Дмитро Беспалов: «Я не маю ні в чому нестачі, виконуючи волю Божу»

4 травня 2017 року в м. Лондоні (провінція Онтаріо, Канада) у віці 91 року відійшов у вічність відомий євангельський служитель Дмитро Захарович Беспалов.

Народився євангеліст у передмісті Харкова 13 січня 1926 року. Під час війни потрапив до Німеччини, де пережив народження згори й навернення до Бога. Водне хрещення по вірі прийняв 18 квітня 1948 року. Після війни переїхав у Канаду, де пройшов необхідну підготовку до служіння. У 1952 році пастор Е. Потипко у Торонто рукопклав Дмитра Беспалова на пасторське служіння. Крім того, він виконував служіння євангеліста й місіонера. Своєю проповідницькою та місіонерською діяльністю здійснив помітний вплив на п’ятидесятницький рух не тільки колишнього СРСР, а й багатьох країн світу, зокрема країн Південної Америки.

Багато праці брат звершив і для рідної України, проповідуючи людям про Христа, а також підтримуючи малозабезпечених людей матеріально. Він міг щиро співчувати людям, оскільки на власні очі бачив смерть тисяч земляків під час голодомору в 1932-1933 роках. Друга світова війна закинула його далеко від Батьківщини — спочатку в Німеччину, потім у Канаду, де й прожив до кінця життя. Хоча насправді переважну більшість часу брат провів у місіонерських подорожах.

Пропонуємо вам інтерв’ю з братом Дмитром, у якому він розповідає про своє життя, сім’ю та працю для Господа.

— Брате Дмитре, розкажіть спочатку про сім’ю?
— Мою дружину звали Аліна, вона родом із Новограда-Волинського. Одружилися ми в Німеччині, де я повірив у 1948 році. У тому ж році я виїхав у Канаду, куди через рік забрав і дружину з сином-первістком. У Канаді в нас народилося ще шестеро дітей.

— Ви проводили багато часу в місіонерських подорожах і змушені були часто й надовго залишати сім’ю. Під час вашої відсутності всі турботи про виховання дітей лягали на плечі дружини. Чи це не засмучувало її?
— Ім’я Аліна в перекладі означає «душа». Вважаю, що всі дружини й матері-християнки повинні бути душею своєї сім’ї, берегинями домашніх вогнищ, вірними помічницями для чоловіків, особливо якщо Бог обрав їх собі на служіння.

Наприклад, перед моєю десятою поїздкою в Україну, коли я в молитві попросив благословення у Бога, мені було слово: «Я благословляю тебе на цю поїздку. Усе буде добре й успішно, а всі перешкоди я заберу». Отримавши таке запевнення від Бога, приїхав додому, а в дружини — загострення цукрового діабету. Вона вже два дні не могла їсти й дуже обезсиліла.

— Що ж робити? — запитую дружину. — Квиток вже оплачений, а залишити тебе в такому стані я не можу.
Вона мені ледь чутно, але спокійно відказує:

— Як поклав руку на плуг, назад не озирайся. Моя справа молитися за тебе, щоб Бог і далі благословляв тебе...

Щоб не показувати своїх сліз, я пішов в іншу кімнату, впав на коліна й благав Бога: «Господи, як мені вчинити? Я не можу залишити дружину в такому важкому стані…» Бог відповів мені вранці — дружина прокинулася бадьорою, стан її здоров’я вже не викликав побоювань. Ми разом з нею палко подякували Богу за чергову милість.

— Як ви починали своє служіння в Канаді?
— У Німеччині я два роки служив вільнонайманим американської армії, без зброї, на посадах обслуговуючого персоналу, тому, окрім німецької мови, трохи вивчив й англійську. Знання цих мов, а також рідної української мені дуже допомогло в Канаді.

Коли тільки приїхав, то не знав, як сказати по-англійськи «п’ятидесятники». У пості й молитві звернувся до Бога за допомогою: «Господи, вкажи мені, як розшукати братів по вірі? Я ж навіть не знаю, як вони називаються англійською…» Бог відповів на мою молитву, викликавши в мені бажання перечитати другий розділ Дій апостолів англійською мовою.

Я тоді квартирував в одній українській сім’ї, у якої, на щастя, була англійська Біблія. Так я знайшов потрібне слово, а потім і самих п’ятидесятників. Своїми палкими молитвами вони відрізнялися від інших конфесій, і місце їхніх зібрань було відоме місцевим жителям. Невдовзі, відвідуючи зібрання, я й сам став проповідувати Слово Боже.

У 1955 році мене поставили пастором невеликої п’ятидесятницької общини в місті Кіченер, у провінції Онтаріо. Я був щасливий, коли через три роки зміг купити велосипед, на якому добирався до місця своєї роботи, часто падаючи взимку на слизькій дорозі, але Бог беріг від серйозних травм.

Потім я познайомився з братом Михайлом Деркачем, який запросив мене переїхати на проживання в Оттаву, де я жив певний час, а потім мені довелося знову повернутися в Кіченер: брати доручили трудитися серед християн, які не володіли англійською мовою. Серед людей, які відвідували наші зібрання, було багато емігрантів із Угорщини, що були змушені в 1956 році втікати за кордон після розгрому повстання за звільнення Угорщини від радянської окупації. Проповідуючи, я спочатку промовляв українською для своїх земляків, а потім перекладав на німецьку, а мадяри, які знали німецьку, перекладали для своїх товаришів. Але це не заважало нашому щирому спілкуванню та хорошим взаємостосункам.

Так я трудився пастором до 1962 року, після чого почав суміщати цю працю зі служінням роз’їзного благовісника, а з 1974 року мені довірили місіонерську діяльність у різних країнах.

— Де ви розпочинали свою місіонерську діяльність?
— У країнах Південної Америки. Відтоді в літаках налітав, напевно, мільйони кілометрів. Несучи Євангелію, 24 рази перетинав екватор.

— Що вам понад усе запам’яталося за час праці в країнах Південної Америки?
— Це були, напевно, найбільш плідні роки моєї місіонерської діяльності. Бачачи, як новонавернені починають християнське життя, то забував про хмари голодних комах, хвороби, складні дороги й небезпеки.

В Аргентині, Парагваї, Бразилії ми допомагали бідному населенню, роздаючи продукти харчування та медикаменти, а увечері запрошували відвідати наші євангелізаційні зібрання. Коли було особливо важко, я, стоячи вночі на колінах перед Господом, просив, щоб Він зміцнив мої сили, кажучи: «Господи, Ти знаєш, для чого я тут, Ти знаєш!» Я дуже втішений, що з Божої волі мені випала така щаслива нагода послужити багатьом народам.

Я вдячний Богові за вірних соратників, одним із яких був брат Москаленко, із яким ми пліч-о-пліч трудилися в Південній Америці чверть віку. Одного разу сталося так, що я зліг і вже фактично помирав від важкої хвороби. Тоді брат Москаленко в молитві з 40-денним постом молився за моє зцілення — і Бог почув його палку молитву. У випадку необхідності я також застосовував молитви з постом, але не такі тривалі, тому не рекомендую практикувати такі тривалі пости без відома та нагляду досвідчених братів. Краще повторювати менш тривалі, щоб не нашкодити собі й святій справі.

— Вам хотілося в той час побувати в рідній Україні?
— Мене завжди вабило на батьківщину, і я завжди молився за наш багатостраждальний народ. Мріяв хоча б раз побувати в рідних краях. Але в ті часи двері в Україну для місіонерів були наглухо зачинені. Важко було навіть уявити, що ця залізна завіса рухне й атеїстична імперія розпадеться. Правда, Бог відкрив мені це ще в 1962 році під час моєї проповіді в Нью-Джерсі.

— Ви маєте дар пророцтва?
— Бог іноді використовує й врозумляє мене. Причому найчастіше це стається під час проповіді, коли я відчуваю найбільше помазання Духа Святого. Перебувати в Божій присутності, у Божій волі й безумовно виконувати її — найбільша насолода для мене. Я завжди радію, коли Бог використовує мене як Свого слугу. Іноді я бачу сновидіння, через які Бог мені відкриває Свою волю.

— З яким почуттям ви після багаторічної розлуки вперше летіли на батьківщину?
— З великим бажанням побачити рідні місця, з хвилюванням і навіть страхом, але з готовністю подолати всі можливі випробування ради проповіді Євангелії та спасіння грішників. Звичайно ж, я відчував Божу підтримку, тому що під час молитви мені було відкрито: «Будеш в Україні, і не раз». Так і сталося, я був там більше десятка разів.

— Якими були перші враження?
— Мене вразили порожні прилавки й вітрини магазинів, непрацюючі заводи й фабрики, занедбане сільське господарство. Я побоювався повторення голоду, тому що сам колись від нього дуже страждав. У 1933 році я бачив дитинку, яка кількома молочними зубами гризла губи і пальці своєї мертвої матері, поки сама не померла. Тому я вирішив зробити все можливе, щоб забезпечити через місцеві п’ятидесятницькі церкви найбільш соціально незахищених українців продуктами.

— А які враження виникають тепер?
— Зараз мені приємно бачити, що Україна, незважаючи ні на що, потрохи піднімається. Дай, Боже, щоб складні часи економічної кризи більше ніколи не поверталися. Про це я постійно ревно молюся.
Українські прикордонники, перевіряючи мої документи й бачачи, що я часто й надовго приїжджаю в Україну, цікавляться, що мене так тягне сюди. Ймовірно, їх дивує це, тому що багато українців зараз хочуть емігрувати в більш багаті країни. Я відповідаю, що мене вабить сюди любов до свого народу й бажання йому допомогти. А найголовніше — я проповідую Євангелію Божу, тому що без віри в Бога, без виконання Його заповідей хорошого життя не побудувати.

«А де ж ви гроші берете?» — не раз запитують. Я відповідаю, що це не мої гроші, а Божі. Якщо Бог хоче, щоб я поїхав, то постачає мене фінансами для виконання Його волі. Люди, яких спонукує до цього Дух Святий, охоче жертвують на діло Боже, і не треба їх примушувати до цього.

Я дивуюся з тих проповідників, які говорять про віру, про довіру Богові, а самі намагаються якомога більше здерти з людей і де тільки можна вихопити фінанси. Яка буде від цього кому користь, якщо Бог любить тих, хто дає з радістю, а не з примусу? Коли Ісус посилав Своїх учнів проповідувати наближення Царства Небесного, то вони ні в чому не мали нестачі. Я також можу сказати, що не маю ні в чому нестачі, виконуючи волю Божу.

— Брате Дмитре, як нам відомо, ви надавали допомогу землякам-українцям не тільки продовольством, а й сільськогосподарською технікою. Що вас до цього спонукало?
— Одного разу, коли я гостював у Новограді-Волинському в єпископа Петра Новорока, то мав цікаві бесіди з міськими головами Новограда-Волинського й Житомира. Вони розказували, що коли до них за допомогою зверталися старші люди, які отримують мізерну пенсію, половину з якої витрачають на ліки, то відсилали їх у п’ятдесятницькі церкви, де хоч чимось, але обов’язково допоможуть (того разу я закупив 400 тонн продуктів).

Потім наша розмова перейшла на те, що добрий батько-риболов поділиться своїм уловом із сином, а мудрий — ще й навчить свого сина виготовляти вудочки й ловити рибу. Я зрозумів, про які вудочки йдеться. Відтоді в міру можливості купую братам по вірі трактори й комбайни, що дає можливість вирощувати й збирати хліб, а також надавати допомогу найбільш бідним та обездоленим. Там, де їх використовують, і для церкви підмогу мають, і багатьом нужденним допомагають. Люди розуміють, що ця допомога — від Бога, і приходять на зібрання, щоб слухати Слово Боже, яке потім відкриває їм істину Божу, наставляє на християнський шлях.

Дехто з братів радить мені залишити матеріальне служіння й зосередитися лише на проповіді. Але, переживши голодомор, організований радянською комуністичною владою з метою поставити Україну на коліна, я знаю ціну хліба. Тому й далі буду допомагати своєму народу проповідями Слова Божого й «вудочками». Бог мене спасав не раз, а тепер використовує, щоб спасти інших людей і забезпечити їх хлібом насущним.

«Слово христианина», № 3, 2004

"Благовісник", 2,2017