Сторінки історії

Емігранти

Спогади Бориса СОРОКОВЦЕВА про еміграцію християн віри євангельської з Радянського Союзу в Америку через Китай.

Приблизно в 1928 році Господь почав говорити в домашніх групах християн по всій Росії про грядущі дні. Він попереджав Святим Духом: «Діти Мої, на цій землі скоро настане великий голод, а після нього велике кровопролиття і велике страждання. Діти Мої, хто повірить Моїм словам і буде слухняний голосу Моєму, того Я виведу в іншу країну. Я хочу врятувати вас від великих страждань, які прийдуть на цю землю».
В той час, незважаючи на комуністичний режим, люди жили відносно вільно, можна було переїжджати з місця на місце, можна було проповідувати Євангелію. Масових гонінь ще не було. Люди мали будинки, землю, худобу. Так що їм жилося не так й погано. Було що втрачати. Господь же, коли попереджав про майбутні страждання, поставив умову: «Кожного, хто повірить словам Моїм і буде слухняний Мені, того виведу».

Але мало називатися спасенним, мати силу святого Духа і чинити чудеса. Потрібно ще платити ціну послуху. Бо настане час, коли треба буде все залишити ради виконання волі Божої і йти туди, куди наказав Господь. Тому із багатьох тисяч мужів, яких Господь використовував для проповіді Євангелії в Росії і проголошувати вістку про живого Бога по всій Росії, лиш декілька сотень повірили цьому попередженню. Господь сказав їм: «Діти Мої, шукайте обличчя Мого і моліться, і Я буду спрямовувати вас». І нарешті, приблизно в 1931 році, було слово від Господа: «Мій народе, настав час для переселення». Але тільки кілька сотень людей молилися і запитували: «Господи, Ти хочеш, щоб куди ми пішли?» Так, коли Господь попереджає нас про майбутнє, про якусь небезпеку, то це час для посту і молитви, щоб шукати Його обличчя, щоб шукати Його волі і вказівок. Отож, вони молилися, і Господь сказав: «Їдьте в те і те місто на схід». Цих селян, які ніколи в своєму житті не подорожували далі сусіднього села, Господь почав переселяти в іншу країну.

Ці люди переїжджали з міста до міста згідно вказівок Бога. Вони знали, коли їм треба вирушати і куди, а коли зупинятися. Так вони прибули до поселення біля кордонів Китаю. Тут цій групі з двох чи трьох сотень сімей довелося зупинитися. Вони молилися і запитували: «Господи, куди далі? Господи, що нам робити?» І Господь відповів: «Діти Мої, чекайте, будьте терплячі — і Я скажу вам, коли вирушати». А тим часом їм треба було годувати свої сім’я, їхнім дітям потрібно було дати щось їсти. А дітей було багато. Їм доводилося ходити по всій окрузі в пошуках роботи. Вони працювали в садах, копали канали, робили все, щоб заробити на шматок хліба. Мали і проблеми з житлом. Як же виходили з цього становища? За містом викопували в схилі гори печери. Вся група слухняних Голосу Божому жила в тих печерах, молячись і шукаючи лиця Господнього. Кожна сім’я жила окремо. Ці християни вирішили йти за Господом будь-якою ціною. Рано-вранці, о 5-ій годині, хтось з братів виходив з печери і починав співати. Він співав голосно, так що всі прокидалися і виходити на вулицю і там, на траві перед своїми земляними хатинами поклонялися Господу, прославляючи Його і піднімаючи до Нього свої молитви, шукаючи Його керівництва, Його настановлень і охорони.

Однак в стані почалися нарікання. Жінки стали жалітися своїм чоловікам: «Що таке? Чому ми тут зупинилися? Нічого не відбувається, ми більше не чуємо вказівок від Господа. Він сказав, що приведе нас в іншу країну, а ми все ще в Росії і в таких злиднях». Деякі сім’ї сказали: «Ми повертаємося, бо це все, мабуть, не від Господа». Вони забули, як чудесно Господь їх вів сюди, вони, як ізраїльтяни, мріяли про Єгипет. І велика група цих людей повернулася до своїх хат, до своїх господарств. Чи це не той самий дух невірства, дух нарікань? Шлях за Господом не встелений килимами і трояндами. Тоді там, біля кордону Китаю, Господь їм сказав: «Діти Мої, тільки будьте терплячі, упокорте себе і моліться, і я виведу вас в іншу країну. Я врятую вас від великої біди, від великих страждань. Тільки надійтесь на Мене. Але якщо хто повернеться, то їхні діти будуть забрані від них, а чоловіків повезуть в Сибір, а матері будуть їсти тіло немовлят своїх». Більшість з групи не зважала навіть на це попередження і повернулася назад. Біля кордону залишилося тільки близько сорока сімей, вірних тому, щоб слухатися Бога, молитися і постити з повною надією на Нього. Звичайно, вони голодували, та й жити в ямі також незручно. В них не було ніяких сучасних умов і гарантій, всі їхні гарантії були в Господі.

Ті ж що повернулися, зазнали біди. З кінця 31 року почали селян заганяти в колгоспи. Відбирали їхнє майно — землю, хату, коней, корів, реманент, зерно. Люди вмирали з голоду. Чоловіків забирали в Сибір як «ворогів народу». Від штучно створеного голоду померли мільйони українців. Серед них були і християни. Слово Боже виконалося. Всіх братів, які повернулися, повезли в Сибір, дітей забрали в державні школи, а деякі жінки-християнки, обезумівши від голоду, їли своїх дітей. І це вияв не жорстокості Бога, а наслідок непослуху.

Та маленька група вірних, яка залишилася, через декілька місяців почула голос Божий: «Діти Мої, будьте готові переселитися в іншу країну». І коли вони молилися і постили, Господь розділив цих сорок сімей на чотири групи, назвав старшого над кожною з них і сказав, якої ночі і о котрій годині вони мають вирушити в іншу країну. Ті віруючі тоді сказали: «Господи, як ми вирушимо в дорогу, коли всі в цьому місті слідкують за нами?» Але Господь заспокоїв їх, щоб не тривожилися. Вони до означеного часу молилися, а опівночі почалася велика буря. Кожен поспішив десь сховатися, ніхто за вулицями не наглядав, навіть собаки не гавкали. І саме в цю бурю Господь сказав: «Діти Мої, настав час вирушати в дорогу». Вони покинули під прикриттям темряви і бурі це місто, а Господь вів їх заростями, вказуючи, коли повертати вліво чи вправо, бо ж самі вони не знали дороги. І так ці групи прийшли в Китай. Господь привів їх в одне село в гористій місцевості, але з родючою землею, де вони зупинилися і почали господарювати. Зробили невеличкі глинобитні хатинки, і в тих хатиночках під солом’яною стріхою люди щодня збиралися для молитви.

Розповім ще про одного брата з України, якого звали Іван. Він був чоловіком заможним, мав землю, вісім корів, двоє коней. А ще він був мужем молитви. Надходив час великих випробувань для Росії, час конфіскацій, переслідувань, убивств і смерті в Сибіру. Ходили слухи, що в Росії ось-ось це буде. І брат молився Богу: «Господи, Ти знаєш про що говорять люди. Вони кажуть, що нас будуть переслідувати і вбивати. Господи, збережи нас і спаси нас». Однієї ночі, коли Іван молився, Господь сказав йому: «Сину Мій, Я виведу тебе в країну, яка називається Китай. Приготуйся до мандрівки». Господь вказав йому день і пору, коли він мав покинути село, і як покинути. «Залиши свій дім, своїх коней, свою худобу — залиши все. Запряжи дійну корову у віз, візьми кілька мішків проса, інших харчів — і присмерком вирушай, будеш їхати бічною дорогою до такого-то села». Брат був здивований: «Чому корова, коли в мене є коні?» Але через те, що він був мужем молитви, то послухався Господа. А в назначений вечір він нагодував худобу, коней, запряг корову, поклав дещо з їжі і одягу, посадив у віз жінку і дітей і тихо вирушив у дорогу. Коли він їхав селом, то люди в темряві не пізнавали його, а думали, що то їдуть цигани, бо цигани, які їдуть коровою, на той час було звичайним видовищем. І в ту ж ніч до нього прийшли активісти, щоб конфіскувати його майно, а самого відіслати в Сибір як куркуля, як «ворога народу». А коли нікого не застали в хаті, то, дочекавшись ранку, побачили сліди воза на виїзді з двору і кинулися наздоганяти по основній дорозі, але не наздогнали, бо Іван поїхав іншою дорогою, якою сказав Господь. Ось чому Господь наказав запрягти корову, а не коней.

В цього Івана не було ніякої освіти, він не мав дорожніх карт, дорожні знаки тоді не стояли. Він мусив покладатися на Бога. Все, що він знав, — це назва наступного села. Він молився, молився ночами — і отримував вказівки і підтримку від Господа. Тоді стояло літо. Подорожуючи на корові, вони могли її доїти, варили пшоняну кашу з молоком — і годували своїх дітей. За цю корову вони дякували Богу. Бо якби їхали на конях, то молока не мали б. Отож, Господь вибрав просте, неосвічене, немудре цього світу, щоб посоромити мудре. Так Він посоромив владу, вивівши цього чоловіка в безпечне місце на корові.
Коли Іван приходив у наступне село, то він запитував Господа, чи це вже Китай. А Господь відповідав йому, що це ще не Китай, але обов’язково приведе його туди. Потім Він називав йому наступне село, куди він мав їхати — й Іван з сім’єю рухався далі. Отак, від села до села він добрався до кордону з Китаєм. Господь наказав йому рухатися вздовж кордону. В той час границі вже суворо охоронялися прикордонниками з вівчарками, які постійно об’їжджали свої ділянки на конях. Тобто над Росією вже була залізна завіса, влада не хотіла, щоб люди покидали її.

Коли прикордонники побачили цього чоловіка, що подорожує зі своєю сім’єю на корові, то зупинили його, забрали корову і воза, а його самого з іншими чоловіками, так само затриманими, змусили косити сіно вздовж кордону для їхніх коней. Сім’ї ж тимчасово поселили в наметах поблизу кордону.

І цей брат вночі молився і плакав: «Господи, що це? Ти сказав, що приведеш мене в безпечне місце, в Китай. Я залишив усе — і пішов. А тепер я ще втратив і корову з возом — і в мене нічого не залишилося. Що відбувається, Господи?» Господь його втішив: «Сину Мій, збадьорся і не тривожся, Я ще приведу тебе в Китай».

Одного разу під час косовиці на російському боці почалася велика пожежа. Вогонь перекинувся на сухе сіно і швидко пішов у бік шалашів і тих, хто працює. Прикордонники в паніці почали тікати, викрикуючи на бігу якісь накази, а косарі покидали свої коси і побігли рятувати свої сім’ї. Іван також забрав свою жінку з дітьми і разом з усіма почав утікати подалі від вогню, який наздоганяв їх. Вони довго бігли, плачучи: «Господи, що це?» Нарешті, коли відбігли на безпечну відстань від вогню, безсило впали на траву. Іван, не розуміючи, що робиться, почав молитися: «Господи, що це відбувається? Ми все втратили, забігли, не знаючи куди. Де ми?» А Господь йому відповів: «Сину Мій, це Китай». Ось так, Господь вивів його з комуністичної тюрми за допомогою вогню. І цей чоловік разом з жінкою і дітьми почав радісно славити Бога і дякувати Йому. Господь сказав їм, куди іти далі — і вони прийшли в поселення, де зупинилися ті чотири групи людей, які були виведені з Росії раніше. І вони знову прославили Бога за керівництво і охорону.

Отож, ці прості люди, які були покірні Богу, ніколи не бачили голоду в Україні, вони не зазнали переслідувань, їхніх дітей не відбирали, над ними не знущалися в Сибіру, вони не бачили жахів Другої світової війни, яка забрала 20 млн. людей в одному тільки Радянському Союзі. Господь виконав те, що їм обіцяв.

А брат Іван, який, довірившись голосу Духа Святого, покинув свій маєток, побудував в Китаї добротний дім, розвів багато худоби і коней. Господь за його послух дав йому більше ніж він втратив.
Ця група християн в Китаї була сильною церквою, церквою молитви, і Господь благословляв її чудесами і знаменами, як у дні апостолів. Молодь разом зі старшими братами, разом з дідусями і бабусями збиралися в простій хаті і однодушно піднімали молитви до Бога. Тоді небо опускалося над ними, сходив Дух Святий і говорив до цих людей, відкривав таємниці їхніх сердець і втішав їх. Під час цих молитов відбувалися чуда, бо Господь любить славослів’я свого народу.

Тоді почався період пробудження в Китаї серед слов’ян, які жили в сусідніх селах, куди вони втекли з Росії від війн і переслідувань. Господь посилав християн проповідувати Євангелію в ці села, і невдовзі вони зібрали перший урожай. За декілька років, починаючи з 1932-го, там назбиралося 500 членів. І всі вони любили молитися. Вони ходили перед Богом в смиренні і слухняності Слову Божому, Його заповідям і Його принципам. Це була церква, відокремлена від світу, від пожадливості плоті і очей.

"Благовісник", 4,2003

Дивитися по темі:

Емігранти

Китайcькі дороги українських емігрантів