Жертва Любові

Я не можу жити в холоді. А тим більше працювати. Навіть от нещодавно, коли нас попросили з метою економії не вмикати електричну батарею в кабінеті (бо ж рахунки за світло самі знаєте які!), через годину-півтори роботи, відчувши, що мій мозок замерз і відмовляється думати, я поспіхом зібрала свої папери в оберемок і побігла працювати додому. Благо, що моя професія дозволяє мені піддатися подібній слабкості.

Проте людина, про яку йтиметься далі, свідомо обрала холод місцем для своєї праці. Та, якщо бути більш точною, обрала його не сама. Бог відкрив для неї цей шлях, а вона сміливо ступила на нього. Ні, це не був якийсь особливий поклик, не звучав голос із неба чи з палаючого куща. Було просто щире бажання й щира любов до людей…

Любов Оніщук народилася в християнській сім’ї, де, окрім неї, ще виховувалося одинадцятеро дітей. Там вона отримала не лише хороше виховання, а й навчилася сама виховувати інших, служити ближнім і бути готовою стати відповіддю на питання та проблеми інших людей. Саме тому після закінчення школи легко влилася в трудовий колектив Луцького дитячого садочка.

З початком перебудови, коли молоді християни активно включилися в процес євангелізації, Люба була учасником цих заходів. «Я не раз брала участь у євангелізаційних поїздках. Це робили разом із невеличким хором, який організував Федір Величко. Майже щонеділі ми їздили в різні села України, — розповідає вона. — Мене дуже запалювало, коли я бачила, як молоді люди розповідають про Бога, співають і свідчать людям про спасіння. Для мене це було чимось особливим».

Проте в серці дівчини зріла більш глибока мрія, яка потребувала повної посвяти й більш значної жертви, покладеної на Божий вівтар. У 1990 році брат Люби Віктор у складі місіонерської групи «Євангеліст» поїхав на далеку Північ. Розповіді брата та його друзів повністю захопили серце молодої християнки. Вона відчула у своєму серці щире бажання звіщати Добру Новину «аж до краю землі». А Республіку Комі таки можна назвати її краєм.

Тому в 1991 році, як тільки їй випала нагода відвідати ці північні землі, дівчина одразу ж ухопилася за неї. «На той час, коли мене запросили поїхати в місіонерську поїздку в Республіку Комі, — згадує Люба, — я працювала в Луцьку, в дитячому садочку нянечкою. Там я отримала дуже хороші рекомендації, і мені запропонували за направленням від садочка вступити в педагогічне училище. І майже одночасно я отримала пропозицію поїхати на місіонерську працю. Я постала перед вибором, але, не довго думаючи, обрала поїздку на Північ Росії. Відповідно, з роботи змушена була розрахуватися».

Повірте, що в ті роки можливість вступити в педагогічний навчальний заклад для християнина була чимось особливим, оскільки свобода тільки-но ставала надбанням тоді ще зовсім юної незалежної України. Проте дівчина пожертвувала цією можливістю ради тої, яку вкладав у її мрію Сам Бог, а саме: «говорити про Божу любов тим людям, які ще ніколи не чули про неї» (саме так у далекому 1996 році окреслила дівчина своє покликання в одному зі своїх перших інтерв’ю для газети «Голос надії»).

Приїхавши в Інту (Республіка Комі), Люба активно включилася в працю з дітьми. Її досвід, отриманий в сім’ї, а також під час роботи в дитсадку, тут дуже знадобився. А ще, я переконана в цьому, Бог, бачачи її жертву, наділяв дівчину особливим вмінням, так що ніхто з оточуючих не міг дорікнути їй у браку освіти. «У Комі ми дуже багато заходів проводили з дітьми, — розповідає місіонерка. — І мене не раз там запитували: «Який навчальний заклад ви закінчили?» Хоча на той час я ще не закінчила жодних світських закладів або ж місіонерських чи біблійних шкіл».

— А взагалі, чи важко було наважитися на такий крок — залишити все й поїхати так далеко від дому? — запитую.

— Чи важко було зробити такий крок? — з усмішкою повторює моє запитання й упевнено відповідає: — Ні. На той час — а це мої юні роки — якихось планів наперед не було. Дивлячись на тих юнаків та дівчат, які поверталися з місіонерських поїздок, на той запал, із яким вони розповідали про відвідані ними місця та людей, так хотілося побувати там, де й вони. І це бажання не одного дня. Вибравши такий шлях свого життя, ніколи про це не пошкодувала.

Прошу розповісти про працю. Говорить просто, наче нічого особливого й не робить. Але коли вслухаюся в її слова, розумію, як багато стоїть за цим, і чомусь одразу ж в думках спливають поетичні рядки: «А істинна любов у серці — жертва…»

«На даний час моя праця — в основному в церкві. Веду вивчення Біблії, також проповідую. Мені доводиться вислуховувати проблеми людей, їхні біди й разом молитися з ними. Іноді я слухаю їх і думаю: якби я була в Україні, то б і не знала, що такі проблеми можуть бути в людей. А тут я мушу ще й допомагати їх вирішувати, — розповідає Любов. — Узагалі для мене немає більшої радості, як праця з людьми в ім’я Господа. Це нелегка робота, та й не завжди вдячна, але розумієш, що ти виконуєш волю Божу. Я вважаю, що найголовніше в житті християнина — знати волю Божу й перебувати в ній. Одного разу на зібрання вперше прийшла жінка, яка визнавала лише православну церкву й більше ніяких. А в той день якось небагато людей прийшло на зібрання. Ми співали навіть не у два голоси, а в один голос усі разом. Не можу сказати, що наш спів був привабливим, але цій жінці він дуже сподобався. «Я никогда не слышала такого пения», — сказала вона, підійшовши після зібрання. І тепер вона, хоча не щоразу, але відвідує церкву. Такі моменти дуже надихають, зміцнюють віру, особливо коли спілкуєшся з людьми, які роблять кроки до Бога. Це і є моє життя, моя сила, мій сенс життя — коли є можливість сказати людям про Христа».

Не можу оцінити, наскільки великою є праця місіонерки, це все ж Божа прерогатива, але про те, що ця людина справді на своєму місці, свідчать слова однієї християнки з Інти, яка одного разу несміливо підійшла до нашого журналіста, який мав нагоду відвідати цей край, і попросила: «Напишіть про нашу Любушку. Вона для нас — більше ніж рідна. І проповідує, і співає, і недільна школа на ній тримається, і праця з молоддю. Вона робить усе, вона — скрізь…»

— Чи не жалкувала, що обрала саме такий шлях?

— Ні, — знову без тіні сумніву. — Просто бували моменти, коли дуже важко. Думаю, вони є в кожного місіонера. Тоді хочеться, щоб хтось допоміг, щось порадив чи дав настанову. Але поруч нікого немає — лише Ісус. Він найближче. І коли стаєш на коліна й молишся — приходить сила. І слава Богу за ці труднощі, тому що в них я навчилася довіряти Господу, покладатися на Нього. Ось чому я не шкодую, що стала місіонеркою.

— А чи не думала, що, якби не це служіння, особисте життя могло б скластися по-іншому?

— Різні думки бувають, проте, слідкуючи за своїм життям, я помітила, що Бог влаштовує його якнайкраще. Я не завжди так планувала, як сталося, бо Божа воля не завжди співпадає з нашою. Але краще перебувати у волі Бога, аніж просто її знати. Оскільки мій вибір був зроблений ще в юності, то на даний час жертвувати чимсь особистим набагато легше. А жертвувати доводиться як і матеріальним достатком, так і домашнім затишком та особистим життям. Як казав Петро Федорусь, який свого часу був моїм співпрацівником на Божій ниві в Комі Республіці: «Будуй дім на небесах, а на землі — тимчасівку». Згідна з євангелістом Матвієм, який цитує слова Христа: «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, той багатократно одержить і успадкує вічне життя» (Мт.19:29).

Що ж, правильний вибір, зроблений у юності, — наче той камінь, на кому будується вся споруда людського життя. Бо тільки маючи таку опору, можна на питання: «Що ти робиш, коли на думку спадає: «Чи саме цього Бог хотів від мене? Чи я там, де маю бути?» відповісти так упевнено: «Я ніколи не сумнівалася, що виконую волю Божу щодо свого життя. Якось недавно казала пастору Петру Білику, який був моїм пресвітером і наставником, коли разом працювали в Інті, що для мене немає більшого задоволення, як відчувати себе на своєму місці. Звичайно, у мене теж є помилки, не завжди все правильно виходить, але, як сказав апостол Павло: «Все я можу в Тім, Хто мене підкріпляє, — в Ісусі Христі!» (Фил.4:13).

І тоді жертвувати набагато легше, коли усвідомлюєш, що твоє життя в Господніх руках, і не ти живеш, а Він через тебе. До цього усвідомлення Люба прийшла давно й не відступає від нього й дотепер, бо попри всі труднощі й жертви свого служіння, упевнено каже: «Я прагну, щоб Господь керував моїм життям і надалі, скільки б я не жила. За ці роки я навчилася довіряти Йому й полюбила Його всім серцем. А ще зрозуміла, що цікавіше жити, працюючи для Нього й служачи людям, аніж коли ти живеш осторонь від усього, коли тебе ніщо не стосується. Це справжнє щастя — працювати для людей і для Бога, усвідомлюючи, що ти приносиш користь іншим. Звичайно, буває важко, особливо коли поруч немає людей, які могли б дати пораду, як вчинити в тій чи іншій ситуації. А люди питають цієї поради в тебе й очікують, що ти даси їм відповідь. Але радісно, що ти можеш стати Божою відповіддю для них».

За цей час для багатьох людей Люба стала Божою відповіддю, багато сердець торкнулася місіонерка своєю любов’ю. Одні прийшли в церкву, інші — пройшли мимо, зігріті теплом її душі. «Для декого молитовний дім як «прохідний двір», — ділиться наболілим. — Але й тоді Слово Боже сіється в їхні серця. Це також праця. Сіяти — це впливати на людей. Бог же, я впевнена, буде вирощувати». За понад 28 років Любиного служіння в церкві змінювалися пастори, приходили нові люди, багато людей виїжджало в більш «теплі краї», дехто відійшов у вічність. І навіть якщо не всі жителі Інти відгукуються на заклик місіонерів, усе ж вони знають: серед холодних заметів бездуховності та невір’я в них є невеличкий осередок любові й тепла, зігрітий жертовною посвятою простої української дівчини Любові.

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 1,2019