Благовісник

Свідчення

Бог повернув мені радість дитинства

Я народився 1993 року в Луцьку в неповній сім’ї. Нас із сестрою виховувала мама. Батько загинув в автомобільній аварії. Я його взагалі не пам’ятаю, тільки знаю, що він був злочинцем і наробив багато зла. Багато людей проклинали нашу сім’ю. А хіба може вийти від поганого щось добре? «Бо хіба ж виноград на тернині збирають або фіґи із будяків?» (Мт.7:16). От і мене теж з дитинства тягнуло до злого, до поганої компанії.

З самого дитинства нас щось будує. Пам’ятаю, що в підлітковому віці на мене дуже сильно вплинула музика. Це був реп, де оспівувалися наркотики, беззаконне життя. І коли я вперше почув його, то ніби ототожнив себе з ним, побачив себе головним героєм тих пісень. У цій музиці — ціла ідеологія. Вона сформувала моє ставлення до життя, життєві цілі й підштовхнула саме в те русло, яким я потім пішов.

Коли мені було 8 років, уперше спробував алкоголь. Мама мого друга працювала в лікарні, і ми дістали етилового спирту, розбавили, я його випив… Виявилося, що для мого віку це була смертельна доза. Потрапив до реанімації, ледве відкачали… В 11 років почав уживати наркотики. Спершу легкі, потім важчі… Для наркотиків потрібні були гроші, тому став красти. Потрапив до в’язниці. Саме там я вперше почав замислюватися над власним життям і молитися.

Можна сказати, я взагалі не вірив у Бога. Не хотів навіть чути про Нього. Живучи в бідності, не бачачи в житті нічого хорошого, думав: «Який там Бог? Яке милосердя? Про що ті віруючі балакають?» До нас на зону приходили віруючі, але вони мені не подобалися, і я не ходив на їхні зустрічі. Не знаю, може я просто їм заздрив. Бачив, що вони мають щастя, якого я ніколи не мав…

Але в скруті, у безвиході все-таки почав думати, аналізувати. Тоді, напевно, і з’явилися якісь перші пориви до добра. Прийшло усвідомлення, що на боці добра — краще. І зародилося бажання поміняти своє життя. Молився, щоб вийти раніше на свободу. І дивним чином я вийшов по УДЗ, хоча нічим цього не заслужив.
Після звільнення нічого не змінилося. Мене знову затягнуло в те саме болото — друзі, наркотики…

аркотики — це така річ, з якою дуже швидко влазиш у проблеми. Красти я більше не хотів, тому доводилося шукати інші шляхи, наприклад, обманювати людей. Так я нажив собі багато ворогів.

В один із важких моментів я познайомився з наркозалежним хлопцем, який розповів, що хоче поїхати на реабілітацію. Я тоді навіть не зрозумів, що це таке. Думав: напевно, якийсь курс лікування... І він десь пропав, а через три місяці дзвонить і каже: «Славік, я покаявся!» Запрошує мене на якесь зібрання… Я знову не зрозумів, питаю: «Коли ти приїдеш?» А він: «Я приїду, коли це буде завгодно Богу…» Думаю, ну все — штунди зазомбували!

Два роки мені цей Саша дзвонив, запрошував у реабілітаційний центр, у якому він став наставником, а я все не хотів. Але коли сильно притиснуло, так, що потрібно було кудись подітися з Луцька, то поїхав. Той реабцентр або, як ще називають, дім милосердя, знаходиться в с. Рогачів (Рівненська область). Побувши в ньому трохи, я сказав: «Ні, я так жити не можу!» Я не збирався залишати колишнього життя. Розумів, що весь мій список номерів у телефонній книзі доведеться видалити, забути, обірвати зв’язки. До цього я не був готовий. Тому покидав його, але потім, коли знову ставало важко, повертався. Коли приїхав вдруге, то став свідком ситуації, яка мене переконала, що Бог насправді є. Один чоловік, який прийшов до Бога три роки тому, крізь сльози свідчив: «Я просидів у в’язниці 32 роки, але Бог мене помилував!» Я дивився на нього і не міг повірити: що могло змінити такого рецидивіста, який просидів у в’язниці більше, ніж я прожив на світі, якого життя вже сформувало й загартувало. Навіщо це йому взагалі? Я ж знав, як таких людей по наркодиспансерах крапають, відкачують, але нічого вже їх вилікувати не може. І зрозумів: таке міг зробити тільки Бог. Після цього в мене принаймні з’явилося чітке бажання щось змінити у своєму житті. Хоча я був ніби на роздоріжжі: з одного боку, втомився від цього всього беззаконня, з іншого боку — воно мені все ще подобалося…

Але коли приїхав утретє в реабцентр, то мав уже тверде рішення — змінюватися, старатися, прислухатися до наставників. На цей раз я пробув там п’ять місяців. Бог дав мені покаяння, я побачив усе в інших барвах. Щодо наркозалежності, то в мене швидше була психологічна залежність, ніж фізична. Бог зцілив мою душу. Але найбільшим чудом, яке супроводжувало моє покаяння, була неймовірна внутрішня радість, яка наповнювала моє серце.

Ще коли жив без Бога, я не раз із ностальгією згадував радісні моменти дитинства, коли проводив час із мамою — такий стан безтурботності, захищеності. Як це було добре — ще не обтяжений ніякими гріхами, наркотиками, проблемами — таке умиротворення, блаженство… Коли я це згадував, ставало дуже боляче, бо розумів, що цього вже ніколи не повернути. І відразу хотілося напитися, вколотися, забутися… Душа просто кричала!

І от, коли я покаявся перед Богом, ця радість повернулася до мене. У моє серце знову прийшли ці прекрасні почуття — точнісінько як у дитинстві. Це неможливо передати, це просто — насолода. І я вже не хотів цього залишати, повертатися до старого. Тепер мені не потрібні були наркотики, щоб заглушити крик душі. І досі я переживаю ці почуття, радію будь-якій дрібниці, бо я — з Господом.

Тепер живу новим життям, у мене зовсім інше ставлення до світу. Найбільше, що кидається в очі — це нове мислення. Інша реакція на життєві обставини. Щоразу, як зустрічаюся з певним вибором в житті, приходять на пам’ять Божі заповіді: як можна чинити, а як не можна. Звичайно, не завжди легко вчинити правильно, але коли проходиш випробування, то отримуєш внутрішнє задоволення — бо догодив Богові. Я дуже цим ціную й хочу далі розвивати близькі стосунки з Богом.

Розкажу один момент, як Боже Слово змінювало мій характер. Це було десь на четвертому місяці перебування в домі милосердя. В той час я молився: «Боже, проговори до мене, я хочу реально почути Твій голос!» Кожен із нас мав певний обов’язок: хтось дивися за городом, хтось — за тваринами. Я якраз відповідав за тварин — качок, кіз… От одного ранку я випустив качок, а кіз не випустив, бо був дощ. Приходить наставник і каже: «Славіку, дощ уже закінчився, піди виведи кіз, бо вони там кричать!» А мені так не хотілося, так вже це набридло… Кажу: «Добре, добре…» Сиджу, читаю собі Біблію. Він другий раз приходить. Я знову: «Та зараз, зараз…» Через деякий час він приходить втретє й знову мене просить. І саме в цей момент, я опускаю очі й читаю: «Піклується праведний життям худоби своєї, а серце безбожних жорстоке» (Пр.12:10). Ці слова не просто докорили, це було відповіддю на мою молитву. Я побачив, що Бог реально говорить зі мною через Своє Слово! Я бачив, що Боже Слово реально діє.

Раніше я отримував гроші різними незаконними шляхами, тому ще одним етапом у моєму наверненні до Бога став пошук роботи. Непросто знайти роботу, коли не маєш ніякої спеціальності. Спочатку пішов на одну, але вона була малооплачувана, та й не подобалася. Молився за це, і якось зустрівся з одним чоловіком, який займався натяжними стелями, і він запросив мене до себе. Я й досі в нього працюю. З ним працював також його шурин, із яким, як виявилося, я разом вчився в школі. Тоді я вважав його нижчим за себе. А тут довелося підкорятися. Було тяжко… Але це допомогло мені переламувати власний характер. Адже Боже Слово вчить навпаки — вважати один одного вищим за себе. Бог поміщає в такі ситуації, у яких можна людину змінити на краще.

Друзі ставилися до мого рішення по-різному. Хтось казав: «Добре вони тебе зазомбували, видно — хороші психологи!» Хтось насміхався, хтось злорадствував: «Почекай, ще побачимо, який ти віруючий». А хтось — щиро радів за мене… З кількома старими друзями я досі часто спілкуюся, намагаюся донести їм, що є щось краще, настільки краще, що вони собі навіть не уявляють! Я спробував і життя без Бога, і життя з Богом, тому можу порівняти.

Не скажу, що зовсім не приходили сумніви чи бажання вернутися до старого. Але завжди було усвідомлення: це не має сенсу, нічого хорошого з цього не вийде. Коли бачу, як живуть мої колишні друзі, мені не хочеться такого життя.

Моя мама, звичайно, щаслива й дуже рада за мене. Я читаю їй Біблію, а недавно нам подарували Біблію з великим шрифтом, то тепер вона зможе й сама читати. Моя сестра живе в Донецькій області, у неї немає можливості ходити до церкви. Але ми з нею спілкуємося про Бога. Коли вона була в Луцьку, я запитав, чи хотіла б прийняти Ісуса Христа у своє серце, і вона погодилася. Звичайно, це тільки перший крок.

Після того, як Бог виявив до мене Свою милість, мені дуже хотілося приїхати додому і всім розповісти про Нього. Коли закінчилося моє перебування в домі милосердя і я повернувся в Луцьк, то при будь-якій нагоді старався поділитися свідченням про Ісуса Христа. Проповідую в лікарнях, місцях позбавлення волі…

Тепер моя найбільша мрія — бути в центрі Божої волі. Бо це — найбільша насолода, і я знаю, що матиму благословення в житті. Звичайно, також дуже хочеться, щоб рідні й друзі отримали спасіння.

В’ячеслав ЩЕРБЛЮК,
м. Луцьк

"Благовісник", 3,2015