Тетяна Свірська

* * *
Замало буде просто почуттів,
якщо любов не стане дієсловом,
якщо вона залишиться лиш словом,
затертим словом в круговерті днів.

Якщо вона у небо не злетить
І, врешті-решт, жертовною не стане,
вона любов'ю бути перестане
і стане спомином за коротеньку мить.

Її не втримати. Благанням не спинить.
Не спокусить на витончені шати.
Любов насправді хоче віддавати,
бо тільки так вона і може жить.

Напевно, мало буде почуттів,
якщо любов не стане дієсловом,
якщо вона залишиться лиш словом,
затертим словом в круговерті днів.

* * *
Ти, Господи, дав відчуття такі,
що охопили душу до нестями.
І вже не раз солоними дощами
зросився шлях, яким невміло йду.

І перед тим розмаєм відчуттів
завмерло серце і вуста німіють.
Про споконвічну неосяжну суть
вони сказать не можуть і не сміють.

З яких таких незвіданих глибин
народжуються промені любові?
Їх не відчути дотиком земним
і не скувати звуками у слові.

І де гніздиться смуток віковий?
І віра проростає звідкіля?
І як здіймається у небо думка,
яку нещадно стримує земля?!

У ті глибини ще немає ходу,
є тільки вихід, звідти — на свободу.

* * *
Здається, мить —
і віднайдеться слово,
і упаде байдужості стіна.
Воно проляже, як міцна основа,
і кожному відкриється сповна.

Здається, мить —
і слово те єдине
змете непотріб дріб'язку-слівець
і прокладе невидимі стежини
до наших захаращених сердець.

Здається, мить —
і у прозрілих душах
хижацтво зникне і не стане бруду.
І, врешті-решт, настане розуміння,
що ми — творіння Боже, себто люди.

* * *
Не варто говорити про сумне.
Себе жаліти й плакати — не треба,
бо смуток закриває горизонт,
а сльози застилають простір неба.
Не за горами осінь і дощі.
Останній крок — і закінчиться літо.
А я чи не уперше пізнаю,
як можна дню прийдешньому радіти.

Вдихаю аромат пожухлих трав
і кожен дотик світла відчуваю.
Лечу назустріч сонячним птахам,
що зазимують в невеличких зграях.

* * *
Говорила душа — я почути не вміла.
А вона говорила ледь чутно, несміло.
Піднімала мій погляд із долу до неба.
Як могла, привертала увагу до себе.

Я по світу ішла, заклопотана справами,
а вона шепотіла весняними травами.
А вона ледь торкалась промінчиком світла,
першим проліском в полі для мене розквітла.

І для мене під ноги снігами лягала.
Як могла, говорила, як уміла, як знала.
Серед гамірних вулиць, де безладдя багато,
я її не почула, — сама винувата.

* * *
Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..

Ти, безперечно, відав той кінець.
Знав: кимось хрест збивається неспішно.
Ще квітне десь терновий Твій вінець.
В дрімоті світ, змордований і грішний.

Ти, безперечно, відав все і знав:
до денця чаша випитою буде.
Ти світлом був і світло сповіщав,
вдивляючись у темряву Іуди.

Вже зовсім скоро, Ти не знать не міг,
мінливий натовп радо зустрічатиме.
Спочатку гілля пальмове до ніг,
а трохи згодом «Розіпни!» кричатиме.

А потім... потім — тільки неба синь.
Вже й не важливо хто і що говорить.
Усіх вмістив у серце Божий Син
молитвою «не відають, що творять».

Ти, безперечно, бачив той кінець.
Тобою істина рождалась і творилась.
Ще не сплели колючий Твій вінець,
а Ти вже проказав собі: «Здійснилось!»

А поки... Поки під байдужий сміх,
відкритий розпач, тихе голосіння
долала наш неподоланний гріх
велика сила Божого спасіння.

* * *
...І озвався до Нього один: «Господи, хіба буде мало спасенних?» А Він сказав їм: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам,— багато хто будуть намагатися та не зможуть!»
Луки 13:23,24

З недавніх пір мене гнітить видіння
реальне, як життя, страшне, мов сон.
В якому ми у напрямку сумнівному
йдемо під звуки «Радіо Шансон».

Ми, добровільно збіднені й спустошені,
впустивши безлад в душі та оселі,
у цім видінні зовсім не стурбовані,
а безпідставно надто вже веселі.

І хтось невидимий керує нашим рухом,
рекламним трюком засліпивши очі.
І ми не бачим знаків застережливих.
А може, вперто бачити не хочем?

І варто би прокинутись від того
й приреченість свою перебороти.
Бо я здогадуюсь: останнім знаком буде
знак «Обережно, завузькі ворота!».

* * *
Кажуть, знову зими не буде —
на півроку дощі осінні.
Звідки ж ця холоднеча в душах
при глобальному потеплінні?..

"Благовісник", 3,2013