Місіонерськими стежками

Петро Федорусь: спасти одну людину — спасти весь світ!

Петро Федорусь народився у с. Перемилі Горохівського р-ну на Волині 1959 року. Був членом євангельської церкви села Іванівка. Два роки працював в місії «Голос надії» (1900 –1992). Викладав у Московському теологічному інституті та у Слов’янській біблійній школі. Зараз проживає в селі Липно на Волині.— Як у вас з’явилося бажання благовістити і коли ви вперше поїхали на місію?

— Бажання свідчити про Христа іншим людям у мене з’явилося відразу після навернення до Бога в 1983 році. Я проповідував своїм ровесникам і старшим, і молодшим… Разом з молоддю благовістили у своїй місцевості і, коли з’явилася можливість, плекали надію поїхати в далекі місця, зокрема в Росію.
Ми були в числі перших місіонерів. Наш гурт «Євангеліст» складався з восьми братів і двох сестер. Спочатку не знали, куди їхати, молилися про це. Приїхав один брат із міста Інти й запросив поїхати в республіку Комі. Таким чином наша мрія втілилася в життя — і в середині липня 1990 року ми здійснили першу місіонерську поїздку.

— Скільки ви пропрацювали в місії «Голос надії»?
— У місії «Голос надії» я пропрацював до 1992 року, поки не почалося моє навчання в Московському теологічному інституті. Усе ж місіонерів колишніх не буває. Я завжди кажу: «Місіонер — не пенсіонер!» Де б я не був, мені хочеться бути місіонером, бо це — покликання. Цей вогонь у моєму серці й донині горить. Навіть працюючи викладачем теології, я якось мимоволі разом із фаховою програмою постійно веду лінію «Івана 3:16». Пам’ятаю, коли у Воркуті проводив семінар серед вчителів-філологів й істориків, то п’ятеро з них увірували й прийняли водне хрещення.

А ще місія стала для мене благословенням у плані одруження. На місіонерських полях я зустрів супутницю життя. Щоправда, я довгий час не хотів одружуватися, бо думав, що це гальмуватиме служіння. А вийшло навпаки — тільки прискорило. Моя дружина настільки має натхнення до місії, що часом ще й мене підштовхує. Вона сама з міста Котлас. Бог подарував нам знайомство в поїзді «Воркута — Москва».

— Чи можете згадати якийсь яскравий момент із вашого місіонерського служіння?
— Якось в Інті до мене підійшла одна сестра похилого віку й попросила молитися за її дочку, яка хотіла закінчити життя самогубством. Я прийшов, помолився за неї й запросив на повторну бесіду на наступний день. Вона прийшла разом зі своєю 12-річною дочкою. І так ми зустрічалися цілий місяць день у день. Врешті вона сказала: «Я хочу прийняти водне хрещення!» А дочка: «І я хочу!» Такі моменти залишають незабутнє враження!

Я думаю, наша справа — сіяти. Боже Слово має в собі потенціал життя. Рано чи пізно воно проросте. Часом на городі довго щось не сходить, але Бог пошле благодатні дощі — і сходить. А нам не потрібно хвилюватися, бо спасіння дає тільки Господь!

— Чим відрізняється місія початку 1990-х від сучасної?
— Коли розвалився Союз, втратилася його основна ідея, людям потрібні були нові напрямки, нові ідеї. Такий вакуум в душі потребував заповнення. Коли ми благовістили, то люди буквально виривали з рук Нові Заповіти, наче в роки голоду крихти хліба. Минув час, тепер у кожного є Євангелія, рівень життя підвищився… Сьогодні потреба — не просто проповідувати, а показати Христа людям. Ми все частіше спостерігаємо девальвацію християнських цінностей серед самих християн. А світу потрібна як ніколи любов, світло Христове… Багато трагедій, горя, війна в Україні… Тому люди мають побачити, що вони нам і Богові не байдужі. Я думаю, друга хвиля пробудження прийде тоді, коли ми будемо в повсякденному житті виявляти характер Христів.

— Не кожен може залишити рідних, друзів і поїхати в незнайому місцевість. Що вам допомогло зробити такий сміливий крок?
— Любов Христова! Ми були готові на все. Заробляли гроші на будівництві, купували квитки і їхали. У цьому був зміст нашого життя. Розповідати про Христа — це як дихання, як серцебиття. Ми не думали про себе, про матеріальне забезпечення, думали, як прославити Бога. Отакий вогонь був. І сила була, і знання десь бралися, і страх десь дівався, і втома втікала… І жити хотілося!

Коли приходить до Бога людина — це така радість! Недаремно прожите життя, якщо хоч одна людина навернулася до Бога через твоє служіння. Як кажуть євреї: «Спасти одну людину — спасти весь світ!»

— Чому, на вашу думку, тепер зовсім небагато людей захоплені такою ідеєю?
— Місіонерство — нелегка праця. Часом місіонер, прокидаючись, бачить, що вода у відрі замерзла й треба пробити чашкою лід, щоб набрати. І це ще нічого, якщо він сам, а то ще ж дружина і дітки… Потім приходять люди, місіонер ділиться з ними останніми макаронами…

Сьогодні дуже важливий фактор — матеріальний. Щоб поїхати на місію, треба залишити комфортний будинок, добре оплачувану роботу… Але якщо любиш Христа понад усе, то це неважко зробити. Просто треба лишити багато чого, що нам подобається. Хоча воно саме по собі не гріховне, але пригашує отой місіонерський вогник у серці.

Думаю, у кожній віруючій людині такий вогник жевріє, тільки потрібно цю іскру роздмухати. Служителі повинні до цього мотивувати. Служителі самі мають горіти, щоб від них запалювалася молодь. Якщо сильно постаратися, то й сире гілля можна підпалити!

— Питання на тему номера: з вашого досвіду, яким чином найкраще донести людині Євангелію на особистому рівні?
— Починати краще із загальнолюдських питань, виявити увагу до потреб людини, зав’язати дружбу... А головне, щоб серце було наповнене любов’ю до цієї людини, незалежно від її біографії і статусу. Потрібно глибоко усвідомлювати, що Христос помер саме заради цієї людини, дивитися на неї Божими очима. Коли вона зрозуміє, що ми до неї не байдужі, то й сама захоче нас слухати. Це і буде той місточок, по якому можна донести вістку спасіння.

Таке ставлення повинне бути на рівні підсвідомості, цього не потрібно декларувати. Ще до того моменту, як ми зайдемо в оселю, запитаймо, чи є хліб, одяг, чи дах не протікає. Людина повинна відчути нашу щирість. Це найкращий метод, він спрацьовує. Він не залежить від культури, епохи, від того, чи є ефект від масових євангелізацій… Це принцип, який був, є і діятиме, поки Церква на землі.

— Чи кожна людина в церкві може свідчити іншим, чи це не кожному дано?
— Благовістя — це уділ всієї церкви. Якщо Христос живе в серці, то Його неможливо приховати. Якщо ж ми знаємо тільки Христа історичного, навіть вивчимо напам’ять Біблію — потерпимо фіаско. Бо це несправжнє, це фальш. Звичайно, найкраще, щоб була і щира любов, і освіта, і духовні дари. Це прекрасне поєднання.
Та незважаючи на те, наскільки ми красномовні, талановиті, якщо в серці — любов Христова, то й мала дитина може спасати інших.

Чи в малому, чи в більшому вимірі кожна людина в церкві — місіонер. Вона повинна приносити плід. Як інструмент: якщо хороша лопата, нею можна гарну роботу зробити, трактором — ще краще, великим трактором Т-150 — ще більше. Але якщо Т-150 поламаний, то й 90-річна бабуся з лопатою буде більш ефективною!

Кожен християнин — просто повинен бути місіонером, це його обов’язок. Коли ми не місіонери — то ми антимісіонери!

— Ваші побажання Христовій Церкві.
— Хочу побажати постійності в Божій праці. Не завжди є ентузіазм, відвага… Але в Христі все це є. І нам потрібно робити кроки віри. Зробив крок, другий, третій — і приходить відвага, завзяття, мудрість, любов… Чому? Бо ми підключилися до Божої високовольтної лінії. Зробіть перший крок. Дитина починає ходити з першого кроку, а далі — і бігає, і стрибає… У вас все вийде, бо Христос із вами!

Розмовляв Дмитро Довбуш

"Благовісник", 3,2015