Сторінки історії

Волинський апостол

Життя та служіння Лукаша Столярчука

…Пригадую прочитаний десь випадок про те, як один зі служителів «Армії спасіння», завітавши в центральний офіс цієї всесвітньої місіонерської організації, зауважив на стіні портрет засновника «Армії» Вільяма Бутса. Хтось із працівників офісу через деякий час зайшов у кімнату і побачив, як відвідувач зі сльозами в очах стояв на колінах і, піднявши руки вгору, просив: «Господи! Зроби це ще раз! Господи! Зроби це ще раз!»

Ці слова не раз приходили мені на пам’ять, коли я працював над підготовкою матеріалу про волинського місіонера Лукаша Столярчука. Іноді, слухаючи спогади очевидців про цього служителя, мені здавалося, що це людина з легенди. Дух Святий так діяв через життя та служіння Свого слуги, що мимоволі хотілося вигукнути: «Господи! Зроби це ще раз!»

Приблизно в центрі сучасної Волинської області, недалеко від Ковеля, розкинулося село Підріжжя. Звичайне село, яких тисячі на Поліссі. Але Господь чомусь звернув увагу саме на нього. І воно стало центром пробудження, вогонь якого відчувається досі. І на фоні того пробудження виділяється постать простого підрізького селянина, якого вибрав Дух Святий, щоб через нього проявити Свою силу.

Духовне пробудження у Підріжжі розпочалося приблизно на початку 20-х років. Про цей період мало що відомо, лише те, що першими євангельськими християнами були баптисти, які увірували через невідомого книгоношу, який приносив євангельські книги та брошури. Старші віруючі називають імена Главацького (або, як казали в селі, Капичка) та Василя Столярчука. Їх було дуже мало, лише декілька чоловік. П’ятидесятницьке пробудження розпочалося десь у 1924 році (точної дати, на жаль, не встановлено). Це нове для Волині вчення приніс у село відомий волинський місіонер Іван Зуб-Золотарьов із села Човниця, де був пресвітером. По селах його називали по-простому — Іванька. І от одного разу цей Іванька прийшов у Підріжжя, щоб провести тут своє зібрання. Першої неділі воно відбулося у баптистів, в тій хаті, де вони збиралися на богослужіння. Але оскільки Зуб-Золотарьов проповідував про духовне хрещення з ознакою інших мов, то йому заборонили такі проповіді. Тому наступної неділі він просто пішов по селу і у кожного господаря просив дозволу провести в його хаті зібрання. Першим, хто дозволив зробити богослужіння у себе вдома, був Корець Борис (хоча він так і не покаявся).

Ось так розпочалися регулярні п’ятидесятницькі богослужіння у Підріжжі. І з перших днів тут почалося велике пробудження. Першими новонаверненими стали Меланія Дерев’янчук, Василь Антончик, Гуліян Антончик, Іван Кушніренко і брати Столярчуки — Лукаш та Василь.

Віруючі села Підріжжя прямують до річки для звершення водного хрещення

Лукаш Минович Столярчук народився у 1902 році в селі Підріжжя у селянській родині. Він та його молодший брат Василь були чи не єдиними людьми на селі, що знали грамоту — мали, як тоді казали, «по три-чотири класи». Лукаша Бог одного з перших хрестив Духом Святим, і той одразу ж активно включився у духовну працю. Він і став першим пресвітером новоутвореної церкви.

Перше водне хрещення у Підріжжі відбулося у 1924 році. Звершав його Іван Зуб-Золотарьов вночі. Надалі хрещення відбувалися вдень з дозволу поліції і, як правило, літом. Часто у них брав участь духовий оркестр з Човниці. По інших селах Лукаш Столярчук нерідко звершав хрещення взимку в ополонці. Також він хрестив і підлітків 13-14 років, які були покаяні та охрещені Духом Святим.

Перші роки, коли церква тільки організовувалася, майже кожної неділі на богослужіння приходили (саме приходили, хоча між селами 40-50 кілометрів) віруючі з Човниці разом з Іваном Зуб-Золотарьовим. Приходили, бувало, по 40 чоловік, і їм часто доводилося ночувати у Підріжжі, незважаючи на те, що у кожного було своє господарство і жили бідненько. Смалюк Михайло згадує: «Тоді не спали на ліжках, як тепер. Батько піде в клуню, візьме кілька снопів, настелить на землі (підлоги не було) від стола аж до дверей, і так сплять. Бувало, приїжджала на зібрання дочка Зуб-Золотарьова Ліда. Вона гарно співала, і люди особливо йшли на такі богослужіння».

Оркестр із церкви села Човниця в Підріжжі. В центрі сидить І. Зуб-Золотарьов,
біля нього справа — Лукаш Столярчук

Лукаш Столярчук (в центрі) з хором церкви с. Підріжжя, зліва біля нього дружина Євдокія, 8.07.1934

Лукаш Столярчук (третій справа)

Лукаш Столярчук звершає водне хрещення

Через деякий час, коли церква сформувалася, постало питання, де збиратися. Купили хату в центрі села (за іншими розповідями, перенесли в центр), переобладнали дах, зробивши напівкруглу обшальовану дошками стелю. Зібрання у тому домі були велелюдні, з усіх усюд, навіть з Білорусії приїжджали. «Йшли як в Єрусалим», — згадують очевидці. І в центрі цього пробудження — Лукаш Столярчук. Він мав дари Духа Святого, особливо багато людей через нього отримували духовне хрещення. Згадує Михайло Смалюк: «Прийшли ми ввечері на зібрання, ззаду посідали. Зібрання закінчилося, Лукаш встає з-за стола і йде до нас. А нас там ціла «капела» підлітків зібралася, були вже й такі, що курили. Підходить і каже: «Ви чого тут сидите? Не хочете, щоб вас Бог Духом Святим хрестив? Ану, всі наперед, зараз Господь вас буде Духом Святим хрестити». Ми повставали і йдемо, тільки пройшли до половини дому, ще й не молилися за нас, а навпроти ніби повітря в лице б’є, як то буває на машині їдеш, ото до половини дому дійшли — і всі почали молитися іншими мовами».

Коли зібрання проводилися в когось у хаті, то невіруючі люди зберуться коло хати, заглядають у вікна, різне говорять про віруючих, навіть лаються. Тоді Лукаш, бувало, підійде до відчиненого вікна, тільки простягне руку, як люди починають каятися — і Господь відразу ж хрестить Духом Святим. Молитви були такими гарячими та щирими, що навіть невіруючі люди були свідками того, як над хатою, де відбувалося зібрання, стояв вогненний стовп.

У ті часи — кінець 20-х, початок 30-х років — у Підріжжі майже не було такої хати, де б хтось не був віруючим. У 1932 році церква складалася із 235 членів.

Літом (у жнива) 1934 року при церкві села Підріжжя діяли Біблійні курси. Вони проводилися щороку в одній із церков Польської Волині Східно-Європейською місією. Ці курси тривали півтора місяця і збирали близько 140 чоловік. В основному це були члени підрізької церкви, хоча, за спогадами деяких очевидців, там навчалися брати і з інших церков. Викладали біблійне вчення І. Зуб-Золотарьов, Г. Шмідт, А. Берггольц, Парр.

Лукаш Столярчук мав також дар зцілення. Одного разу Лукаша запросили до важкохворого чоловіка, що жив недалеко від Підріжжя на хуторі Пісочному. Він був майже при смерті. Лукаш прийшов, поклав на нього руки — і Господь не тільки зцілив хворого, але й хрестив Духом Святим і дав йому дар пророцтва. Звали того чоловіка Степан Антонюк. Він згодом став дияконом церкви, багато ходив із Столярчуком і після його смерті сам прийняв мученицьку смерть за свою віру.

Сидять: Лукаш Столярчук, Федір Дерев`янчук; стоять: Володимир Гурський, Іван Якимчук

Збереглися спогади про те, як у 1934 році під час Біблійних курсів у підрізькій церкві була молитва над хустиною, яку передала через Г. Шмідта важкохвора сестра з Англії. Після того, як хустина потрапила назад до хворої, Господь через молитву зцілив її, про що церква дізналася із листа сестри.

Але найбільший дар, який мав Лукаш Столярчук, — це дар любові. Він з такою увагою ставився до кожної людини, що часто ця любов розтоплювала холодні грішні серця і люди приходили до Бога. Він міг йти селом і підійти до будь-кого з односельчан, привітати його, поцілувати, навіть якщо той із цигаркою — запросити на зібрання. «Ніхто не міг перед ним встояти. До нього просто притягувало», — згадують люди. Був у селі такий Володя Чорний, невіруючий, то він казав: «Я за одного Лукаша двадцять душ віддам».

Сім’я в Лукаша була великою (народилося 9 дітей, але не всі вижили). Жили бідно. У ті часи люди в поліських селах не розкошували, важко працювали на своїх пісчаних полях. Столярчук в більшості випадків бував у євангелізаційних мандрівках — залишав дім на два-три, іноді чотири тижні. Основний тягар роботи в господарстві лягав на плечі дружини. Не раз доводилося господарю сім’ї слухати від неї нарікання: «Лукаше, он хата вже валиться, і в полі нічого не робиться». На що той відповідав: «Моя доля не до поля». І часто ці поля не вчасно були засіяні, хіба що Лукаш надійде під час посівної на декілька днів додому. Часто снопи ще довго стояли на полі під дощем, бо не було кому привезти. Але дружина розуміла служіння свого чоловіка та підтримувала його. Племінниця Лукаша Парасковія Кравчук пригадує той час, коли вона деякий час жила в їхній хаті. У її батька згорів хлів, і Лукаш запропонував: «Нехай заганяє худобу до мене в хлів, а сам ночує в хаті».

«Пригадую, Лукаш завжди просив відпустити його на два тижні. Скільки там доводилося бути в мандрівках, не знаю, але говорив, що на два тижні. У Лукашевої дружини була така приповістка: «Правду кажу, Лукаше, не підеш, от направду, не підеш». Ну, думаю, що ж то з того буде. А я залишалася на ніч і часто все чула, що діялося в хаті. От помічаю я, що Лукаш починає вже потроху збиратися в дорогу. Допоможе хліб замісити та напекти. Не знаю, чи говорили вони щось між собою про це, тільки чую: вночі десь під ранок моляться обоє. І в молитві, чую, вона благословляє чоловіка в дорогу. Помоляться, він поцілує її: «Ну, гляди тих малят...» Сам сідає на велосипед — і поїхав. Щось вона там ще згадала, до сина: «Тихоне, Тихоне, біжи-но батька заверни, я ще щось забула сказати!» Тихон вибіжить: «Ой, мам, вже за Гуцовою горою, вже й капелюша не видно». Поїхав Лукаш».

Дія Духа Святого через служіння Столярчука була такою великою, що навіть через багато років після його смерті Бог досягав сердець тих, з ким Лукаш спілкувався. Був у селі хлопчина Василь Мушка, якому після війни відірвало ногу снарядом (діти колупалися у ньому — і він вибухнув). Батьки його були невіруючі, випивали. Одного разу ішов він, скачучи, за худобою, і його побачив Лукаш. Пожалів хлопця, поцілував, погладив по голівці і сказав: «В старості повіриш». Так і сталося: через багато років, вже в зрілому віці, той прийшов до Бога. Очевидці згадують ще про один цікавий момент в житті волинського благовісника. Група братів після закінчення богослужіння в одному селі пішла на зібрання в сусіднє село, до якого було з десяток кілометрів. Лукаш ще залишився для бесіди. Коли ті брати прийшли в сусіднє село, на превеликий подив бачать у зібранні за столом Столярчука. Запитують: «Коли ж ви, брате, встигли, чи хтось, може, підвіз?» — «Та ні, — каже. — Коли я вийшов з дому молитви, то якась сила підняла мене у повітря і перенесла на друге місце. Я бачив, як ви йшли, чув ваші розмови, але заговорити до вас не міг».

У 1939 році, коли прийшла радянська влада, у церкві особливих змін не відбулося. Віруючі мали можливість проповідувати і збиратися на богослужіння. Але тут виникла інша небезпека. Радянські ідеологічні працівники запропонували віруючим найвищі посади в селі. Диякон церкви навіть став головою сільської ради. Лукашеві Столярчуку запропонували працювати в магазині. Він спочатку погодився, але, пропрацювавши декілька місяців, зрозумів, наскільки це небезпечно. Він навіть прийняв це за гріх і каявся перед церквою за свою слабкість. А після цього став працювати для Бога ще ревніше.

Війна принесла в село горе та нову владу. Під час німецької окупації віруючі мали відносну свободу. Через пророцтво Господь відкрив, що збереже село під час воєнних дій. Так і було: навколишні села дуже постраждали, а Підріжжя залишилося цілим. Лукаш продовжував свої поїздки по селах, проповідував, молився, свідкував, немов би відчуваючи, що недовго доведеться працювати. Якось на одне з богослужінь прийшли так звані «бандерівці». Столярчук саме проповідував, і тоді через нього до них було пророцтво: «Ось прийшли люди і хочуть знати, що їм скаже Бог. Так говорить Господь: « Якщо будете будувати царство своє на крові людей, то швидко загинете, як влітку туман». Це зачепило їхню гордість, і хто зна, може, це і стало однією з причин, що спонукала їх розправитися з проповідником Слова Божого.
На одному з богослужінь через восьмирічну дівчинку було пророцтво Духа Святого, що Лукаш та Степан «підуть під жертовник». Духовна праця двох благовісників завершувалася...

Літом 1943 року, перед жнивами, Лукаш зібрався у свою останню подорож. Він уже відчував, що скоро залишить свою земну працю. Відчувала це і церква, сім’я. При прощанні було багато сліз, дехто прохав його не йти, але він все-таки вирушив у дорогу. Останнє зібрання в Підріжжі, на якому Столярчук був присутній, відбувалося у Бортніка Івана біля клуні. Він попрощався з усіма і пішов. Христя Музичук пригадує: «Я тоді була ще малою, прийшла на те зібрання з батьком. Пам’ятаю, вийшов Лукаш на горбок, зняв капелюха, помахав ним, промовивши: «Прощай, село, більше до тебе не повернуся». Погода в той день була гарна, сонячна...»

З Підріжжя Лукаш пішов у села Мочулки та Маковичі, де проводив богослужіння. Бандерівці під’їхали на зібрання в Мочулках підводою, перед цим запитавши у сестер, що йшли на зібрання, чи не покажуть їм Столярчука. Ті, нічого не запідозривши, подумали, що то якісь віруючі, і показали їм. «Хлопці» забрали Лукаша просто із зібрання і повезли у Свинарський ліс. Тиміш, який часто ходив разом з Лукашем, ще біг за підводою і просив, щоб його забрали замість Лукаша, але ті відігнали його і поїхали.

Останні хвилини життя місіонера відомі тільки Богові. Точних відомостей про деталі його мученицької смерті немає. Учасники розстрілу не хотіли афішувати своєї участі у цій справі, тим більше, що після приходу радянської влади їх жорстоко переслідували. Але все ж відомо, що Лукаш змушений був сам копати собі яму, після чого попросив дозволу помолитися. Коли молився, кажуть, його тіло було підняте над землею. Люди, що там були, бачачи його щиру віру та готовність зустрітися зі своїм Спасителем, не наважувалися вбити проповідника. Тоді син православного батюшки, що був серед них, сказав: «Моя рука на здригнеться забити «штунду». Він вистрілив, тіло Христового мученика впало у вириту ним могилу. Де ця могила, ніхто так і не знає. За багато років після цього дехто із учасників розстрілу нібито говорив, що міг би показати те місце, але вперто мовчав. Можливо, у цьому була воля Божа, щоб місце поховання залишилося невідомим. Бо, судячи із популярності Лукаша як проповідника та духовного працівника, особливо після його мученицької смерті, багато хто з віруючих хотів би зробити з нього святого. І, можливо, на його могилу ішли б як до святині. Але Лукаш Столярчук своїм життям та служінням здобував славу не собі, а тільки Богові. Тому місце спочинку його тіла залишилося невідомим, як колись Мойсеєвого.

Коли Столярчука забрали, то його син Трихон (йому було 15 років, і він вже почав проповідувати) побіг додому. Але не добіг до села декілька кілометрів, і його прямо на полі теж забили...

Скоро після смерті Столярчука настала черга тримати екзамен на вірність і диякону підрізької церкви Степану Антонюку. Восени того ж року «хлопці» з лісу навідалися і до нього. Він саме чистив криницю. Гості наказали кидати роботу. Брат усе зрозумів, попросив дозволу попрощатися із сім’єю. Пішов до хати, попрощався з рідними, його посадили на підводу і повезли. Ще навіть не виїхали із села, як почали колоти штиками. Край села стояла чиясь клуня. У ній його ще живого підвісили, а клуню підпалили. Люди казали, що далеко в селі чули, як він кричав...

Сім’я Лукаша Столярчука після війни жила дуже бідно. У кінці 40-х дружина Євдокія з чотирма дітьми виїхала на Дніпропетровщину, де вони проживають досі. Діти Лукаша були невіруючими, і лише у 90-х роках одна дочка уже в зрілому віці покаялася. Дружина Столярчука відійшла у вічність у 1995 році.

Після смерті Лукаша Столярчука церкву чекали важкі випробування. Незабаром повернулася радянська влада. Молитовний будинок конфіскували і зробили у ньому дитячий садочок. Стіни замінили на цегляні, а стелю залишили, тому що була дуже гарною. Але благословення не мали. Стіни почали валитися. Зробили раз, другий і, нарешті, змушені були піти з цього будинку. І хоча він стояв у центрі села, влада, можливо, відчувши Божу руку, взагалі відмовилися від нього, побудувавши школу, клуб в іншому місці.
Багатьох братів тоді засудили і відправили у заслання. Богослужіння заборонили робити. Потім дозволили збиратися лише у баптистському молитовному домі як одній церкві (тобто п’ятидесятницької церкви офіційно не існувало). Духовно церква теж переживала не найкращі часи. І лише на початку 50-х років у підрізькій церкві почалося нове пробудження, за яким почалися нові гоніння та переслідування. На початку 60-х років відділилася група віруючих для проведення п’ятидесятницьких зібрань. Після смерті Столярчука у різні часи пресвітерами були Міна Тимощук, Давид Мар’юк, Гнат Рибак, Федір Дерев’янчук, Степан Сичук, Павло Кравчук, Володимир Дерев’янчук та Василь Мар’юк.

Церква живе новим життям, але пам’ять про волинського місіонера, який віддав своє життя заради спасіння сотень, а можливо, і тисяч грішників, живе і зараз. І так хочеться стати на коліна і сказати: «Господи! Зроби це ще раз!»

Юрій ВАВРИНЮК

У статті використані спогади Івана Кушніренка, Надії Язикової (Столярчук), Парасковії Кравчук, Михайла Смалюка, Володимира Борисюка, Христі Музичук, Федора Синюка.
Автор висловлює подяку Олександру Столярчуку та Миколі Федоровичу Синюку за допомогу в зборі матеріалів.

«Благовісник», 2,2000

Фото з архіву журналу "Благовісник"

З архіву журналу "Примиритель"

10 февраля я вместе с братьями Иваном Якимчуком и Владимиром Гурским отправился в путешествие… Затем посетили общину в Сопачёве, где на собрании присутствовали до 1000 душ. Господь крестил 30 душ Духом Святым и 14 душ отдались Господу. В Подцеревичах у брата Войтовича имели чудное и многолюдное собрание, и 15 душ получили крещение Духом Святым, а 7 покаялись. Аллилуйя! В Сопачёв приехал мой родной брат и сказал, что мой 14-летний сын умирает. Известие это заставило меня задуматься: здесь Господь так чудно благословляет, а дома печаль? Как быть? Тут вспомнились мне слова Христа, что любящие близких больше Его, не достойны Его (Мф.10:37). Я решил передать сына воли Божьей, а сам продолжал работу, и тогда пришло ещё большее благословение. Из Подцеревич мы отправились в Череваху, где зародилась новая община, и имели там благословенные собрания. Только 3-го марта я возвратился в Подриже. Сына нашёл больным. Мы молились над ним, и ему стало лучше, но он ещё не совсем оправился. В день прихода в Подриже имели вечером собрание и четырёхчасовую молитву о крещении Духом Святым. Господь ответил на молитву и крестил Духом Святым 9 душ, в том числе и мою дочь Катю. В воскресенье 5-го марта совершили хлебопреломление, а вечером имели собрание и молитву о крещении Духом Святым. На призывы отдаться Господу никто не отозвался. Я решил идти к неверующим и убеждать их предаться Богу, и в результате на следующем собрании 35 душ отдались на служение Богу. Все они подошли к кафедре и начали молиться о крещении Духом Святым. Господь исполнил меня силой, и все через возложение рук получили крещение Духом Святым, Аллилуйя! На 16 собраниях в Подриже Господь крестил Духом Святым 75 душ и 56 покаялись. Также и в Воскресной Школе многие получили крещение Духом Святым через возложение рук, Аллилуйя! 12-го марта в Бережнице Бог крестил Духом Святым 9 душ. В понедельник в 8 часов утра была молитва о крещении Духом Святым и Господь крестил 11 душ. После состоялась беседа о водных крещениях, которые назначены на 18-ое мая в Соловьёве, на 21-ое в Подриже, а 22-го там же состоится районная беседа. В этот же день на вечернем собрании в Брежнице Господь крестил Духом Святым через возложение рук 22 души, Аллилуйя! Во вторник Господь снова крестил Духом Святым 7 душ и 8 душ покаялись. В среду на прощальном собрании Господь крестил еще 4 души Духом Святым. После собрания братья толпой проводили нас через село. В общине Соловьево, где работает брат Иван Якимчук и Владимир Гурский, путешествовавший со мной, Господь благословил нас и крестил Духом святым 30 душ и 5 покаялись. Из Соловьева продвинулись в Серковиче, где имели преломление и где Господь крестил Духом Святым 6 душ и 12 душ покаялись. Затем мы вернулись домой, в Подриже, где 24, 25, 26 будем иметь собрания, а после снова отправимся в путешествие в Бельсковолю и Желуцк, откуда получили приглашения. Об этом путешествии сообщу позже.
Лука Столярчук,
Журнал «Примиритель», 1939 р.