Степан КОЦАН

Моя душа сумує за Високим

Моя душа сумує за Високим.
Життя, життя, — не поле ти без меж.
Так непомітно відлітають роки —
І вже ніщо назад не повернеш.
І я іду, ледь-ледь сивіють скроні,
Уже у полі видно небокрай!
Життя на полі цім, мов на долоні:
Все видно — хоч ховай, хоч не ховай.
І будяки, й зерно, й чортополохи,
Життєві рани запеклись в рубці…
Ще треба витримать! І ще пройти хоч трохи,
Хоч доля в шрамах світить на руці.
Над полем Небо — голубе й високе!
Мені б в оту пречисту височінь!
Та каменем в душі тяжіють роки
І думка: «Не тривожся, відпочинь!
Присядь і передумай все прожите
Все, що було і «так» і що «не так»».
Життя моє — мов у полові жито:
Полови — гори! Зерен — на п’ятак!
Та як душа сумує за Високим!
Життя, життя, — не поле ти без меж!
Так непомітно, крок за кроком, роки
Відходять мимо… Ти ідеш? Ти йдеш?!

"Благовісник", 1,2016