Пам’ятник

Був гарний свіжий ранок. Сходило сонце, розганяючи сутінки. Високі гірські шпилі, покриті шапками снігу, загромаджували горизонт. Майже до їхнього підніжжя бігли рівні ряди зелених чайних плантацій. Яскраво синіло небо, вдалині зливаючись зі сріблястим морем.

Торжество світла й свіжості, яким була вщерть переповнена атмосфера ранку нового дня, бадьорили серце солдата. Учора з полку, з Сухумі, отримано наказ — рядового Гринюка відправити в розташування полку. Розмова в добре знайомому штабі була короткою: потрібні водії для робіт зі спорудження об’єктів у місті, тому — після обіду стати на облік у своїй третій роті, а це означає — койка й «котловоє довольствіє», тобто пайка в солдатській їдальні.

Відсьогодні — він військовий водій. ЗІЛ-130 з номерними знаками «8654-УШ» не зовсім новий, але в гарному стані. Удень на ньому працює дядя Льоша, так його величають у гаражі автоколони. Ну а після шостої вечора рядовий Гринюк — повноправний господар самоскида.

Петро неквапом обходив навколо вантажівки, діловито, зовсім як дядя Льоша, постукував по колесах. У кабіні самоскида — чистота й порядок. Ще раз легенько протер панель від пилу й повернув ключ запалення. Двигун завівся з півоберта, і за мить автомобіль поволі виїхав із автобази. На об’єкті робота полягала ось у чому: завантажитися бетоном і перевезти до місця призначення. Величезний об’єкт «Спортбаза министерства обороны» розташований на околиці міста, на ділянці, поритій котлованами й щедро залитій дощовою водою.

Сьогодні на об’єкті ледь не щопівгодини зникає подача струму. Уже вчетверте зупиняється бетонозмішувач. Знову відключення. Петро оглядається на кузов самоскида — лише половина наповнена бетоном. Знову загуркотів щебенем, вивергаючи бетон, бетонозмішувач. Усе, можна від’їжджати. ЗІЛ, згойднувши кузовом, вибирається з-під бункера. Від котловану біжить бригадир — сержант Гром, добродушний дебелий гуцул із Надвірної. Щось вигукує, розмахуючи руками. Петро відчинив двері.

— Хух, — сержант застрибнув у машину, — усе, Мордочка (це було звертання до Гринюка під настрій), усе! Сказали з Управління: на сьогодні — усе, світла більше не подадуть. Вібратори не працюють. Хлопці вже переодягаються. Так що — поганяй у полк.

— А ти в кузов поглянь, — зауважив Гринюк і усміхнувся, відчувши настрій сержанта, — два куби бетону. Мені що з ним накажеш робити? За годину-другу він дубом у кузові стане, а тоді що? Я тут уже більше години стою, ти ж сам бачив — струм то є, то немає. Так потроху і завантажили, а тепер що? Сержант задумався: а й правда — самоскид ущерть завантажений бетоном... Аж раптом схопився.

— Слухай, Мордочка, є варіант. Я тут одного знайомого маю, абхаз. Він будується, а два куби бетону — це йому як булька з носа. Гарантую — заплатить добре, а це, до речі, по дорозі в полк. Буквально п'ятсот метрів від основної дороги. То що, лади? Давай я за мить переодягнуся, і помчали.

— Та я, власне... — почав Петро, але сержант уже був далеко. Невдовзі повернувся, переодягнений, зі сліпучо-білим свіжим комірцем на гімнастерці. Легко застрибнув до вантажівки.

— Уперед, Мордочка, зараз розживемося трохи. Не пропадать же добру. Давай, давай, дьоргай, ти що, заснув? Уперед! — Петро задумано дивився кудись удалину, де громаддя гірських вершин сходилось із небом.

— Послухай, сержанте, не повезу я бетон продавати. Не хочу, не мій він. Автомобіль не мій. А якщо просто — не хочу красти. Ніколи такого не було, тим більше зараз. Не хочу.

Сержант Гром здивовано витріщився.

— Що-о-о красти, у кого красти? Це ж нічийне, хлопці вже в полку, що ти з ним маєш робити?

— А ось тут, на майданчику, і розвантажу. Тут ям — більше ніж досить.

— Слухай, казали, що ти дивак, а тепер бачу — правду говорили. Ми ж не крадемо, ну так склалося, бетон завантажений. Та ти не бійся, ніхто знати не буде. Гарантую! — гаряче переконував. — Це буквально п’ять хвилин. Ти навіть з кабіни не вийдеш, я сам почищу кузов. Сам домовлюся, твоя справа баранку трошечки вбік — і все. Решта — справа техніки. Так згода, лади?

— Ні, не вмовляй мене, я на це не піду. Повір, сержанте, — не хочу руль трошки вбік. Не погоджуюся, це мої принципи — маю триматися. Убік не просто кермо, убік — це ідею зрадити, — а в думках голос замполіта Камінського: «За идею нужно стоять крепко...»

— Та слухай ти, — сержант вилаявся, — що за фраєрство — ідея, принципи? Ти де нахапався такого? Ми в армії, з нас як із гуся вода. День до вечора — а там і дембель. Та за цей бетон гражданку класну можна на базарі... Переодягся — і в самоход... Діди на дембелі, тепер ми тут головні. Давай, не тягни лямку, заводь і поїхали...

— Я ж сказав, нікуди бетон не повезу. Не повезу, — додав твердо, — повір, не в бетоні справа. Це правда: він зараз тут нікому не потрібен. Мені, до речі, теж. Просто я себе після цього перестану поважати, у дзеркало огидно дивитися буде. Ти зрозумів, сержанте? Справа не в бетоні, є щось твердіше й дорожче за купу каміння. Не зароблю я на цьому, а втрачу.

— Що втратиш? Я ж тобі сказав — я про все домовлюся... Давай, брат, слово за тобою.

— Моє слово — я вірю в Бога й нічого такого робити не буду. Це принципово! А втрачати Його довіру до мене не маю права. Я обіцяв Йому своє чисте сумління й не маю наміру купою щебеню його присипати. От так, брат, виходить, — і усміхнувся до Грома широкою посмішкою.

— Слухай, чудило, ти про що? А Бог тут яким боком? Та Бог на небі, а тут бетон... Та ми ж не крадемо, ми ж те, що все одно пропаде, нікому не потрібне, продамо. Та Бог тебе ще й похвалить, що розумно зробив...

— Ні, це моє останнє слово. Я зараз швиденько розвантажу — і в полк.

Сержант розізлився, проте нічого не міг удіяти.

— Ну т-ти, — старався відшукати слово й не міг, — ну ти чудило. Гроші тобі сам Бог посилає. Не хочеш — не треба. Явно тебе кобила в тім’ячко вдарила в дитинстві. Що ти за людина? У Бога вірити треба, а бетон — продавати треба.... Та пішов ти боком, давай, розвантажуй. Поставиш Богу пам’ятник бетонний, чи то, може, собі, дурному...

Гром стояв і лаявся, дивлячись, як піднімається кузов самоскида, як шаркнув із кузова бетон. Гринюк із лопатою подерся очищати кузов.

— Ну ти святий, ну ти ж чудило, то ж живі гроші, — бурмотів сам до себе сержант. Дістав цигарку, задимів, очікуючи поки Гринюк докінчить роботу.

Комбатівський бобик з’явився раптово. Він уже розвертався, під’їжджаючи до Грома. Замість комбата біля водія сидів майор Камінський. Сержант виструнчився, віддав честь.

— Товарищ майор, разрешите...

— Вольно, вольно, сержант, что у вас тут? Мне уже доложили, что электричества нету. Ну, ничего, завтра поднажмёте работу. План — закон, выполнять надо.

— Нету электричества и сегодня уже не будет. Личный состав уже в полку, а я вот самосвал поджидаю. Товарищ майор, у меня тут непонятка вышла.

— Да, интересно, и шо случилось?

— Скажу прямо, бетон загрузили, а электричества нет. Вибраторы не работают, бетон девать некуда. Я предложил — давай абхазу знакомому отвезём. Всё равно пропадает, куда девать то? Верно говорю, пропадёт ведь? А там, смотри, и солдату копейка. Ну, не воруем же, вы вон туда посмотрите — он не согласен, он не захотел, он, видите ли, в Бога верует. Я, честно говоря, разозлился. Говорю, чудило ты, при чем тут твой Бог. А он — нет, говорит, принципы, мол, у меня...

— Он это кто? Ты о ком сейчас? Шо за принципы?

— Да водитель наш, совсем мышей не ловит. Я говорю: организую, ведь не пропадать добру, а он — как осёл упёртый. Ну, говорю, иди и Богу своему поставь бетонный памятник, а заодно и себе, умному...

— Интересно, а кто он, водитель этот?

— Да наш он, из третьей роты, рядовой Гринюк. Не буду, мол, говорит, свои принципы нарушать, не повезу никуда, мол, не моё это.

— Рядовой Гринюк, говоришь? Из третьей роты?

— Ну да, вон подъезжает, полюбуйтесь на эти «принципы».

Самоскид під’їхав, Петро вистрибнув із кабіни, віддав честь майору. Камінський, дивлячись прямо в очі солдату, простяг руку й міцно потиснув.

— Ты это, сынок, как у тебя дела здесь? Как служба, всё нормально? Сержант рассказал только что историю про бетон. Интересно получается, ёшкин кот... А ты, парень, и на самом деле поставил своему Богу памятник. Вот как приеду на объект, так и вспомню... Молодец, таких редко встретишь... За идею нужно стоять крепко, молодец. Я рад, что ты это хорошо усвоил. Давай в полк, да не забудь поужинать, ужин скоро...

Сержант Гром, витріщивши очі, слухав майора Камінського...

Микола БОРБИНСЬКИЙ

З книги «Святі і грішні»

Благовісник, 3,2023