Юрій Сущ: «Перемога не здобувається на фінішній прямій, вона кується в спортзалі»

Юрій Сущ (нар. 1987 р.) — гравець збірної України з футболу серед людей з інвалідністю (з ампутованими кінцівками). Проживає в с. Стобихівка Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. За освітою — педагог. У церкві відповідальний за молодіжне служіння. Неодружений.

— Яке місце у твоєму житті займає спорт? Для тебе це робота, хобі чи служіння?
— Напевно, найбільшою мірою — хобі, меншою — робота, ще меншою — служіння. Тобто спорт просто мені подобається — ще з дитинства. Разом із тим гра на професійному рівні оплачується. А перебуваючи в колективі, маю можливість показати характер Христа.

— Чи ти розглядаєш це певною мірою як покликання, талант, який потрібно використати, а не закопати?
— Коли я роздумував, чому в мене з народження інвалідність, то приходила думка, що, можливо, це не випадково. Адже саме ці обставини привели мене в професійний спорт. Хоча я не дійшов однозначного висновку, що це моє покликання, але й не виключаю цього.

— Розкажи для тих, хто ніколи не бачив, як проходять футбольні змагання серед людей з інвалідністю?
— У команді, у якій я граю, є хлопці, які втратили ногу або з народження не мають однієї ноги. Це польові гравці. А воротар грає з однією рукою. Польові гравці бігають за допомогою милиць і грають тільки однією ногою. Якщо навіть є якась частина другої ноги, нею грати заборонено — це порушення правил.
У мене ж одна нога з народження вкорочена на 5 см — згідно з регламентом змагань, таке допускається. Просто я не маю права на неї ступати, тим більше грати.

— Які досягнення маєш у цій сфері?
— Якщо говорити про командні здобутки, то команда Волинської області була чемпіоном України. У складі збірної України наші успіхи — 4-те місце на Чемпіонаті Європи і 7-ме місце на Чемпіонаті світу. Хлопці були навіть срібними призерами на світовому рівні, але я тоді ще не грав.
Щодо особистого заліку, то два рази визнавали кращим гравцем Чемпіонату України, також визнавали кращим гравцем команди.

— Кілька провокаційних зауважень, які можуть робити люди в церковному середовищі: «Замість того, щоб ганяти шматок собачої шкури, краще піти допомогти вдові порубати дрова!» Що ти на це відповідаєш?
— З мого досвіду, таке зазвичай кажуть люди, які самі рідко кому допомагають. Вони готові накласти на інших тягарі, а самі не хочуть і пальцем ворухнути. Як Юда казав: «Краще оце миро продати й роздати вбогим…»

Тривалий час футбол був для мене роботою, за яку отримував гроші. Тому я був зобов’язаний готуватися, тренуватися й грати. Але це ніколи не заважало й не заважає мені допомагати тим, хто цього потребує. Просто потрібно правильно розподілити час.

— Часто противники спорту наводять цитату: «Вправа тілесна мало корисна…» (1Тим.4:8).
— «Мало корисна», але все ж таки корисна (сміється). А якщо серйозно, там є продовження: «…А благочестя корисне на все». Є таке трактування цього тексту. Павло писав у відповідь на античну філософію, яка стверджувала, що фізичні заняття — запорука духовного росту, звідти й відомий вислів: «У здоровому тілі — здоровий дух». Вважалося, що тілесні вправи допомагають людині вдосконалюватися, у тому числі й духовно, а тілесний розвиток прирівнювався певною мірою до благочестя. І апостол у посланні спростовує саме цю думку, зазначаючи, що благочестя не досягається через фізичні заняття. Але в нього немає навіть натяку, що тримати себе у формі — це гріх.

— Ще один камінь спотикання. Змагання завжди передбачають суперництво, азарт. І у дворовому, і в професійному футболі буває з’ясування стосунків. Як ти поводишся в таких ситуаціях?
— Непорозуміння й конфліктні ситуації бувають у будь-яких сферах, не тільки в футболі. І в побуті, і на роботі, і навіть у служінні буває, що люди не сходяться в позиціях, у кожного виявляється своя «правда».
Був випадок, коли на навчально-тренувальних зборах ми поділилися на команди й грали «двосторонку». І один із гравців дуже невідповідально ставився до справи. Я роблю ривки по 40 м, віддаю йому пас, а він грає як-небудь… Врешті я не стримався і нагрубив йому. Закінчилася гра, а мені не виходить з голови. Пішов у душову, а воно мене мучить. Підійшов, кажу: «Вова, вибач, я не повинен був так говорити». Він навіть здивувався, бо зовсім не образився, навіть не взяв до серця.

До речі, у футболі, коли навіть виплескують один на одного емоції, це не сприймається за образу. Усі розуміють, що це звичайні ігрові моменти. Були випадки, під час дворового футболу хлопцям робили зауваження, що вони кричать, сперечаються… І хтось відповів так: «Навіть якщо й, буває, посваримося, після матчу ми йдемо всі разом, сміємося, і ніхто ні на кого не тримає зла. А в церкві є люди, які у футбол не грають, але обходять один одного й роками не спілкуються!»

— Кілька питань до тебе як до молодіжного лідера. По-перше: чи мають точки дотику спорт і церква?
— Якщо говорити про непрофесійний спорт, то я до нього ставлюся як до будь-якого хобі. Хтось любить читати книги, хтось — грати на гітарі, хтось — ходити на рибалку. Це те, що приносить людині задоволення, емоційну розрядку. Якщо мова йде про професійний спорт, то це така сама робота, як будівництво чи сільське господарство.

Для мене спорт і церква цілком сумісні й одне одному не заважають.

— Чи може бути спорт інструментом взаємодії церкви й суспільства? Чи розглядаєш ти своє заняття спортом як можливість для благовістя?
— Коли прийшов у команду, хлопці знали: Юра не п’є, вірить у Бога, ходить у церкву. Дехто добродушно жартував, а дехто насміхався й намагався принизити. Із одним із тих, хто мене найбільше старався принизити, ми претендували на одну й ту ж саму позицію в команді. Можливо, тому він не тільки морально тиснув, а й на тренуваннях максимально жорстко проти мене грав. Було, що й ногу мені травмував. Минуло багато часу, і він написав лист приблизно такого змісту: «Юра, вибач, що я так до тебе ставився. Зараз розумію свою неправоту. Ти — молодець, я поважаю твою позицію».

Був один хлопець, із яким ми жили разом під час зборів. Коли живеш із людиною два тижні в одній кімнаті, постійно спілкуєшся, вона починає бачити тебе таким, яким ти є. Пам’ятаю, я старався йому щось акуратно засвідчити про Бога, але якось усе не виходило… Він постійно переводив розмову на іншу тему. Я навіть став себе картати за це. Було кілька таких виїздів, де ми жили разом, і якось він сам мені каже: «Ти якийсь цікавий. Я чекав, що будеш мене «грузити» біблійними цитатами, переконувати…» Виявилося, що хлопець уже мав такий негативний досвід. Але коли побачив, що я нічого йому не нав’язую, став сам ставити запитання. Одного разу в нього під час виїзних змагань помер брат, він підійшов, запитав, чи є для брата шанс на спасіння й т. ін. І я міг поділитися Доброю Звісткою.

Це, якщо можна так сказати, благовістя без слів, через спілкування й повсякденну поведінку. Воно — найприродніше. Але хто краще може засвідчити спортсменам, як не той, хто сам спортсмен і перебуває серед них?

— У консервативних церквах поширене негативне ставлення до заняття спортом. Чи доводилося тобі стикатися із заборонами з боку служителів? Чи стояло питання вибору між спортом і церквою?
— Категоричних ультиматумів мені ніхто не ставив, але дискусії щодо цього відбувалися й відбуваються постійно. Запитують, як можна таким займатися, чи не краще в цей час зробити щось корисне… У більшості випадків після таких розмов кожен лишається при своїй думці. Хоча бували й випадки, що люди змінювали свою позицію.

— Тобто в принципі люди в церкві змирилися з тим, що ти граєш, і не повертаються до цього питання?
— Дискусії щодо футболу час від часу відбуваються… Загалом до моєї гри на професійному рівні служителі ставляться з розумінням. А на місцевому рівні я навіть поки що перестав грати, щоб не бути каменем спотикання.

— А як ти сам вважаєш, чи шкодить футбол церкві?
— Не раз були такі випадки, коли віруючі хлопці показували хороший приклад. Інші люди зауважували, що під час гри не чути матюків, що грають самовіддано, іноді просять перенести гру, щоб встигнути на зібрання. Таким чином, люди бачать, що це люди порядні, для яких важлива церква, але вони не обмежені, а також розвиваються і в інших сферах. Хлопці, які грають у футбол, у житті близькі друзі. У церкві беруть участь у служіннях. Хоча, як я вже казав, бувають і негативні моменти, конфлікти, які не з кращої сторони показують християн. Я визнаю, що це неправильно, цього не повинно бути. Але тут проблема не у футболі.

— У Новому Заповіті шлях християнина порівнюється зі шляхом спортсмена. Які уроки для духовного життя ти виніс із занять спортом?
— По-перше, це режим. Якщо хочеш досягнути успіху, мусиш постійно й регулярно себе навантажувати, бігати, відмовлятися від деяких звичок, правильно харчуватися. Існують цілі програми підготовки атлетів.
Усе це можна перенести й у духовну сферу. Якщо людина має певну ціль у житті й служінні, їй теж потрібна стратегія, план для її досягнення. Тут теж дуже важлива постійність і т. ін.
Часто люди, дивлячись на спортсмена (або, проводячи паралель, на служителя), який досяг успіху, концентрують увагу на видимому результаті. Але перемога не здобувається на фінішній прямій, вона кується в спортзалі (проводячи паралель, у «таємній кімнаті») під час напружених тренувань.

— У цьому номері журналу ми саме говоримо про самодисципліну. Поділися, як ти організовуєш свій графік, як готуєшся до змагань.
— Загалом, підтримувати форму потрібно постійно. А конкретно до змагань починаю готуватися за кілька місяців. Майже кожного дня — пробіжка, заняття з м’ячем, ривки, прискорення. Стараюся на ніч не їсти. Щодо продуктів, то в селі все можна їсти, бо все натуральне (сміється). Коли їдемо на збори, то за харчуванням стежать спеціальні люди.

— Як ти борешся з лінню? Що говориш собі, коли не хочеться йти на пробіжку?
— Для мене завжди найважче — розпочати після тривалої перерви, як-от після зими. Відкладаєш: «Може, вже завтра почну», а потім: «Вже з неділі». Я себе мотивую так: по-перше, якщо хочеш результату, потрібно тренуватися. По-друге, чим більше тренуєшся, тим легше буде на полі. Бували випадки, коли мало тренувався, а на змаганнях — відразу велике навантаження, то ногу аж зводило, потім тиждень не міг ходити… Також трохи стимулює небажання виглядати перед іншими слабаком. Адже на зборах відразу видно, хто тренувався, а хто ні.

Коли ж почнеш, пробіжиш перших кілька разів, то втягуєшся, і це стає навіть у задоволення. Загалом скажу, що перемогти лінь можна, тільки коли чітко бачиш перед собою ціль.

— Розкажи про сім’ю, у якій ти народився. Чи підтримували тебе батьки в спортивних починаннях?
— Мій батько — електрик, мама — домогосподарка. Нас у сім’ї семеро дітей. Мама приймала хрещення, коли мені було років 7, батько пізніше, коли мені було десь 15. Тож я виховувався в християнській сім’ї. Щодо спорту, мене ніхто особливо не мотивував, але й не забороняв. Батьки дозволили мені самому зробити вибір. Загалом, вони дуже багато в мене вклали любові й турботи.

— Як ти взагалі прийшов у спорт?
— Ще навчаючись у педколеджі, я став грати за команду людей з інвалідністю. Почалося з того, що мій викладач фізкультури запитав, чи не потрібно мені звільнення. Я відповів, що навпаки — мені подобається фізкультура. Він побачив мої здібності й познайомив з тренером із Центру інвалідного спорту. Спочатку я трохи грав у команді людей з ДЦП. Але в цій категорії я не проходив у склад збірної.

Вже навчаючись в інституті «Україна», поїхав на універсіаду в Крим і познайомився з хлопцем, який грав у футбол серед ампутантів. Він запропонував мені спробувати. На початку це було для мене дуже дивно: як це — бігати на милицях? (Сміється). Тож поїхав з ними на чемпіонат України, де мене помітив тренер збірної та президент Федерації футболу ампутантів. Вони відразу запропонували мені лишитися на збори збірної й спробувати ввійти в склад. Так і сталося. Це був 2007 рік. З того часу ми побували на чемпіонатах у Туреччині, Аргентині, Мексиці, Польщі, Росії.

— Розкажи детальніше про свою фізичну ваду. Як вона вплинула на твоє життя й характер?
— Це вроджена вада, по-медичному вона називається диспластичний коксартроз. По-простому, деформований тазостегновий суглоб, внаслідок чого одна нога коротша.

Мені здається, великий плюс, що мої батьки з самого початку не ставилися до мене як до дитини з інвалідністю. Не робили поблажок. Не ставили ніяких обмежень. Таким чином вони вклали в мене розуміння, що я нічим не гірший за інших, що я не неповноцінний. Часто людину з фізичними вадами жаліють, і це впливає на неї — вона усвідомлює себе такою й сама себе починає жаліти. Це все — на психологічному рівні. З іншого боку, ставлення інших людей до тебе визначається тим, як ти сам до себе ставишся. Якщо сам себе жалієш, то й інші будуть. Якщо запрограмуєш себе на негатив, то це зрештою передається навіть на фізіологію. Я ж ніби й не відчував, що в мене є патологія, постійно був на рівних із іншими — і в школі, і на змагання їздив, і був навіть одним із перших. Звичайно, у перехідному віці приходили такі думки: як на мене дівчата будуть дивитися? Але я ніколи не поступався авторитетом іншим хлопцям, тому сумніви швидко нівелювалися.

Ще один позитивний, на мою думку, момент — я рано став готуватися до самостійного життя. Через хворобу мене часто відправляли в санаторії. Бувало, що я майже рік жив далеко від батьків. І це в 6-річному віці. Таким чином, вчився ще з ранніх років відстоювати себе серед однолітків, приймати самостійні рішення…

— Чи близька тобі така цитата Ніка Вуйчича: «Якби в мене була можливість народитися знову, я знову вибрав би народитися без рук і ніг»?
— Був період, коли я молився за власне зцілення. Але зрештою, аналізуючи, як усе склалося, думаю: чи хотів би я жити по-іншому? Однозначно мені важко сказати, але схиляюся до думки, що все-таки ні. Без цієї вади я не познайомився б із багатьма друзями, не грав би у футбол на такому високому рівні, не побував би в стількох країнах…

— Розкажи про свої богошукання. Що їх мотивувало — батьки, обставини чи особисті переживання?
— Я з дитинства час від часу відвідував зібрання. Батьки ніколи не змушували, і я вважаю, це дуже добре — мені дали право вибору. Серйозні особисті пошуки Бога почалися в мене десь у 18 років. Це відбувалося плавно, поступово й продовжується до цього часу. Християнське життя мені завжди подобалося, я знав, що колись обов’язково прийму хрещення. Це стримувало мене від багатьох неправильних вчинків. Просто в якийсь момент зрозумів, що треба обрати щось одне, і прийняв чітке рішення на користь Бога.

— Як ти прийшов до служіння молодіжного лідера?
— Мені завжди було цікавим служіння. Проповідувати став, ще навчаючись у Луцьку. Думаю, це також стало результатом внутрішніх пошуків і пізнання Бога.
Коли повернувся в село після навчання й роботи, у нас якраз стояло питання вибору відповідальних за молодіжне служіння. Подали й мою кандидатуру, хоча я не хотів, бо не знав, чи лишатимуся в селі. А коли проголосували, то вже куди було діватися? (Сміється).

— У чому ти бачиш найгострішу проблему молодіжного служіння, і як, на твою думку, її можна вирішити?
— Як на мене, є проблема в розриві поколінь. Часто є непорозуміння щодо зовнішніх моментів, на які молодь і старші мають різні погляди. Втрачається взаємна довіра. Коли молодих людей обмежують лише старими формами й методами служіння, які здаються їм несучасними й неефективними, це відбиває в них охоту взагалі щось робити. Часто кажуть, що сучасна молодь «недуховна». Не розумію, на чому це ґрунтується, адже більша частина всієї роботи в церкві виконується саме молодими людьми. Також я бачу проблему в євангелізаційній пасивності церкви, яка теж пов’язана з уже сказаним.
Щоб вирішити ці проблеми, потрібно відкрито спілкуватися, будувати дружні стосунки між молоддю й старшими. І ініціатива, очевидно, має виходити від більш зрілої сторони. Потрібно, щоб була повага до різних думок, навіть якщо вони відрізняються від «правильної». Тому останнім часом намагаюся проводити зустрічі зі служителями в формі дискусії. Я хотів би досягнути відкритої атмосфери в церкві, коли молодь і старші ставляться один до одного з повагою й розумінням.

— Назви три особистості, які були для тебе прикладом: біблійного героя, сучасного служителя й спортсмена.
— Мені завжди подобалася сміливість Мойсея, коли він виводив народ із Єгипту. Із служителів для мене став прикладом Олександр Ковальчук, який показав, що пастор може бути простим і доступним. З-поміж спортсменів я би назвав футболіста Кака, який завжди після забитих голів знімав футболку — і всі читали напис на майці: «Я люблю Ісуса».

Розмовляв Дмитро Довбуш

"Благовісник", 2018,2