Благовісник

Місіонерськими стежками

Місії «Голос надії» — 25

У далекому 1990 році, коли жителі Радянського Союзу на повні груди вдихнули ще не до кінця усвідомлену за зрозумілу свободу, виявилися люди, готові до таких змін. Ця готовність була скоріше духовно-психологічною, бо не мала чітких планів, освіти, досвіду. А мала основне — готовність свідчити про Ісуса Христа. Саме відтоді розпочала свою працю луцька місія «Голос надії». Нині вона відзначає ювілей — 25 років діяльності. У її складі — понад 400 місіонерів, які працюють у майже 30 регіонах. Наша розмова з її неззмінним директором Миколою Синюком та його заступниками Віталієм Онищуком та Євгенієм Мельничуком.

— Хто був ініціатором створення місії?
Микола Синюк:

— Я зараз скажу щось дещо несподіване. Ініціатором створення місії був Михайло Горбачов. Власне, за його правління прийшло те, що ми називали «перебудовою», і повіяв свіжий вітер перемін. І саме ця обставина надихнула людей, зокрема й віруючих, до певних дій. Те, про що ми лише молилися, перейшло в реальну площину, і ми змогли діяти.

Якщо ж говорити про конкретні особистості, то, мені здається, було багато людей, які мріяли про це. Серед них був і я. Час створення місії співпав із початком будівництва молитовного будинку Церкви Христа-Спасителя. Ми стали втілювати різні євангелізаційні проекти, пов’язані з тисячоліттям хрещення Русі. Та конкретно про місію ми заговорили тоді, коли побачили досвід наших сусідів-рівненчан. На той час у них уже близько року працювала місія «Світло Євангелії» — і це нас дуже зацікавило. Наші брати Віктор Наумчик та Святослав Миронюк побували там і ознайомилися з її працею. І тоді виникла ідея організувати щось подібне і в нашому Волинському братерстві. Це було щось романтичне, щось цікаве й незрозуміле. Однак, воно почало реалізовуватися в нашому житті.


Микола Синюк

— Ви один із перших місіонерів, які поїхали з України на служіння в Росію на початку 1990-их років. Як почалося місіонерство для вас?
Віталій Онищук:

— Пригадую слова одного місіонера, який сказав: «Якщо ви вже беретеся за цю справу, то майте на увазі, що вона вас затягне настільки, що дуже складно буде вирватися». Почалося моє місіонерство в кінці 1980-их років. У той час ще не йшлося про місію. Ми взялися за євангелізацію — так називали своє служіння в той час.

Якраз розпочалося «потепління», і молодь стала виїжджати в села, виходити в парк і проповідувати Слово Боже. Ми просто були сповнені неймовірним бажанням проповідувати. Я вважаю, що це бажання було вкладене в нас самим Богом, бо ми ніде не вчилися, про це мало говорилося в церквах. Ми навіть жартували, що проповідь Євангелії — наше хобі.

Ситуація в той час була дуже сприятливою. Я працював у автопарку, і начальник дозволяв мені користуватися робочим автобусом. Ми приїжджали в село, проїжджали по ньому, вигукуючи в рупор, що на таку-то годину тут відбудеться проповідь Біблії, — і дуже багато людей відгукувалося. Це дуже нас захопило.

Також нас надихнула конференція з питань євангелізації, яка відбулася в Києві. Її організував Петро Сердіченко, старший пресвітер Одеської області. У них була євангелізаційна група, яка мала свій транспорт. Вони їздили в різні населені пункти й навіть знімали свою роботу на відео. Коли нам продемонстрували ці матеріали, ми ще більше запалилися.

Вирішили сформувати таку групу і поїхати туди, де зовсім ще не звучала Євангелія. Зазвичай орієнтувалися на ті місця, де жили чиїсь родичі, або де хтось із нас служив в армії. Ми зібралися їхати в Московську область, сформували співочий гурт у складі десяти людей. Та мало не в останню мить наші плани кардинально змінилися. Один чоловік їхав у Молдову з Комі республіки. Він відвідав церкву в Луцьку й був дуже вражений тим, як багато вже було в нас віруючих людей. Після служіння він запросив приїхати й послужити в республіці Комі. Ця ідея видалася нам настільки цікавою, що Московська область відійшла на другий план. Так ми опинилися в Комі, в місті Інті. Це сталося в липні 1990 року. І в подальшому ми зрозуміли, що це саме те місце, у яке Бог посилає нас.


Віталій Онищук

— А як ці поїздки переросли в конкретну діяльність місії «Голос надії»? Коли саме ці окремі групки стали об’єднуватися?
Віталій Онищук:

— Ми були, так би мовити, на передовій, як диверсійно-розвідувальні групи. А штаб формувався вже в церквах із тих братів, які були на місці й виконували служіння дияконів, пресвітерів. Вони розуміли, що потрібно якось систематизувати працю тих груп, які добровільно виїжджали в різні місця праці. Тому була створена така організація, яка могла координувати працю та надавати підтримку молодим євангелістам. Після свого створення місія стала налагоджувати з нами контакти. Таким чином ми вливалися в уже сформовану організацію, що допомогло нам утвердитися в праці. Згодом нас стали трохи підтримувати матеріально — і це важливий момент для того, щоб місіонерське служіння розвивалося. Тому що до того ми їздили на місію за власні кошти.


Фільм "Ісус" у чумі оленеводів, Комі край

— Чи може місія замінити церкву у виконанні Великого Доручення?
Микола Синюк:

— Я скажу: вона могла б, якби відома фраза Ісуса Христа звучала б так: «Я створю Свою місію й ворота пекельні її не здолають». Але Син Божий промовляв про Церкву. Тому я переконаний, що жодна інституція не зможе взяти на свої плечі те, що має робити Церква. І, як на мене, місія та місіонерство — це органічна природа Церкви, а не тільки якихось окремих індивідів, які захотіли «боротися зі звірами в Ефесі», бо їм не було чим зайнятися у себе вдома. Це завдання Церкви. А те, що виникали місії і що вони успішно функціонують, свідчить, напевно, про те, що церква не повною мірою зрозуміла своє призначення. Звичайно, кільком невеличким церквам простіше підтримувати одного місіонера. Хоча, моє глибоке переконання, що будь-яке служіння, яке відбувається в церкві, духовне чи матеріальне, має бути спрямоване в одному прогресивному напрямку — поширення Божого Царства, у напрямку місіонерства (не розвитку якоїсь окремої місії, а місіонерства в цілому). Якщо Церква повною мірою зрозуміє це завдання, тоді відпаде потреба в місіях як в окремих якихось інституціях, які виконують цю працю — своє істинне сокровенне призначення на цій землі.

Я якось зауважив: Син Божий не просив зводити гарних домів молитви, не наказував будувати сиротинці й будинки для людей похилого віку, хоча я не проти цього. Але це лише риштування, які допомагають виконати основну працю — проповідь Євангелії.

Недавно я почув цікаву інформацію. Виявляється, наші попередники, що стояли в основі пробудження на Волині, у Білорусії та Польщі, не наголошували на тому, щоб будувати доми молитви. У перші роки їхнього служіння на наших землях 70 % пожертвувань витрачалося на місіонерство, на євангелізацію (і це не просто слова, це інформація, взята з протоколів нарад та з’їздів служителів нашого братства). Будувати доми молитви стали десь через чотири-п’ять років, коли церкви суттєво зросли. Мені здається, що такий підхід абсолютно правильний і євангельський.


Віруючі прямують на місце хрещення, Костомукша, Карелія

— Є багато людей, які фізично не можуть стати місіонерами. Чи вважаєте ви місіонерами тих, хто підтримує місіонерів?
Микола Синюк:

— Місіонерство — це сходження на вершину. А місіонери — це команда альпіністів. Свого часу відомий альпініст Норгей Тенсінг заявив, що він ніколи не підкорив би Евересту, якби в нього не було команди. Тільки завдяки тому, що сотні людей працювало на результат, він одного разу досягнув вершини Евересту.
До висот Небесного Царства ми не зможемо дійти самі й довести когось самотужки. Навіть найблагородніший місіонер, який має й послання від Бога, і відкриття, і слово, не зможе працювати сам. Йому потрібен одяг, житло, пожива. І кожна людина в церкві може бути певною мірою дотичною до місіонерства. Хтось колись сказав: «Ти можеш посилати свій гаманець, свої коліна, схилені в молитві, і себе самого». Тобто можна жертвувати, можна молитися, можна йти самому. І успіх місіонерської праці залежить від злагодженої взаємодії ось цих чинників.

Зрозуміло, що Господь може діяти надприродно. Він надприродним чином може дати й кошти, і засоби для існування, але зазвичай це виняток. А, як правило, треба рухатися, об’єднавши зусилля: кошти, молитву, Слово Боже. А місіонер — кожен, хто бере участь у цьому багатогранному процесі.

— Коли в ході місіонерських конференцій місіонери виходять і розповідають про своє служіння, ми бачимо передову. А що ховається в тіні, що залишається невидимим для людей, але є важливим для злагодженої роботи місії? І наскільки цей аспект важливий?
Євген Мельничук:

— Я не знаю, наскільки ця інформація правильна, але недавно читав, що для того, щоб один воїн був успішним на полі бою, потрібно близько 80-ти людей в тилу. Це у світі.

А от щодо місії, то праця на передовій завжди захоплююча і насправді вона більш важлива, відповідальна та небезпечна. Бо передова — то все-таки передова. Але для того, щоб успішно працювала передова, завжди потрібен надійний тил. Це має бути відповідна база, певні фінанси, молитовна підтримка й т. ін. Без цього місіонерська праця, в повному розумінні цього слова, не можлива.

Коли місіонери тільки починали працювати, то майже нічого в них не було. Жили зазвичай в кімнатці, перегородженій якимись шторками, служіння проводили, де доведеться. Звичайно, що й ця праця була благословенною. Але набагато легше стало працювати, коли було придбано доми молитви, створено певну базу для богослужіння та опорний пункт євангелізації. Це місце, де місіонери можуть відпочити, підготуватися до тієї чи іншої праці і, відповідно, куди можуть запросити людей.


Євген Мельничук

— А як розпочалася співпраця з американською місією «Суламіта»?
Євген Мельничук:

— Одного разу, коли ми спілкувалися з групою корінних американців, вони запитали нас: «Чому стільки ваших людей виїхало в Америку?» Я думав над тим, що їм відповісти, і сказав, що це був Божий план. Тому що ті наші брати й сестри, які виїхали в Сполучені Штати, стали багато жертвувати для будівництва домів молитви, для підтримки сімей в Україні в час, коли настала важка економічна криза. І в цьому був великий промисел Божий. Також ці співгромадяни, які емігрували до США, активно долучилися до підтримки справи євангелізації.

Щодо місії «Суламіта», яка є партнером місії «Голос надії», то з її директором Віктором Дежнюком ми знайомі давно. Я разом із ним працював на заводі, ми були добрими друзями, і саме тому він охоче взявся за справу підтримки наших місіонерів.

— А нинішня політична ситуація якось впливає на стратегію роботи місії та її подальші плани?
Віталій Онищук:

— Вважаю, що будь-які зміни, навіть зміни в законодавстві впливають на працю. Тепер особливо гостро стоїть питання роботи в Росії, у якій наших місіонерів уже вважають закордонними. Ми ж раніше не хвилювалися про паспорт, про прописку чи право жити на тій чи іншій території. Тепер же треба враховувати всі нюанси.

Нинішня воєнна ситуація також кардинально вплинула на місіонерство: важко доїхати в ті чи інші місіонерські точки, небезпека, погрози — усе це відбивається на роботі місії та призводить до реформування певних аспектів діяльності. Тепер на сході, зокрема на окупованих територіях, роботу протестантських місіонерів за рівнем небезпеки можна прирівняти до роботи в мусульманських країнах. І це вимагає більш гнучкого підходу до праці.

— Зважаючи на останні події в Україні, певні зміни відбуваються не лише в керівництві країни, а й у керівництві місії. Що ви можете розказати про зміни в праці та плани на майбутнє?
Євген Мельничук:

— З огляду на останні події, що відбуваються в нашій країні, пріоритетним напрямком роботи зараз стає Україна. Окрім того, ми беремо курс на Європу. Але, як діти одного Небесного Батька, як брати й сестри в Христі, ми любимо російський народ, ми не хочемо ворогувати з ним. Ми розуміємо, що це певна політика на певний час, щоб посіяти розбрат та ворожнечу. І це робиться, напевно, також і для того, щоб справа євангелізації не ширилася. У цьому я вбачаю також і диявольське втручання.

Тому ми продовжуємо працювати на території Росії, наскільки це можливо, і водночас починаємо більш активно розвивати європейський напрямок.

— Ви відповідальний за відділ будівництва в Церкві ХВЄ України. Тому не раз вам доводилося допомагати місіонерам з придбанням домів молитви. З якими труднощами в цій сфері ви стикалися?
Євген Мельничук:

— Відділ будівництва — за своєю суттю більш дорадчий орган. Коли церкви починали будувати певну споруду, у них виникало безліч запитань. Люди не завжди орієнтувалися, як обрати правильне місце для того, щоб розмістити споруду, чи зробити правильно реконструкцію. Тому ми, маючи певний досвід, допомагаємо церквам у цій справі. Спочатку ми розробили мінімальні проекти, які можна було запускати в будівництво.

Що ж до труднощів, то в різних регіонах місіонерської праці придбання ділянки чи приміщення для дому молитви відбувалося по-різному. В одних місцях нам виходили назустріч — і всі справи узгоджувалися легше. Дуже гарно організували цю справу на Полтавщині. Набагато важче з цим було в Росії, у якій ідеологія протестантизму вважається чимсь чужорідним.

— Як ви поєднуєте керівництво в місії зі служінням першого заступника Голови Церкви ХВЄ України?
Микола Синюк:

— Мені здається, якщо говорити в загальному, що яке б не було служіння в церкві, то на 50-60, а то й на 80 відсотків це служіння перетинається з місіонерством. У моєму служінні також все поєднується. Я зустрічаюся зі служителями з різних областей, проводжу семінари та конференції. Якщо говорити про центр України чи схід, то це саме ті регіони, у яких виконують служіння наші місіонери. Також на міжнародному рівні ми співпрацюємо з різними служителями та місіонерами. Тому я вважаю, що ці служіння не суперечать одне одному, а при бажанні — між ними може бути гармонія.

Розмовляли: Ольга Міцевська, Юрій Троць, Дмитро Довбуш, Роман Лавренчук

"Благовісник", 2,2015