Сторінки історії

Ранні віки: благовістя в Римській імперії

Християнство та місіонерство. Ці два поняття нерозривно пов’язані між собою. Цікаво задуматися над тим, що було б з християнством сьогодні без розвитку місіонерського руху, який виник після П’ятидесятниці й тривав протягом декількох наступних століть. Може, як зороастризм, воно стало б загадковою релігією древніх, маловідомою за межами країни виникнення, предметом дослідження учених мужів. Однак із самого свого початку християнство відрізнялося від всіх інших релігій. Серцевиною віри було повеління нести Добру Новину до краю землі.

Початковим моментом християнських місій стала, звичайно ж, новозавітна церква. Налякані та нестійкі учні, які розбіглися в час агонії свого Учителя на хресті, отримали силу Святого Духа в день П’ятидесятниці. У той самий момент і зародився місіонерський рух. Найбільш детальний і точний звіт про новий місіонерський рух міститься в книзі Дії Святих апостолів, де Павло стоїть окремо від інших апостолів. Покоління після П’ятидесятниці перевернуло світ догори дном — поширюючи християнство за межами Палестини до Риму й далі, практично до кожного великого міста в усій Східній імперії. «Те, що почалося, як юдейська секта в 30 р. н.е., — пише Дж. Герберт Кейн, —до 60 р. виросло в світову релігію». Натхненні прикладом таких великих християн, як Петро і Павло, гнані за межі країни переслідуваннями (і зруйнуванням Єрусалимського храму в 70 р. н.е.), багато обдарованих і просто звичайних проповідників розсіялося по всьому світу, несучи з собою Христову вістку. «Кожен християнин, — пише Стефан Нейл, — став свідком», і«найбільш значним фактом є анонімність тих ранніх місіонерів». Їхніх імен не знайти в місіонерських літописах і на надгробних плитах. Та все ж саме вони досягли найбільшого успіху серед місіонерів усіх часів.

На щастя, для перших місіонерів умови праці були майже ідеальними. У порівнянні з наступними поколіннями цих людей, які часто натикалися на своєму шляху на нездоланні перешкоди, ранні благовісники працювали в умовах, які буквально вимостили шлях для їхнього служіння. У самій Римській імперії в перші століття нашої ери були прекрасні можливості для пересування. Чудово вимощені римські дороги стали відкритим запрошенням для подорожей, і відносний мир, який панував у той період, робив такі подорожі ще більш привабливими. Крім того, на відміну від місіонерів більш пізнього періоду, раннім благовісникам не потрібно було довгі роки вивчати чужу мову. Грецька мова була універсальною мовою спілкування в усій імперії, і християни могли легко говорити про Євангелію скрізь, де б вони не були.
Другим фактором, який забезпечив християнське свідчення язичникам, стала доступність проповіді в синагогах. Книга Дій знову й знову згадує про проповідь Доброї Вістки в синагогах під час зібрань юдейської спільноти. Це дозволило християнським ідеям розсіятися на території всієї імперії за час життя трохи більше ніж одного покоління після смерті Христа. Хоча переслідування були повсякденною трагічною реальністю, усе ж існували умови для публічного обговорення будь-яких питань у римському суспільстві. Можливість сприймати нові ідеї дозволяла людям прагнути до чогось більшого, ніж безособова й безсильна містична релігія язичницьких богів.

Християнство проникло в римський світ п’ятьома основними шляхами: робота проповідників; особисте свідчення віруючих; діяння праведності та милосердя; віра, проявлена в гоніннях і смерті; інтелектуальні роздумування та супе­речки ранніх апологетів.

Судячи з розповідей сучасників, християни перших століть ділилися своєю вірою з іншими. Коли двері синагог виявилися для них зачиненими, вчення і проповідь звучали в приватних будинках зазвичай із вуст мандрівних проповідників. Євсевій Кесарійський, історик ранньої церкви, розповідає про самовідданість деяких мандрівних євангелістів на початку ІІ ст..: «У той час багато християн відчували, що їхні душі натхнені святим Словом, і ними володіло палке прагнення досконалості. Їхньою першою дією, спрямованою на виконання вказівок Спасителя, було продати своє майно й роздати його вбогим. Потім, покинувши рідні оселі, вони вирушали виконувати свій обов’язок свідків, проповідуючи Слово віри тим, хто нічого про нього не чув, ввіряючи їм книгу божественних Євангелій. Вони задовольнялися тим, що закладали основи віри серед іноземців. Потім вони призначали інших братів пасторами й покладали на них відповідальність за духовний ріст тих, кого вони привели до віри. Потім вони йшли до інших народів та націй з благодаттю і допомогою Бога».

Можливо, ще більш значимим, ніж проповідь мандрівних проповідників, був потік свідчень, що витікав з повсякденного життя віруючих. «У той час кожен християнин був місіонером, — писав Джон Фокс у своїй класичній праці «Книга мучеників». — Солдат намагався завербувати новобранців для воїнства небесного; стражник намагався привести свого в’язня до Христа; рабиня нашіптувала Євангелію в вуха своїй пані; молода дружина благала свого чоловіка прийняти хрещення, щоб їхні душі перебували разом і після смерті; кожен, хто пережив радість перебування у вірі, намагався привести до неї інших».

Найбільш суворі критики християнства визнавали пристрасне завзяття проповідників. Одним із таких критиків був Цельс, з-під пера якого в ті часи виривалася не одна злобна та викривальна промова. Подібних промов, спрямованих проти християнства, у ті часи було немало. Його розповіді про християн, хоча і не завжди точні, стверджують: «Вони ставлять за мету переконати у своїй правоті лише нікчемних та зневажених людей, ідіотів, рабів, бідних жінок та дітей. Вони поводяться, як шарлатани чи прохачі; вони не насмілюються звернутися до аудиторії інтелігентних людей… Але якщо бачать групу молоді, рабів чи обірваних вбогих, вони підходять до них і намагаються привернути увагу цього натовпу. Те ж відбувається і в приватних будинках. Там можна побачити чесальників шерсті, чоботарів, прачок, людей безграмотних та неосвічених».

Незважаючи на те, що такі факти були дуже важливими, мовчазливе свідчення християнського милосердя мало ще більше значення в справі поширення Доброї Новини. Християни проявляли дивовижну любов до людей. Найбільш яскраві приклади цього представлені знову ж таки не самими християнами, а критиками християнства. Імператор Юліан, еллініст, був стурбований тим, щоб прихильників його релігії не затьмили християни, яких він називає «атеїстами»: «Атеїзм значною мірою досяг успіху завдяки тому служінню з любов’ю, яке вони виявляють стороннім людям, і через їхню турботу про поховання померлих. Неподобство, що немає жодного вбогого єврея і що безбожні галілеяни турбуються не лише про своїх бідняків, а й також про наших; у той час, як ті, хто належить до нас, безуспішно чекають допомоги, яку повинні надати ми».

Свідчення, яке християни виявляли своїм життям, ставало очевидним і в їхній смерті. До IV ст., коли імператор Костянтин публічно вибрав своєю релігією християнство, переслідування було дуже реальною загрозою для тих християн, які відкрито сповідували свою віру. Хоча кількість мучеників не була настільки великою, як стверджують деякі історики, а сплески гонінь відбувалися час від часу й навіть тоді мали достатньо локальний характер, жоден християнин не міг почуватися в повній безпеці від переслідувань офіційних властей. Після мученицької смерті Стефана християни зрозуміли, що таким може виявитися і їхній кінець. Це була протвережуюча думка, яка виключала з-посеред них номінальних християн. Вогонь переслідувань очистив церкву, а сміливість, проявлена невинними жертвами, стала тим видовищним прикладам, якого не могли не помітити невіруючі глядачі. Є безліч «достовірних випадків навернення язичників, — пише Нейл, — що відбувалося в самий момент свідчення християн, яким винесли смертний вирок». Цей фактор підтверджує переконання апологета II ст. Тертуліана, який казав, що «кров мучеників є насінням церкви».

Гоніння та мучеництво привели багатьох невіруючих до Христа, впливаючи на їхні емоції. Інших, навпаки, приваблювали роздуми та добре продумані аргументи ранніх апологетів. Християнство, на відміну від інших релігій римського світу, народилося не з міфів та магії. Воно базувалося на реальних історичних фактах. Багато з перших християн, починаючи з апостола Павла в Афінах, усвідомлювали, що один цей фактор може бути козирною картою в їхньому свідченні освіченим язичницьким філософам. Такі захисники віри, як Ориген, Тертуліан та Юстин Мученик, здійснили величезний вплив на процес більш логічного та розумного підходу до християнства, що допомогло певній частині інтелігенції також прийти до віри.

Але животворна євангельська проповідь перших двох століть історії церкви стала тьмяніти до початку IV ст., часу правління імператора Костянтина. Християнство стало державною релігією, і знову церкви наповнилися номінальними християнами, яких мало цікавили духовні питання, а більше — політика та суспільний престиж. Християнство стало модним. Прості домашні церкви замінилися складними спорудами, а символи віри замінили спонтанні свідчення та молитви. Здавалося, виникла необхідність у наступальному благовісті — щонайменше в цивілізованому римському світі.

На задвірках імперії варвари-невігласи загрожували стабільності римської держави. Тому перспектива навернення їх у християнство стала першочерговим завданням державних чиновників, які палко підтримували політику наступального благовісту, яка практикувалася такими проповідниками, як Мартин, єпископ Туру. Він був солдатом IV ст., пішов у монастир, а потім вирушив поширювати євангельську звістку по всій сільській місцевості Франції. Деякі з ранніх і найбільш видатних зарубіжних місіонерів ніяк не були пов’язані з державою чи церквою в Римі. Ульфіла (прибічник аріанства), Патрик та Колумба (обидва кельти) не мали прямих зв’язків з римською церквою чи державою (хоча їхнє євангельське служіння зробило якусь певну частину території Європи більш сприйнятливою до римської системи). Основним їхнім завданням була проповідь Євангелії, яка супроводжувалася духовним ростом. На жаль, така мета в наступні віки частіше ставала другорядною.

Апостол Павло

З-поміж постатей Дій святих апостолів апостол Павло стоїть окремо, тоді як Петро, Варнава, Сила, Іван, Марко, Пилип, Аполос та інші відіграють не менш важливу роль.

Крім Писання, немає інших джерел інформації про перших християн, за винятком того, що передавалося з покоління в покоління через передання, і в деяких із них стверджується, що учні Христа самі понесли євангельську вістку іншим народам. Матвій вирушив у Ефіопію, Андрій — у Скифію, Варфоломій — в Аравію та Індію, в Індію вирушив також і Хома.

Найбільш достовірними з цих ранніх передань є ті, що стосуються історії Хоми. Вони твердять, що Хома не прислухався до заклику Господа йти благовістити на Схід. За таку відкриту непокору його вивезли в Індію, де він наглядав за будівництвом замку царя Гундафора. Далі передання повідомляє про те, що, перебуваючи на службі в царя, Хома всі свої зусилля спрямував на поширення Доброї Новини, а не на будівництво — це був злочин, за який він потрапив у тюрму. Зрештою Хомі вдалося навіть переконати самого царя, той повірив і охрестився.

Хоча багато деталей цієї оповіді здаються вигаданими, основний зміст може містити зерно істини. Група «Християни святого Хоми» на південному заході Індії дотепер проводить свої богослужіння в древній церкві, яка, за переданням, була заснована Хомою. Також археологічні розкопки встановили факт реального існування царя Гандобара, який правив в Індії в першому столітті.

Апостол Павло, без сумніву, стоїть у ряду найбільших місіонерів, і є людиною, яка виконала видатне служіння, що заклало основи християнства. Хоча багато в чому він був звичайнісінькою людиною, що стикалася зі звичайними проблемами, з якими стикається будь-який місіонер.

Біблійна історія життя й служіння Павла всім добре відома. Народжений в сім’ї юдея в Тарсі, він виріс і перетворився в суворого фарисея, який всіма силами противився загрозі нового культу Ісуса, що виник в юдаїзмі. Він був очевидцем мученицької кончини Степана, і первосвященик наділив його повноваженнями затримувати всіх «єретиків». Він вирушив у Дамаск із цією метою, коли несподівано чудесним способом навернувся сам. І відтоді став найенергійнішим благовісником християнської церкви першого століття.

Місіонерські подорожі приводили його в міста всього середземноморського світу, де він успішно заклав основи істинних церков. На відміну від безлічі місіонерів наступних часів, апостол Павло вів працю у великих і важливих населених пунктах — центрах торгівлі й політичного впливу, звідки Євангелія швидко поширювалася в більш віддалені райони. Він умів охопити увагою людей, що належали до всіх прошарків суспільства, забезпечуючи тим самим широкі основи для церкви. Крім того, він засновував незалежні церкви, а не місіонерські пости. Він не збирав прихожан, він насаджував церкву, уникаючи складної системи церковної організації. Тому нинішні дослідники бачать можливість застосування методів Павла.

Не тільки методологія Павла, а й ті випробування, через які він пройшов, можуть стати прикладом для сучасних місіонерів. Павло пережив майже всі види страждань, переслідувань та труднощів, крім тюремного ув’язнення і покарання батогами (див. 2 Кор. 11:25-28). Картину страждань доповнювало й те, що він був відкинений і учнями Христа, які прийняли його лише після того, як на його захист став Варнава, і юдейськими вождями, із якими він був тісно пов’язаний. І, напевно, він страждав також від самотності, не маючи дружини й сім’ї.

Як і багатьох сміливих християнських проповідників, Павла очікувала жорстока кончина. Згідно з переданням, він зустрів мученицьку смерть разом із Петром та іншими християнами під час жорстоких переслідувань при імператорі Нероні в 64 році н.е. Навіть смерть Павла стала прикладом, який надихнув наступні покоління не цінувати своїм життям, тому що якщо вони постраждали за Христа, то будуть і царювати разом із Христом.

Рут Такер,
з книги «Від Єрусалима і до краю землі»

"Благовісник", 3,2015