Багатій

Мирон Степанович ось уже другу ніч не міг заснути. Та воно й не дивно. Адже він тепер багатій. У такій ситуації сон продпав би і в людей набагато молодших за віком, а Мирону Степановичу вже стукнуло небагато-немало — сімдесят.

Заглянемо в скромне помешкання пенсіонера і дізнаємося, що ж таке трапилося з ним на старості літ.

Коли ви твердо вирішили розгадати цю загадку, то прошу дуже…

Знайти нашого героя легко. Сідаєте на перший тролейбус. Доїжджаєте до зупинки «Цегельний завод». Шукаєте навпроти неї будинок під номером двадцять. Це і є гуртожиток. Та ще, як потім виявиться, для неодружених. Хоча насправді там вже давно живуть не тільки неодружені. Проте не Мирон Степанович. Він і досі сам-самісінький.

Ви проходите повз перший під’їзд, закритий на величезний навісний замок. Заходите у другий, він же й останній. Примруживши після світла двору очі, зупиняєтеся. Стоїте на місці, намагаючись зорієнтуватися в обстановці. Аж десь із кутка до вас долинає суворий жіночий голос:

— Ви, шановний, до кого?

— До Мирона Степановича, — ставши струнко, відповідаєте, шукаючи очима власницю голосу.

— А-а-а, — немов луна відбивається з кутка. — Проходьте.

— Та річ у тому, що я не знаю, де у вас тут його шукати.

— Не знаєте? — дивується жінка так, начебто всі мали знати, де помешкання Мирона Степановича. — Це просто. Четвертий поверх направо. Кімната дев’яносто чотири.

Ой! Перепрошую, шановний слідопите-читачу. У вас, напевне, вже виникло логічне запитання: що робить у гуртожитку сімдесятирічний дід?

Так само логічно ми відповімо — живе. Ви дивуєтеся. А ми ні. Вам здається, що в гуртожитках живуть тільки молоді холостяки чи молоді подружні пари, і то тимчасово. Та ви помиляєтеся. Тут доживають віку й старі. Правда, здебільшого, дійсно холостяки.

Можливо, перед тим, як вирушити на пошук нашого героя, дехто подумав, що його зустріне консьєржка солідного будинку, а не проста чергова гуртожитку, бо ж мова йде про багатія. Та, на жаль, все так, як є. Тож облишмо цю тему і перейдімо до мети нашого візиту. Тим більше, що до неї вже не так далеко.

Отож підіймаємося сходами на четвертий поверх, повертаємо праворуч і обережно прямуємо в кінець коридору.

Чому обережно — запитуєте ви. Та тому, що тут також стоїть цілковита темінь.

«Та це ще нічого», — сказали б старожили гуртожитку… Але ні. Далі розповідати про умови проживання у гуртожитках ми не будемо. Якими вони можуть бути, знають тільки ті, хто жив чи ще й досі живе у них. Ми ж не будемо виносити сміття за поріг, бо завалимо всю вулицю. Та й не про те хотіли розповісти. Добре, що ми знайшли кімнату нашого героя. Він якраз порається у спальні-вітальні. Це півкімнати, розділеної завісою. В іншій половині — кухня.

Отож, хоч так і не годиться, але ми непомітно підглядаємо, як Мирон Степанович мучиться від того, що багатий.

Чого ж то він, такий багатий, живе у бідному гуртожитку — постає ще одне логічне запитання. Тут вже і наша логіка безсила. Хоча, може, тому, що багатим він став тільки два дні тому, і то зовсім випадково.
А як же так трапилося — знову не втерпіли ви.

А так… Два дні тому йшов Мирон Степанович додому аж раптом звідкілясь взялася під ногами невеличка сумочка, барсетка — так, здається, її називають. Новенька така, гарнесенька. Ну як її не підняти?! Та для початку наш герой роздивився навкруги. Потім глянув, чи не прив’язана до неї ниточка або ще щось.

«Ці капосні хлопчаки, бувало, не одного наївного перехожого зловили на таку приманку. Ти нагнешся, щоб підняти, а воно стриб від тебе. А ці шибеники за кущами регочуть, аж за животи беруться», — розмірковує наш герой.

На свій превеликий подив, Мирон Степанович нічого підозрілого не виявив. Та й навколо ні душі. Отож підняв знахідку й заховав у пакет.

«Дам оголошення у газету, а може, й на радіо. Напевне, її хтось шукає, — дорогою міркує собі наш герой. — Може, ще й кілька гривень зароблю», — тішиться старий, прямуючи до гуртожитку.

Зайшовши у свою кімнату, Мирон Степанович вийняв барсетку з пакета. Відкрив… І досі не може заснути. Барсетка була битком набита грішми. Та ще й не нашими. І навіть не доларами, а євро.

… Мирон Степанович літав понад хмарами. В його уяві проносилися різні приємні картинки: то він сидить на балконі власної квартири з газетою, то порається серед квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв на березі Чорного моря...

Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити свої фантазії в життя. Купує газету. Серед реклами, у колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не доводилося телефонувати в таких важливих справах. Крім власної пенсії, інших грошей останнім часом у нього й не було. Добре, що хоч спромігся собі телефон якось провести.

— Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити, — чухає собі голову наш герой. — Трохи вже пізно. Але то приватники, а ті, напевне, ще працюють. Подзвоню хоча би в цю.

Мирон Степанович читає: «Фірма «Гарант» працює винятково для вас і приймає ваші замовлення як удень, так і вночі».

Тремтячими від хвилювання пальцями він набирає потрібний номер:

— Фірма «Гарант»?

— Так! — з трубки чути глухий, трохи заспаний голос.

— Ви працюєте з нерухомістю?

— Можна й так сказати, — після невеликої паузи лунає на тім кінці слухавки.

— Ну, а щось на одного чоловіка, не дуже дороге, у тихому районі, можете запропонувати?

— У нас, в основному, на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ніде більше не знайдете. Ви нашу назву читали?

— Читав.

— Отож! Словом — фірма гарантує, — звучить переконливий голос з трубки.

— От і чудово, — щиро радіє Мирон Степанович. — Мені це якраз і потрібно.

— Завжди до ваших послуг, — чемно обзивається голос.

— А ще скажіть, яка плата за метр.

— Двісті зеленими.

— Двісті? Та що ви таке кажете? — спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує у кілька разів більше).

— Ну, якщо для вас це надто дорого, то шукайте собі місця деінде, — ображається голос із трубки.

— Ні-ні, що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.

— А-а… — чути з трубки, — звісно, на сьогодні це дешево, — тож коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи більшу площу. А на ній, скажімо, посадити квіти, лавочку поставити.

— Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк виходить чи що?

— Ну, можна й так сказати, — погоджується голос.

— А ви можете прикинути, що би це все разом коштувало.

— А що тут прикидати? Два основні плюс ще хай там навколо зо два. Тоді чотири на двісті маємо вісімсот баксів.

— Це що ж, така пайова участь?

— Та так, — погоджується голос і по-філософськи додає. — У кожного своя участь. Та як попали вже до нас, то тут у всіх однакова.

— Я щось нічого не розумію, — і зовсім спантеличується Мирон Степанович.

— Ну, якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’ян. Він вам все кваліфіковано пояснить.

— Дем’ян? А це хто такий?

— Дем’ян — це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.

— А він у вас хто? Виконроб чи майстер?

— І виконроб, і майстер. Усе в одній особі. Майстер найвищого класу — фігура. Усі решта так, дрібнота.
Мирону Степановичу стає душно…

— Перепрошую. Куди я потрапив? Це фірма «Гарант»?

— Гарант.

— А з ким я розмовляю?

— Та з Федором Наливайлом.

— Не про те запитую, — вже зовсім втрачає терпець Мирон Степанович.

— Ким ви працюєте?

— Та ким, ким. Сторожем, звичайно.

— А ваш Дем’ян?

— Та теж тут… У нас, на кладовищі, гробокопачем.

— На кладовищі… — трубка випала з рук Мирона Степановича.

— Алло! Алло! — долітало з того кінця. — Що за клієнт пішов невихований. Півгодини розпитує, а потім слухавку кидає…

Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу. Та після цієї розмови він більше не телефонував в жодну фірму з нерухомості. Правда, ще раз подзвонив, але в редакцію газети, щоб перепитати, чому серед агенцій з нерухомості виявилася ритуальна служба.

«Вибачте, сталася технічна помилка», — чемно відповіли йому там.

Коли Мирон Степанович вже зовсім заспокоївся, прийшов, як кажуть, до тями, то з прикрістю мусив визнати, що, можливо, йому незабаром таки доведеться зустрітися з майстром високого класу Дем’яном. Та на той час гроші вже його, напевне, цікавити не будуть.

«Життя закінчується, — подумав наш герой. — І всі ми скоро станемо перед Богом, а там гроші нам вже не знадобляться».

Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік складав гроші на чорний день. І недоїдав, і багато в чому собі відмовляв. Та й не тільки собі, бо мав дітей і навіть онуків. Грошима йому допомагали родичі із-за кордону. Тож із часом тих грошей немаленька сума назбиралася. Свої скарби він десь у квартирі і ховав. І ось-таки прийшла чорна година — у вигляді грабіжників, які забрали всі назбирані за довгі роки гроші та ще й їхнього власника покалічили. Дякувати Богу, що хоч живий лишився.

«У мене взагалі нікого немає, — міркував Мирон Степанович, — то й залишати нема кому. Звичайно, можна було б погуляти на старості літ, та вже якось обійдуся. А згубу, напевне, хтось шукає і місця собі не знаходить».

Отак роздумавши, Мирон Степанович вийняв з барсетки візитку та й подзвонив:

— Алло! — відповів молодий чоловічий голос.

— Василь Васильович?

— Так, — почулася ствердна відповідь.

— Пробачте мою цікавість. Ви нічого недавно не губили?

На тім кінці трубки мовчали, потім схвильований голос запитав:

— А ви знайшли?

— Що знайшов? — ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.

— Як що? Барсетку з грішми.

— Знайшов. І можу її вам повернути.

— Та хіба це можливо в наш час?

— Як бачите, можливо. Все в руках Божих.

— Що правда, то правда. Я і сам раніше ніколи не молився до Бога. А тепер ось, після цього випадку, став на коліна перед Ним, — погодився власник загубленої барсетки.

— Знаєте що? Скажу й я поправді, — відповів на ті слова наш герой. — Я й сам собі здивувався. Та тепер…

— А що тепер?

— Я поглянув на своє життя і на вчинки під іншим кутом зору і дещо зрозумів. А ви?

— А я? Я вже не вірив, що це можливо.

— Ви, напевне, погано думаєте про людей.

— Тепер ні. Я вже думаю погано про себе.

— І ото після цієї згуби у вас склалася така думка? — запитав Мирон Степанович. — Чи ще щось сталося?

— Так, сталося. Перед цим я ще щось втратив.

— І що ж?

— Совість.

— Тепер через гроші ви поміняли думку про себе?

— Так, бо якраз через них я втратив сумління.

— Я щось не зрозумів — здивувався Мирон Степанович.

— Справа в тому, що в моїх сусідів сталася біда. Їх маленький син важко захворів. Для того, щоб його вилікувати, потрібна кругленька сума на операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли, щоб я їм позичив.

— І що ви зробили?

— Я відмовив.

— Гм…

— Ні, ви не думайте, що я такий бездушний, — почав виправдовуватися Василь Васильович. — Просто я вже давно примітив гарне авто. Моє старе часто ламається. Отож я взяв гроші і вирушив за покупкою. Назад планував повернутися на новому автомобілі. Як так вийшло, що загубив барсетку з грішми, поняття не маю. Я її ніколи з рук не випускаю. У той день я під’їжджав на таксі. Виходячи з машини, зачинив за собою двері. Аж тут таксист попросив мене закурити. Я механічно поклав барсетку на дах автомобіля і поліз по сигарети. Вгостивши таксиста, пішов, зовсім забувши про неї. Таксі рушило, і барсетка, напевне, звалилась на землю. А таксист цього не помітив. Я згодом дізнавався. Дзвонив у таксопарк. Хоча я думав, що таксист мене обманює, не хоче віддати.

Співрозмовник на мить замовк…

— Ну, та це було потім, — продовжував потерпілий. — Я вже пройшов чималий шмат дороги, як спохватився. Повернувся. Та на тім місці барсетки не знайшов. Напевне, у той час якраз ви проходили і підібрали її…

«Нічого собі історія, — подумав Мирон Степанович. — І авто нічогеньке. Я б за таку суму однокімнатну квартиру купив».

— Тож я не допоміг своєму сусідові, — говорив далі Василь Васильович. — І ви не повірите, тепер сиджу і сам з себе сміюся. Думаю: «Так тобі і треба». А хлопчика мені справді жаль. Я тут ось помізкував над цією ситуацією і уявив, як заїжджаю у двір у дорогій машині, а з вікна на мене дивляться сусіди і кажуть: «Василь купив собі ще одну машину, а нам не допоміг». Що б я тоді відчував?

— Це, напевне, було б мерзенне відчуття, — погодився Мирон Степанович. — Але, слухаючи вас, я чую, що сумління ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте. Я їх дійсно знайшов і хочу повернути. А як вам повернути свою совість — думайте самі. Усе можна виправити. Усе в руках Божих.

— Ви це серйозно? Знайшовши таку велику суму, хочете її віддати?

— Абсолютно.

— Ви, напевне, багата людина, що так легко розстаєтеся з грішми.

— Ні.

— А де ж ви живете?

— Біля цегельного заводу, у гуртожитку номер двадцять.

— У гуртожитку?..

— Так.

— І ви кажете, що вам не потрібні гроші?

— Взагалі-то, я вагався. Та вирішив, що мені й тут непогано. У моєму віці вже пора думати про дорогу на небо, якщо Бог мене прийме, а не про багатство, — розважливо мовив Мирон Степанович.

— Тоді ви мене обманули, — схвильованим голосом відповів Василь Васильович. — Ви багата людина. Я їду до вас. Будемо рятувати хлопчика і мою совість…

* * *

Нарешті перед їхніми очима постало море. Вони з нетерпінням кинулися до нього. Проте дорогу їм заступила ціла армія відпочивальників. І так неширока піщана коса була запруджена настільки, що й ногою ніде ступити. Червоні, бронзові тіла, мовби розкидані снопи, лежали на піску. Дехто стояв чи сидів. Різнокольорові панамки, капелюшки, брилі, кепки, купальники, темні окуляри, що виблискували на сонці, намащені кремом тіла створювали картину якогось багатоногого і багаторукого чудовиська, що виповзло з моря на берег і пожирало кукурудзяні палички, пиріжки, креветки, соняшник, кавуни та інші фрукти й запивало все це різними напоями. На березі стояв такий гамір, що приглушував навіть морський прибій.

Подорожні з острахом ступали поміж відпочивальниками, боячись наступити комусь на ногу, руку чи голову, і хоч повільно, але все-таки наближалися до води. Ось нарешті насилу знайшли клаптик вільного місця на піску. Роздяглися. Сіли. Серед цих засмаглих людей почувалися білими воронами. Їхні тіла, що не бачили сонця майже весь рік, вирізнялися на фоні пляжного люду за кілометр. Лише залізши по шию у воду, полегшено зітхнули. Тепер вони були майже як усі.

— Діду Мироне, навчіть мене плавати, — хлюпаючись у воді, звернувся до старого чоловіка п’ятирічний хлопчик.

— Та я, дитино, сам не вмію.

— Діду, ви, напевне, жартуєте. Ви ж старші за тата, маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили, звідси майже не видно. Мені сказали, щоб я залишався з вами, тож я думав, ви мене навчите. А ви самі не вмієте.

— Правда, Івасику, не вмію. Я не тільки ніколи не плавав, а й море перший раз у житті бачу.

— Ви, діду, якийсь не сучасний. Могли б і на нашому озері навчитися плавати.

— Та міг би. Але якось так сталося, — сумно усміхнувся Мирон Степанович. — Самому не хотілося, а компанії не мав. Жив собі сам на світі, нікому до мене діла не було. Та й мене ні до кого не тягнуло.

— Мені вас шкода. Та зараз ви маєте компанію. Я чув, як дядько Василь з тьотею Сонею і тато з мамою між собою говорили.

— І що ж вони говорили, коли не секрет?

— А ви їм не розкажете? — по-змовницьки зашепотів хлопчик.

— Ніколи в житті, — вдарив себе у груди старий.

Івасик оглянувся, чи не має нікого поблизу, і пошепки продовжив:

— Вони сказали: «Без нашого багатія на море не поїдемо».

— Так і сказали? — перепитав Мирон Степанович.

— Зуб даю. Так і сказали, — серйозно відповів хлопчина.

— Так, дитино, тепер я хоч на старості літ маю друзів, які мене люблять і поважають, — повеселішав Мирон Степанович. — А ти? — примружившись, він глянув на маленького Івасика.

— І я теж вас люблю. Тато з мамою кажуть, що ви мій рідний дід. А дядько Василь — що другий хресний. А скажіть, — малий знову перейшов на шепіт. — Ви й справді такі багаті?

— Так, Івасику, а після твоїх слів я став ще багатший, — цілком серйозно відповів Мирон Степанович і враз пожвавішав. — А тепер будемо купатися, а то ми, як жінки на перелазі, стали і теревені правимо!

Мирон Степанович зачерпнув у жмені морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав, заляпав руками по воді, намагаючись і собі хлюпнути у відповідь.

— Держись, козаче, а то скупаю, — закричав Мирон Степанович, забувши про свої статечні роки, і кинувся по воді за Івасиком.

— Я від мами втік, я від тата втік і від вас утечу, — голосно засміявся хлопчик і пустився навтікача.

З води на берег вийшов невеличкий гурт людей, два подружжя. Одне ще досить молоде, друге — не набагато старше. Вони зупинилися, спостерігаючи за тим, як старий чоловік, кумедно, мов бузьок, піднімаючи ноги, бігав серед хвиль, що набігали на берег, за вертким хлопчиком.

— Василю Васильовичу, дивіться, як наш «багатій» подружився з Івасиком, — сказав тато хлопчика.

— Знаєте, — звернувся до товариства Василь Васильович. — Мирон Степанович мені говорив, що за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, мріяв собі купити житло. На старість хотів мати свій дім. Та після всього, що сталося, і коли вашого Івасика виписали з лікарні, він мене попросив познайомити його з ним. А далі ви самі знаєте. Тепер, як бачите, вони нерозлийвода.

Слухаючи його, батьки Івасика тільки головами кивали.

— І знаєте, — продовжив далі Василь Васильович. — Він таки знайшов свій дім. Бо хоча й далі мешкає в гуртожитку, та серце його з нами. Тепер ми — його сім’я. Якось він мені сказав, що на старості літ зрозумів одну просту істину — дім людини там, де її люблять і чекають. Для нього цей дім тут, на землі, це ми, його друзі. А ще Мирон Степанович признався, що нарешті прочитав всю Біблію, на богослужіння почав ходити. Тепер він зрозумів, чого від нього хоче Господь, тож знає, що буде мати ще один дім, небесний. Там його теж люблять і чекають.

Василь Васильович зробив невеличку паузу і додав:

— І тепер, після всього цього, скажіть мені: хіба ж він не багатій?

Микола МУЧИНСЬКИЙ

"Благовісник", 2,2017