Благовісник

Євангелія в екстремальних умовах

Із часу розпаду СРСР країни СНД вважалися чи не найбільш сприятливим у світі ареалом поширення Євангелії. Та останні політичні події вносять суттєві негативні корективи в цю тенденцію. Законодавчий пакет Ярової в Росії, війна на Сході України, «референдум» в Криму… І як наслідок — захоплення будинків молитви, обшуки, вбивство віруючих… Усе це ускладнює проповідь Євангелії, а нерідко і робить її небезпечною для життя. Під час конференції «Голосу надії» ми поставили місіонерам два запитання з цього приводу.

1. Найбільш екстремальна ситуація у вашому служінні, яка трапилася під час проповіді Євангелії?
2. Що важливіше в моменти небезпеки для християн: проповідь Євангелії чи самозбереження?

Доктор К. А. Метью (штат Керала, Індія):
1. Мені було дуже важко емоційно, коли я їздив у північну частину Індії. Християни там відчувають себе без підтримки, самотніми, залишеними напризволяще. У 2009 році в штаті Орісса були серйозні переслідування, коли індуси вбили сотні християн, поспалювали церкви. Люди просто втікали, ховалися в лісі. У них не було їжі й одягу. Ми в штаті Керала зібрали їжу та одяг і повезли їм. Я їздив зі студентами, щоб допомогти постраждалим і потішити їх. Коли приїхали, побачили дуже напружену ситуацію. Сльози були на очах людей. Ми проповідували й молилися за них. Це був дуже хвилюючий момент, якого я ніколи не забуду.
2. Однією з причин гонінь в Індії є система каст. Коли ми ділимося Євангелією, життя бідних людей покращується. І тоді люди з вищих каст більше не можуть тримати їх за рабів. Друга причина — демонічний вплив від того, що люди поклоняються ідолам. Якщо люди навернуться до Ісуса Христа, язичницькі храми опустіють. Каруапасі — це один із ритуалів, який використовують хінду, щоб повернути місцевих християн назад у свою релігію. Іноді навіть намагаються підкупити новонавернених. Тому я вважаю, що потрібно проповідувати Євангелію, незважаючи ні на що.

 

Олександр Курченко (Сумська область):
1. Одного разу на ринку напав на мене чоловік із ножем. Сказав: «Я тєбя завалю щас!» Я прикликав ім’я Ісуса Христа. Мені було страшно, я розумів, якщо Бог не допоможе — усе, кінець. Але Бог заступився: раптом цього чоловіка починає трусити, він падає на коліна і каже: «Братан, прасті мєня!» Кажу: «Я тобі прощаю». Потім я з ним розговорився. Виявилося, що перед цим він відсидів 9 років за вбивство. Проповідував йому Євангелію.

Було, що на вокзалі один із авторитетів при своїх друзях сказав: якщо почує, що я говорю людям про Бога, то він мене вб’є. Це був серйозний виклик. Я знав, що це за люди, що вони реально можуть вбити, і міліція навіть не буде проводити розслідування. Та оскільки я не міг не благовістити, то просто молився, щоб Бог зберіг. І далі проповідував на вулицях. Коли минув місяць, раптом ми зустрічаємося: я їду на велосипеді, а він на своєму мерседесі. Він зупинився, вийшов із машини й показує мені: стій. Я зрозумів, що зараз усе й вирішиться. Але він каже: «Саня, прасті мєня! Я папрасіл пращєнія у Бога! Сатана папутал мєня. Я нє хачу в ад!» Я відповів: «Прощаю! Молися до Ісуса, Він тебе спасе!»

В електричці якось мене хотіли під колеса скинути. Це були охоронці православних священиків — здорові такі хлопці… Спершу хотіли забрати в мене сумку з Новими Заповітами. Я прямо проповідував батюшкам: «Покайтеся, бо загинете». А потім стали в тамбур витягати зі словами: «Зараз викинемо тебе!» Я молив Бога — і Він зберіг. Мене просто виштовхали — і я пішов далі, в інший вагон.

2. Однозначно не можна сказати. Проповідник Євангелії має в кожній ситуації керуватися Святим Духом. Бог не хоче нашої глупої смерті. Якщо я сам собі вирішу поїхати проповідувати в Пакистан, мене там просто розстріляють, і не буде жодної користі. Але якщо Бог пошле, то Він знає, як провести, — і буде результат. Я не їду проповідувати туди, де законом заборонено, де можуть оштрафувати або депортувати. Тут потрібно мати духовне відкриття. Краще йти туди, де відкриті двері. Ісус Христос навчав: якщо вас вигнали з одного міста, то йдіть в інше. Не потрібно лізти на рожен, показувати себе.

 

Іван Серт (Слівенська область, Болгарія):
1. Різне буває, але якихось надто небезпечних випадків я не переживав. Бувало, що вже після проведення євангелізації люди розповідали, що нам позаочі погрожували й хотіли зробити зло, але Бог не допускав такого.

Проповідувати Євангелію в Болгарії дуже тяжко. Країна лишається комуністичною. Якщо влада вирішить не допустити проведення євангелізації — ти йдеш «на свою голову». Особливо в місцевості з переважанням турецького населення, де й так постійна міжетнічна напруга. Але якщо б ми повністю слухалися владу, то взагалі б нічого не робили. І Мойсей не вийшов би з Єгипту, якби слухався фараона, а не Бога.

Одного разу приїхав християнський гурт, який вирішив ігнорувати наші місцеві правила. Вони співали в центрі міста, роздавали брошури, благовістили. Гості поїхали, а вночі нам підпалили місіонерський центр. Недавно ось розпочали будівництво, прийшли турки й сказали: «Тут не буде молитовного дому!» З погрозами, але ми добудували. І перед самим відкриттям хтось підпалив кімнату, де жив сторож, сам дім не постраждав. Ми до такого звикли й уже сприймаємо це нормально.

Цікаво, що перешкоди благовістю приходять навіть не стільки від мусульман, скільки від православних. Раніше ми їздили з фільмом «Ісус», то, бувало, йшов православний священик і підбурював мусульманське населення, щоб не дали нам провести показ фільму.

2. Я вважаю, у кожному регіоні сповненого Святим Духом служителя Бог має особисто спрямувати. Тому що з Європи чи з Америки легко говорити про Донбас: мовляв, християни звідти виїжджають. Але ті, хто там живе, краще оцінюють обстановку й діють по ситуації. І в нас не все так просто. Є такий район Пловдів, де буквально за місяць понад 50 служителів залишили служіння через погрози. Туреччина тепер сильно фінансує іслам у Болгарії.

У цьому питанні потрібно шукати особисте керівництво від Бога. Ми співпрацюємо з братами з Туреччини, допомагаємо біженцям. Дуже багато християн покидає Сирію, Ірак. Дехто лишається, але основна маса шукає, як виїхати в Європу. На кордоні між Сирією й Туреччиною їм видають нові паспорти, де потрібно вказати релігійну приналежність. Для того, щоб вціліти, мусять казати неправду, що вони — мусульмани. Якщо признаються, що християни, — чоловікам відрізають голови, забирають дітей. Дивлячись із України, ми можемо назвати їх відступниками й зрадниками. Але ми не були на їхньому місці. Перейшовши кордон, вони йдуть у церкву, каються, сповідуються. Проходять багатодітні сім’ї, цілі родини.

У Болгарії всього 6 млн. населення. Але в нас багато різних етносів, культур: тільки 35% мусульман, 20% циган. У кожного свої релігії, традиції. Тому в кожному регіоні доводиться розвідувати обстановку — куди вітер віє. Уже роки три ми майже не проводимо масових євангелізацій. Індивідуальна праця з людьми приносить набагато більший ефект. Відвідуємо лікарні, неблагополучні сім’ї. Ціль лишилася тою самою — спасіння душ. Євангелізація була, є і буде, це — служіння, доручене Церкві. Але методи — міняються все більше й більше. Наші діти ще більше їх поміняють.

 

Петро Височанський (Львівська область):
1. Багато було екстремальних випадків. Якось проповідував у Львові на Краківському базарі. Прийшли бритоголові (а кожен ринок має свою нелегальну охорону), спершу хотіли забрати трактати, потім скрутили руки й повели. Я думаю: коли вони ще почують про Бога? І поки вони мене тягнуть, я їм благовіщу! Вони ще сильніше скручують, а я ще голосніше проповідую. Завели мене в поліцію й звинуватили, ніби я щось вкрав. Поліцейський питає: «Що ви вкрали?» — «Нічого!» — «А чого вас привели?» — «Бо я проповідував Євангелію!» Він як це почув, заводить у кабінет чоловік 15 затриманих злодіїв і каже: «Проповідуй!» Подивився на цих зболених людей, і так шкода їх стало, близько до серця взяв. Проповідував їм зі сльозами, і вони стали плакати, каятися. Стали на коліна, молилися. Роздав їм Євангелії. Поліціанти кажуть: «То ви добру справу робите! Ідіть, далі проповідуйте!»

Інший випадок — мені підкинули наркотики. Був другий день після Пасхи, ми тоді збиралися в хаті, бо з дому культури вигнали. А перед Пасхою приходив студент католицької семінарії, попросив диски з християнськими матеріалами. Це вже потім ми згадували, що, мабуть, поки дружна шукала диски — він і підкинув. Невдовзі приїхали дві машини поліції з ордером на обшук. Кажуть: «У нас є інформація, що ви зберігаєте зброю й боєприпаси». І в одній із кімнат за системним блоком «знаходять» прозорий пакет із порошком, травкою й таблетками — пакунок розміром із буханку хліба. Я подзвонив до обласного єпископа, до старшого єпископа, попросив молитовної підтримки. А на серці — спокій. Повезли у відділок. Я так думаю, мені тоді мали добре поколотити плечі… Посадили в кабінеті, напроти — поліцейський. Я став йому проповідувати. Потім цей пішов, зайшов другий, далі третій, четвертий… І кожному я проповідував Євангелію. Урешті через півтори години зайшов начальник. Каже: «Ну, розкажи, що там у тебе?» Я почав йому свідчити, як Бог дав мені покаяння. На його очі навернулися сльози. Каже: «Ми не будемо цієї справи продовжувати!» — «Як не будете? А як же протоколи, поняті? Таку брехню на мене навели — тепер треба розслідувати, звідки те все». Він бере ті папери й каже: «На, рви!» Я кажу: «То це зробили ті, які мали б бути моїми співслужителями?» Він не відповів «так», але я зрозумів. Бо якраз тиждень тому католики підпалили свій храм, а звернули все на віруючих. Та, дякувати Господу, ми той тиск витримали. У кінці начальник вибачився, потис мені руку й каже: «Я вперше бачу, щоб людина в такій екстремальній ситуації так спокійно поводилася!» Відповідаю: «А чого мені втрачати мир? Зі мною Бог і правда!» Коли повертався додому, було таке відчуття, що праворуч і ліворуч від мене йдуть ангели. Молився: «Боже, дякую тобі, що Ти захищаєш!»

2. На мою думку, варто робити так, як веде Божий Дух. В одному випадку — стриматися, в іншому — йти напролом, а якщо треба — то й постраждати за Боже ім’я. У моєму житті було і перше, і друге.

 

Олександр Руденко (Луганська область):
1. Найперший такий екстремальний випадок у моєму житті трапився, коли навчався в Києві, і ми зі ще одним братом проповідували в електричках. В одному з вагонів хлопець напідпитку поводився агресивно й намагався нас побити. Було страшно, я не знав, як правильно реагувати, молився в серці. І раптом збоку встають дві бабусі й починають вголос молитися. У ту ж секунду встає здоровий чоловік, прямо з-перед мого обличчя забирає того хлопця й виносить.

Якось, коли вже став місіонером на Луганщині, ми роздавали газети в селищі, і трапилася подібна ситуація — нетверезий хлопець хотів нас побити. Я злякався не стільки за себе, як за сестру, яка була з нами. Добре, що з нами був міцний брат, який заспокоїв нападника. Але після того я довгий час боровся зі страхом. І Бог дав мені внутрішню твердість. Навіть коли місто вже було окуповане — блокпости, люди з автоматами, серед яких були наркозалежні, — я мав повну відвагу підходити до них і проповідувати Євангелію.

2. У Божому Слові є різні приклади. Степан проповідував із відвагою, знаючи, що його чекає, і ніхто не міг протистояти його мудрості й духу. Але в іншому випадку, коли Павлу загрожувала небезпека, брати спустили його з міського муру, щоб врятувати. Тому — залежить від ситуації. Я думаю, що проповідувати потрібно завжди, просто не завжди — з рупором посеред вулиці.

 

Сергій Ярута (республіка Марій-Ел, Росія):
1. Був похорон. Віруюча мама попросила поховати сина. Якраз я проповідував, коли прийшли дружки покійника, стали трясти на мене кулаками, мовляв: закінчуй-но. Це була стресова ситуація, я не знав, як чинити. Але відчував, що потрібно далі проповідувати. Потім вийшов батько померлого й заспокоїв їх.

Якось побили сина нашого знайомого пастора-корейця, а потім підпалили дім молитви. І він був дуже травмований цими подіями. Ми приїхали допомогти йому провести богослужіння. Він після проповіді Євангелії роздає людям хліб. Коли я говорив Слово, прийшли його противники й намагалися завадити проповіді. Вони мали в руках пляшки з-під шампанського. Але Бог зберіг і до побоїв не дійшло.

І третій випадок — коли я став свідком бандитської розборки. Мафія чинила сильний вплив на поліцію, суди. І правоохоронці хотіли взяти верх — убили ватажка банди. Якраз у той період став приходити на богослужіння молодший брат убитого. Я проповідую — і Бог промовляє до нього. Потім він розповідав: «Тільки ми зібралися йти на «справу», ще ніхто цього не знає. А звідки оцей тип все про нас знає?» І бандити вирішили: якщо мені Бог відкриває про них, то може відкрити, хто вбив їхнього ватажка, за якого вони хотіли помститися. Повезли мене на кладовище, на його могилу. Я прочитав молитву, проповідував їм. А потім між ними почалася сутичка. Я готувався до смерті, бо знав, на що здатні ці люди. Моє життя було на волосині.

2. Після прийняття останніх законів у Росії я спостеріг цікаве явище. Деякі наші брати з інших конфесій стали співати в громадському транспорті — ніби навмисне лізти на рожен. Це при тому, що в час свободи я жодного разу не бачив, щоб вони практикували подібний публічний євангелізм. Навіщо шукати собі пригод, провокувати?

Сам Ісус сказав, що прийде час, коли ми нічого не зможемо робити. Треба знати пору. Але навіть у пору обмежень ми можемо використовувати Божі шанси для проповіді. Коли двері відкриті, треба діяти, а коли закриті — чекати. Апостол Павло сказав, що він вміє жити в достатку й навчився жити в нужді. Ми вміли жити, коли по 100 тис. газет роздавали одним залпом, а сьогодні за кожну газету можна отримати штраф. Тож тепер треба навчитися жити в цих умовах. Я такої думки: Бог готує для нас інші методи.

 

Сергій Тарасюк (Житомирська область):
1. Нещодавно ми з братами проводили євангелізацію для вчителів у Новотошківці Луганської області. І після завершення заходу почався обстріл. Земля трясеться, гупає. Не зовсім комфортно було… Ми молилися, щоб Бог зберіг, щоб ніхто не був ушкоджений. Після цього було складно їхати на наступну євангелізацію для військових, яка мала проходити ще ближче до зони розмежування. Думки команди розділилися: їхати чи не їхати? Чи варто ризикувати, «нариватися»? Але тим не менше — поїхали, відвідали, помолилися, послужили, завезли допомогу. Слава Богу все минуло благополучно, хоча було страшно.

А загалом, у нас в Україні тепер чудові умови для поширення Євангелії!

2. Для Слова Божого немає обмежень. Ми не повинні боятися, а проповідувати на всякому місці — і словом, і ділом, і усім життям, незважаючи на обставини. «О ви, хто нагадує про Господа, не замовкайте!» За проповідь Євангелії Христос віддав життя, апостоли, наші попередники — вони платили високу ціну. Мої тато, мама, дід і баба за віру в Бога по 8,5 років страждали в Сибірських таборах. Тато — двічі. Коли апостолам строго-насторого заборонили говорити про Ісуса Христа, вони відповіли: «Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули!» Істинний місіонер не може мовчати там, де треба говорити.

 

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 3,2017