Лариса МЕЛЬНИК

Благовісник, 2,2015

Молитва

Перед Тобою ниціють слова…
Під цю мінорну проповідь осінню
зроби мене простою, як трава,
змали мене і замалюй спасінням.

Боргів набуто, що не мить — то в борг.
Сміялася, а мо’, все це хто й спише?!
…Так, все позаду. Розплативсь сам Бог!
О, проведись, Його останній штрише,

по полотні єства мого. Амінь!
Небесне птаство милості натрусить...
...На світ сліпоглухих скидає тінь
невидзьобана темрява спокуси.

Віра

Ступаю дзеркалом води.
Стирає шторм мої сліди.
Вогнем охрещена допіру,
тримай мене, зернино-Віро.

О білий світе, де твій бог?
До тебе гріх, як бруд, присох.
Як важко йти! Вода ж – не суша.
Молитвою умию душу –

і йду години, дні, роки
до найріднішої Руки,
яка, коли почну тонути,
дасть дух назад не повернути.

* * *
Солодкий свiте!.. Солоно від тебе.
В овалах сподівань — то хіть, то лють.
Де б зачерпнути трохи сили? Де би
зустріти суть?

Ми хочем світла — маємо недолю,
холодну нiч, чужу, як бусурман.
Ми прагнем правди — чеснi, ясночолi,
а скрiзь — обман.

I вже уперто лiпимо кумирiв,
аж захватом загачує гортань!
Бодай один з них скосить з думки-ниви
знаки питань…

Та раптом на молитву похапливу
озветься Небо, з вiчностi немов:
«Все перемеле на щасливе мливо
лише Любов!»

Цар

Вiн нiс той хрест. Вiн то вставав, то падав.
Пiнився дiл по вiнця у юрбi.
Тi самi, що давнiш кричали радо:
«Осана, царю, i уклiн тобi!»
Все той же люд… Неоковирний натовп!
За вiтром гiлля, вдача та хитка...

— Месію жали, вольності вiд влади,
а маєм що? Якогось простака!
— Що Вiн верзе? Що цар? Пророк? Син Бога?!
— Не вiр ніхто! Назарянин — пророк?!
— Ганебна смерть — одна йому дорога, —
зопалу крикнув хтось i враз примовк.

«А що, як, справді, гострим лезом — в груди,
Або… на древi! Буде ще гарнiш!..
Здається, Юда ходить з ним усюди.
О, скнара той й себе продасть за грiш!»

I вже плететься темна павутина.
«Таки скона, закон цей ще не всох!
Бо смертна кожна з-поміж нас людина!
Бо невмирущий лиш єдиний Бог!..»

Голгофа вже...
— Живий ще? Слава Богу!
Потішиться тут кожен ще й здаля!
Корона з терну… оцет… руки, ноги
прибиті міцно. Напис — «ЦАР», мовляв.
— Ну от, позбулись... Одiж ми подiлим.
— Вже висить Він! А ви: «А раптом — Бог?»
— Так, все нормально, так, межи злодіїв.
Розкиснув, правда, щось один iз двох.

Назад вертали. Сходили в долину…
Та найсумніше в правдi цiй одне,
Єрусалиме, о Єрусалиме, —
те, що Вiн справдi був твоїм Царем.

* * *
Якби була я жителем Землі,
То конче б стала ревним патріотом.
Та не у попелі скарби мої,
Не в нім душі нестримної турботи.

Міняє кожен смисл всього життя
На начебто надблагородні цілі…
Та подивись: у них все те ж сміття —
Як краще жити! В дусі? Ні ж бо — в тілі!

Я гасел ідольських не повторю,
Хоч дух вони хитають войовниче.
У славі — людям вкотре впізнаю
Оскал люциферового обличчя.

Не піддана я тліні, не васал,
А – зрадниця її, згори шпигунка,
І вже якщо страждать за ідеал,
Хай буде вічності він образ, а не шлунка!

"Благовісник", 2,2015