Благовісник

Поезія

Юрій ВАВРИНЮК

Адам. Дорогою одинокості

Яке холодне, дивне щось, страшне
Вп’ялося в похололі груди...
Куди воно, куди мене жене
З Едему, у здивоване нікуди?

Оце нове і млосне почуття…
Не знаю, що воно і звідки…
Але думки щемливо так болять
Воланням зірваної квітки.

І злі вітри лице уже січуть,
Прийдешнє корчить, як дитя, гримаси.
В майбутньому це спогадом назвуть,
Осколком сивого прачасу.

Позаду — рай, попереду — зима.
Позаду — Батьківські розмови...
Попереду — холодна та німа
Примара змієвої змови.

Кому нести сльозу мою та сміх?
Із ким тепер погомоніти?
Якби ж я міг, якби я тільки міг
Той плід —
               назад —
                                 на гілку почепити!

Тепер бреду навпомацки, як кріт,
І ніби вдвох — і ніби поодинці.
Ще не орав — а вже на лобі піт,
І жменя спогадів в торбинці...

Такі холодні і такі чужі
Шовкові трави полонини:
Ще вчора ніжні, колять, як ножі,
Болючим лезом самотини.

Чужа дорога стелиться до ніг,
Її сліпа невідворотність...
Й найбільш страшною карою за гріх
Стає ота німа самотність.


Петро. Гора Преображення

Гора свята — як відблиск слави неба.
І Вчитель їхній в сяєві зорі…
Забракло слів.
Та що душі ще треба?
Тож залишімось на оцій горі!

Тож залишімось пити Божі роси
І слухати Мойсея та Іллю…
Що те каміння, що там — ноги босі,
Усе дрібниці.
В серце переллю

Оті розмови, теплі, чисті, свіжі…
І — преображенням наповнюся ущерть.
Буденну прозу змінять вдячні вірші
І Божий мир навік поглине смерть…

Петро всміхався мрíйливо і вдячно.
Купався в сяйві неземних облич…
Ступив назад, щоб раптом необачно
Не загасити пломінь дивних свіч.

Але — погасли…
                      Холодно і темно.
Зіщулився у грудку кам’яну…
«Учителю…» — й замовк ураз непевно,
Упершись в чорну темряви стіну.

Ісус всміхнувся — тепло і привітно:
«Отямся, Петре! Це не та гора.
Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно
Гору Голгофу. Нам ще не пора.

Не тут Мене на царство коронують,
І поруч будуть не Ілля й Мойсей…
Жахіття й смерть навічно закарбують
Тріумф і — преображення твоє.

На тій горі засяє слава неба,
І темряву Я знищу нанівець,
Щоб грішний світ наблизити до Себе
В чудеснім преображенні сердець».


Заримована любов

Безжально редактор закреслює вірша:
«Нездаро-поете, послухай, агов!
Ну що може бути в поезії гірше
Аніж заримовані “кров” і “любов”?!

Банально,
                 бездарно
                                 отак римувати!
Де ж думки політ, де твої словники?
В поезії треба
                      шукати,
                                    шукати!
З найкращих слів-перел низати рядки!»

Ну що ж, вчений муже, перечити марно:
Писати отак — для ворожих зловтіх.
Не просто знайти слово влучне, та гарне,
Та ще й особливе, не так, як у всіх.

Я ж думки ніяк вгамувати не можу,
Що рветься на тлі хитромудрих розмов,
Коли враз пригадую днину негожу,
Де в болях-воланнях земних молитов
У вічній поемі, на інші не схожій,
Небесною мудрістю, почерком Божим
Навік заримовані кров і любов.

Коли між камінням голгофського схилу
Червоним бурштином губилася Кров,
Вона в епіцентрі страшного горнила
У щастя моє вримувала Любов.


Слово

Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало
Євангеліє від Івана, 1:3

В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.

І прокидалася матерія від сну,
Галактики за рангом шикувались.
Комети у сузір’ях першу борозну
По цілині космічній прокладали.

І Слово Бог сказав — і зацвіла земля,
Від Слова небеса заголубіли.
І перший вітерець, прилинувши здаля,
Орлам перевіряв на міцність крила.

Людина з пороху від Слова ожила
І Божий Дух в земні вселився груди.
І потекла ріка з живого джерела —
Ріка життя і втіленого чуда.

І день позолотив Адамів світлий лик,
І перше Слово під склепінням раю
Почув від Батька перший чоловік:
«Благословляю!»

 

Мовчазний діалог

Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був
ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви-покути,
Молитви-болі й молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати
Навпроти срібного місячного обруча,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

"Благовісник", 2017, 3