Апостол прокажених

«Якщо хвороба відніме у мене тіло, Бог дасть мені інше!» (Отець Даміан).
«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15:13).

Молодий симпатичний хлопець і спотворений старий чоловік (хоча насправді йому на цій фотографії 49 років), який ледве стискає палицю. На цих двох фотографіях зображено одну й ту ж людину. Долю, яка настільки жорстоко змінила зовнішність чоловіка, він обрав сам цілком усвідомлено.

Йозеф де Вестер народився в бельгійському селищі Тремело в сім’ї торговця. Сильний, міцної статури, він цілком міг би продовжити справу батька. Але його дві старші сестри й брат, виховані глибоко віруючими, вирішили присвятити своє життя чернечому служінню. За їхніми стопами пішов і Йозеф. У 19 років він приймає чернечі обітниці, обравши собі ім’я Даміан на честь Святого Даміана — лікаря-хірурга, священика й мученика. Для того, щоб стати священиком, Даміан вивчає богослов’я, латинь.

Усе змінилося, коли його брат, отець Памфілій, серйозно захворів і не зміг поїхати на місіонерську працю, як планував. Їхати замість нього вирішив Даміан. 150 днів він добирався до місця призначення — Гонолулу на Гавайських островах. Уже після прибуття місцевий єпископ висвятив його на священика. Даміану в той час виповнилося 24 роки.

Гавайї… Чуючи це слово, сучасна людина уявляє собі райський куточок, де постійно лунають звуки гітар, танцюють дівчата, прикрашені гірляндами квітів, місце, де вічне свято вічного літа. Проте в ті роки Гавайї нагадували скоріше пекло. Тоді, як на Гавайї прибув капітан Кук, там проживало близько 250 тис. чоловік, коли ж прибув отець Даміан — налічувалося всього 50 тисяч. Остров’яни, які ніколи не контактували з європейською цивілізацією, були абсолютно позбавлені імунітету до європейських інфекцій. До приїзду отця Даміана велика частина населення Гавайїв загинула від тифу, грипу, холери, кору, віспи. Поширювалася епідемія сифілісу. І слідом за цим на гавайців насувалося нове зло — лепра.

Ймовірно, проказу завезли на Гаваї китайські мігранти й сезонні робітники. Її поширенню сприяли вологий клімат, погані умови життя, скупченість населення. У ті часи ще не було праць Хансена, який виявив збудника прокази, і цю хворобу, як у середні віки, вважали покаранням за гріхи. Була також думка, що лепра — це стадія або форма сифілісу. Місцевий уряд боровся з хворобою середньовічним способом — для запобігання поширенню лепри хворих з явними її проявами відправляли в лепрозорій. Таким місцем став півострів Калаупапи острова Молокаї. На західному його березі, вітряному й вологому, оскільки він був у тіні високих гір, було засновано поселення прокажених. Потрапити туди можна було або на мулі по вузькій звивистій стежинці, що пролягала над прірвою або морем. Щомісяця з Гонолулу, столиці архіпелагу, вирушав пароплав із прокаженими, яких забирали насильно. Поліція тягла пацієнтів із підозрою на лепру до лікаря. Якщо діагноз підтверджувався, їм дозволяли попрощатися з рідними, забрати речі й написати заповіт, після чого вантажили на пароплав, на рейс в один кінець. Відхід пароплава завжди супроводжували відчайдушні гучні крики й стогони. Іноді, будучи не в змозі пережити розлуку, здорові люди симулювали лепру, щоб супроводжувати улюблених у лепрозорій, знаючи, що назад дороги не буде. Іноді хворі нападали на поліцейських, утікали, ховалися. Пристані в колонії не було, тому новоприбулих висаджували в човни, а то й просто у воду.

Уряд вирішив, що колонія буде підтримувати своє життя самостійно за рахунок землеробства й скотарства. При цьому, правда, не було передбачено ні лікарень, ні диспансерів, ні житла, ні шкіл, ні церков, ні кладовищ. Не було в колонії й представників влади. Головний закон — «тут немає ніяких законів». Принижені й обдурені, гавайці зневажали власний уряд і особливо білих людей. Справедливо вважаючи, що саме білі привезли на острови корупцію, спрагу наживи й численні хвороби, вони відмовлялися приймати ліки, які їм зрідка надсилали білі лікарі, відмовлялися слухати місіонерів-кальвіністів, які час від часу навідувалися сюди. Остров’яни жили в норах, які самі рили в землі, у неймовірних злиднях і хаосі. Іноді не вистачало навіть води. Спотворені, з жахливими ранами, у яких копошилися хробаки, супроводжувані смородом розкладених людських тканин, вони не думали ні про що, крім себе й іноді своїх родичів, якщо ті теж опинялися там. Кожен був сам за себе. Як писав А. Сікарі, «фізичне руйнування супроводжувалося психічним і моральним, воно зростало з жахливою швидкістю: неймовірний бруд (не вистачало навіть питної води), насильство, готове спалахнути при найменшій провокації, загострення найбільш низинних інстинктів, усунення будь-яких сексуальних обмежень, поневолення жінок і дітей , алкоголізм і наркоманія, загальне злодійство, відродження ідолопоклонства й забобонів».

Чисельність колонії становила близько 600-700 осіб. Колосальна смертність компенсувалася великим надходженням новачків. Серед цих людей налічувалося близько 300 християн. До них місцевий католицький єпископ вирішив направити священика на короткий час, оскільки на острові не було ні храму, ні будинку для його проживання. До цього часу отець Даміан вже майже 10 років служив у парафії в передмісті Гонолулу. Звиклий з дитинства до важкої роботи, він сам будував церкви в маленьких селах. Пішки обходив усі околиці, відвідуючи будинки прихожан. Даміан вивчив їхню мову. Коли обговорювалося питання, кому їхати на Молокаї першим, він сам зголосився. Тоді йому виповнилося 33 роки.

Планувалося, що він пробуде в лепрозорії тижнів зо два, після чого його змінить інший священик. Але в справу втрутилися газетярі. Англійська преса, висвітлюючи цю подію, написала про місію, яка закінчиться тільки зі смертю місіонера, і про героїзм подвигу священика. Після цього виїхати з лепрозорію для нього означало б зганьбити всю Церкву і свою місію. Утім, отець Даміан не заперечував, тому й залишився.

Священик був першим білим, що оселився на острові. З особистих речей у нього були тільки молитовник і розп’яття. Перші тижні він спав під деревом, жив просто неба, їв на скелі. Прокажені спочатку сміялися над ним і все чекали, коли цей великий білий чоловік утече з острова. Але отець Даміан намагався зблизитися з огидними мешканцями острова. На першій же проповіді він сказав, звертаючись до народу: «Ми — прокажені», — і ці слова він потім не раз повторював. Щоб завоювати довіру хворих, Даміан повністю відмовився від запобіжних заходів, які могли б захистити його від зараження. Він торкався до своїх парафіян, наскільки огидними вони не були б. Він активно надавав хворим медичну допомогу в міру своїх сил, перев’язуючи рани й виразки. Це дуже багато значило для гавайців, спілкування яких часто будувалося на фізичному контакті людей.

В оселях остров’ян його запрошували до столу. Їли зазвичай борошняну юшку з м’ясом, вмочуючи руку в загальну миску. Знаючи, чим це йому загрожує, отець Даміан їв, не подаючи вигляду, що це йому чимсь загрожує. Бачачи розпач і страх людей, отець Даміан завжди намагався виглядати веселим, щоб підбадьорити людей, які очікують смерті. Дивно, але саме через високу смертність він розпочав реформи в поселенні прокажених. Люди, які очікували своєї смерті, абсолютно не дбали про смерть інших. Трупи валялися, розкладаючись, на вулицях, їх їли собаки, свині.

Отець Даміан виписав із Гонолулу дощок і став робити труни для померлих. Перші могили для остров’ян він копав сам. Кладовище розташовувалося навколо невеликого будиночка, у якому він жив. Для проведення похорону отець Даміан зібрав невелике «похоронне братство» з пацієнтів лепрозорію, яке супроводжувало похорон читанням молитов і боєм барабана. Дивно, але ця проста дія справила величезний вплив на жителів острова. Смерті людини було повернуто гідність. З часом почуття гідності почало повертатися й до ще живих, які записали себе в мертві. Багато хто увірував, багато стали відвідувати богослужіння. Під час служб хворі багато співали, спів — одне з улюблених занять гавайців. І хоча їхній хор нагадував чи то плач, чи то стогін, прокажені дуже любили ці служби. Ще отець Даміан організував «Братство святого дитинства» — для безпритульних дітей, «Братство святого Йосипа» — для лікування хворих удома, «Братство Мадонни» — для виховання дівчат. Так на острові з’явилася соціальна організація. Хаотичне скупчення тяжкохворих знову перетворилося в людське суспільство.

Отець Даміан став проектувати й будувати необхідні в селищі споруди. Він виконував функцію архітектора, землекопа, теслі, будівельника одночасно. Були побудовані невеликий порт для причалу суден; дорога, що зв’язує порт із селом, два водопроводи й відповідні водосховища, кілька складів і магазин, будівля для збору людей, які прибувають, два диспансери, два сирітських будинки, центр для освіти дівчат, розпочато будівництво лікарні. Отець Даміан активно вивчав медичну літературу, вів листування з дослідниками Мадагаскару та Японії, маючи намір впровадити в лепрозорії новітні розробки в лікуванні прокази. Він сам дуже активно поєднував пастирське служіння з лікуванням хворих.

Засоби для розширення діяльності він здобував завдяки славі про його подвижництво, яка поступово поширилася по всьому світу. При цьому він жив у маленькому будиночку посередині кладовища й носив дірявий одяг, дотримувався суворих чернечих обітниць і приписів, вів служіння й виконував при цьому всю необхідну роботу священика.

Його, діяльного й веселого чоловіка, надзвичайно мучила самотність. За багато років єдиним священиком, із яким він контактував, був французький місіонер, який пропливав мимо й не наважився висадитися на берег. Даміан сповідався йому, стоячи на березі й викрикуючи свої гріхи по-французьки, щоб не могли зрозуміти парафіяни.

Численні скарги й запити Даміана в Гавайський уряд привели до того, що його стала недолюблювати світська влада, а велика популярність викликала неприязнь кальвіністів, які також намагалися навернути місцевих жителів. Його незалежність і рішучість викликала невдоволення в його безпосереднього начальства — ігумена та єпископа, від чого він також дуже страждав.

Через 11 років перебування на острові, ввечері, опустивши ноги в таз з водою, Даміан побачив, що шкіра почервоніла, на ній з’явилися пухирі. Він не відчув, що занурив їх у окріп. Так Даміан дізнався, що й він тепер сам хворий на проказу. Будучи хворим, він працював ніби нічого не має, а те, що в нього з’явилася хвороба, розцінював як вищу нагороду за свою працю. Поступово хвороба спотворила його обличчя, але отець Даміан на людях тільки посміювався над цим. Коли йшов шістнадцятий рік його перебування на острові, у кінці Великого посту він зауважив, що його виразки затягуються й кірка чорніє, і зрозумів, що помирає. Проте ходив по домівках парафіян, поки міг ходити, служив служби, поки міг стояти на ногах.
Отець Даміан помер у Великий понеділок, на Страсному тижні.

Смерть священика викликала сплеск емоцій у всьому світі. Його фотографії розійшлися десятками тисяч примірників. Це не могло не викликати почуття заздрості в кальвіністів, чия місіонерська діяльність на Гавайях нічим знаменним відзначена не була. Коли якийсь пастор Хайд назвав отця Даміана «людиною грубою, брудною, впертою й нетерпимою» і звинуватив його в пороках і зв’язках з протилежною статтю (Хайд через необізнаність сплутав лепру з сифілісом), на захист священика встав великий англійський письменник Роберт Люїс Стівенсон. Коли Стівенсон, який відчайдушно боровся з туберкульозом, прочитав статтю Хайда, він опублікував пристрасний «відкритий лист» на захист католицького місіонера, несамовито накинувшись на Хайда, який, як він саркастично писав, «безславно загруз у власному благополуччі, сидячи в своєму гарному кабінеті... у той час, як отець Даміан, увінчаний славою і жахами, трудився й гнив у цьому свинарнику під кручами Калавао».

Дивна доля була в отця Даміана! Він потрапляв на сторінки газет частіше, ніж найвідоміші митці того часу. За дивним збігом обставин він завжди опинявся на авансцені, і майже рівною мірою отримував славу й презирство, повагу й неприязнь, любов і злість — протягом усього свого надзвичайного життя.

У 1959 році, коли Гавайї стали п'ятдесятим штатом США, федеральні закони дозволили й цьому штату, як й іншим, встановити у Вашингтонському Капітолії дві статуї своїх видатних особистостей. І Гавайї запропонували статую короля Камехамеха — національного героя, борця за возз'єднання острова-архіпелагу в кінці XVIII століття, і статую отця Даміана. Скульптор, якому доручили виготовити статую, зобразив його надзвичайно сміливо — в останній стадії хвороби: він уже прокажений, з деформованими рисами обличчя, але ще в русі, з палицею і в плащі йде по стежках свого острова, обходячи своїх хворих братів. Так через отця Даміана де Вестера — бідного «прокаженого світу», який пожертвував своїм життям ради служіння Богові й обездоленим людям — Божественний заклик досяг і торкнувся одного з найзнаменитіших вівтарів, споруджених на славу людини.

"Благовісник", 1,2019