Катерина Воронаєва: життя, покладене на вівтар

У червні 1960 року в Нью-Йорку з трапу трансатлантичного реактивного лайнера зійшла 73-річна жінка. Вона була вбого одягнена, і виглядала як російська селянка. Тремтячи від страху, вона спускалася по трапу, де її чекав син, якого вона не бачила 25 років! Спустившись, міцно обняла його, і крізь сльози сказала: «Дякуй Богові, синку. Він зберіг моє життя, і перед смертю я зможу побачити ще раз своїх дітей. Я так рада, я так рада!» Ім’я тієї жінки — Катерина Воронаєва...

По дорозі з Нью-Йорка в Індіанаполіс вона постійно повторювала: «Тримай мою руку, сину, я хочу переконатися, що ти — тут. Я так боюся прокинутися й виявити, що це все сон...»

Якщо можна описати життя цієї мужньої жінки одним словом, то цим словом буде — жертовність. Її доля благословенна й трагічна одночасно. Її ім’я навічно залишиться в серцях російсько-українських п’ятидесятників як приклад вірності та жертовності.

До знайомства з Микитою Черкесовим (який більш відомий нам як Іван Воронаєв) вона здобула освіту акушерки. І могла б далі успішно працювати у сфері медицини, проте після одруження їде за чоловіком в Іркутськ, де він під чужим іменем змушений переховуватися від переслідувань царської влади. Маршрут до Іркутська пролягав через Красноводськ, Баку, Астрахань, Самару, Омськ. А потім було чотири роки постійних переїздів по Сибіру: Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ. Вони скрізь відвідували християнські общини й засновували нові. За той час у молодого подружжя народилося двоє дітей — донька Віра й син Павло.

Та оскільки переслідування християнських діячів з боку царської влади посилювалося, сім’я емігрувала спочатку в Китай, а потім через Японію до США. У 1912 році в США вирушив спочатку чоловік, а згодом до нього приєдналася Катерина з двома маленькими дітьми на руках.

Здавалося, життя молодого подружжя, яке почалося в таких складних умовах, стало налагоджуватися. Одновірці (а тоді Воронаєви відвідували баптистську церкву), побачивши в Іванові неабиякий потенціал, відправили його навчатися в богословську семінарію в Берклі. Удень він навчався, а вечорами проповідував. Згодом був направлений на місіонерське служіння у Лос-Анджелес. Потім місцем його служіння стали Сіетл та Нью-Йорк. Сім’я поступово зростала — у них народилося ще троє синів. Зростав і матеріальний достаток. І духовне служіння мало успіх.

Проте сталася подія, яка за кілька років змінила життя й покликання цієї родини. У 1919 році донька Івана та Катерини Віра Воронаєва отримала хрещення Святим Духом. Згодом цей досвід пережила сама Катерина, а потім й Іван. Після цього проповідник став ділилися цими переживаннями з церквою, де виконував служіння, що призвело того, що він змушений був залишити служіння в баптистській церкві. Проте Іван Воронаєв не залишив служіння — він заснував у Нью-Йорку першу російськомовну п’ятидесятницьку церкву. У лютому 1920 року емігранти п’ятидесятники вже організували Слов’янський союз християн євангельської віри, головою якого було обрано Івана Воронаєва. Однак і тут стався новий поворот. За свідченням Івана, під час однієї з молитов він почув слова: «Воронаєв, Воронаєв, повертайся в Росію» і сприйняв ці слова, як Божий поклик.

У Росії в цей період ще бушувала Громадянська війна, яка принесла неймовірні страждання для мільйонів людей, голод і розруху. Воронаєв знав про це, але не зупинився. Катерина підтримала чоловіка й сміливо залишила все матеріальне в ім’я тієї духовної праці, поклик до якої відчув її чоловік.

Дорога на батьківщину була дуже важкою. На певний час їм довелося спинитися в Туреччині, де подружжя проповідувало російським біженцям, які опинилися тут після першої світової війни та революції. Ще на деякий час вони затрималися у Болгарії, аж поки в серпні 1921 року не отримали дозволу для в’їзду в Росію. Зупинилися в Одесі.

Життя місіонерської родини було дуже складним. Після ситого життя в Америці їх мучив нестерпний голод. Та й не лише їх — більшість чоловіків та жінок на вулицях міста були схожими на скелети. У пошуках продуктів місіонери змушені були ходити в прилеглі до міста села, щоб виміняти їжу на речі, які привезли з собою. Проте вони знаходили сили, щоб провідувати хворих людей і молитися з ними, знаходили слова, щоб підбадьорити людей.

Попри те, що у Воронаєвих в Україні народилося ще двоє дітей (п’ятеро приїхали з ними з Америки), Катерина не займала споглядальну позицію. Вона підтримувала чоловіка в служінні, співала в хорі (яким керувала їхня донька Віра, а сам Іван грав на скрипці у створеному ним струнному оркестрі), займалася душеопікунством серед жінок.

Ще багато можна було б писати про самовіддану працю подружжя Воронаєвих. Та зазначимо лиш одне: напевно-таки їхня праця була доволі суттєвою, що їх помітило радянське керівництво. І, зауважте, не лише чоловіка, а й дружину.

У 1930 році Івана заарештовують. Катерина залишається з шістьома дітьми (їхня донька Віра померла в 1928 році), найменшому з яких виповнилося лише два роки. Проте жінка мужньо продовжує працю чоловіка. У 1932 році троє дітей Воронаєва, які народилися в США, із великими труднощами з допомогою друзів з-за кордону залишають Росію та виїжджають до Америки. А в березні 1933 року НКВС заарештовує Катерину Воронаєву, яка змушена залишити наймолодших дітей, яким тоді було 10 і 5 років, на старшого Павла. Три роки заслання вона мала провести в Казахстані, в Караганді, але просить тюремне начальство перевести її до чоловіка, який перебував на засланні на Соловках, у селищі Чіб’я. Приблизно через рік жінка отримує позитивну відповідь.

У листопаді 1935 року закінчився термін ув’язнення Катерини Опанасівни, але вона залишилася біля чоловіка. Після його звільнення 18 червня 1936 року їм видають дозвіл на поселення в Калузі, неподалік Москви. Ще в 1934 році через неймовірні труднощі трьом іншим дітям Воронаєвих вдалося перебратися до США. Тому подружжя звертається до влади з проханням дати і їм дозвіл на переселення. Але це на багато років стане лише материнською мрією.

16 жовтня Івана заарештовують вдруге. З цього заслання він уже не повернувся.

Катерина, залишившись без засобів для існування, їде на батьківщину, в Туркестан, де влітку 1937 року її знову заарештовують. На волю вона виходить аж у 1958 році.

Багато років діти не знали, чи живі їхні батьки. І лист від мами, несподівано отриманий ними, став для них приємною несподіванкою. У ньому було лише п’ять рядочків і велика жовта пляма від сліз. Катерина Воронаєва писала: «Я ваша мама, мені зараз 73 роки, і мене недавно звільнили з ув’язнення… Ще недовго мені лишилося жити на цій землі… Але я маю єдине прохання до Бога, щоб Він дозволив мені перед смертю побачити своїх дітей!»

Старший син Катерини, читаючи ці рядки, розумів, що зобов’язаний допомогти мамі, але як? Він щиро молився Богові, благаючи про допомогу. Тому, коли через кілька тижнів прочитав в газеті про візит Хрущова в США, сприйняв це, як поштовх до дій. Чоловік поїхав у Вашингтон, щоб особисто зустрітися з очільником СРСР. Йому вдалося повз охорону проникнути в приймальню радянського посольства й підійти до Микити Хрущова, який хвилину вдавав ніби слухає, а потім мовчки відвернувся. Після цього охорона виштовхала чоловіка на вулицю.

Отямившись, Павло побачив довкола себе багато журналістів, яким було цікаво дізнатися, що відбувається. Він розповів про долю своєї мами, що дуже зацікавило пресу й спонукало багатьох служителів спрямувати листи до керівництва країни, навіть до самого президента Ейзенхауера, який згодом особисто просив Хрущова дати Катерині Воронаєвій дозвіл на виїзд.

Ще чотири роки прожила жінка після приїзду в США. Проте 25 років, проведені в таборах, не раз давали про себе знати в нічних сновидіннях. І в липні 1965 року вона відійшла в небесні оселі, до Христа, ради Якого пожертвувала своїм земним достатком, своїм здоров’ям і зрештою своїм найдорожчим — дітьми. Безумовно, ця жертва — цінна в Господніх очах.

"Благовісник", 1,2019