Благовісник

Про європейських протестантів, ювілейні профанації та реформу Церкви

Розмовляємо з доктором богослов’я Романом Соловієм про поїздку в Європу, нестачу просвітницької роботи в контексті R500 та потребу внутрішньої реформації.

— Ви нещодавно повернулися з просвітницької поїздки центрами європейської Реформації. Розкажіть про неї детальніше.
— Ще з 2013 року, задовго до підписання президентом відповідного указу, дослідницький центр Європейсько-Азійської акредитаційної асоціації, який я очолюю, почав працювати над програмою відзначення річниці Реформації. На 2014 рік вона була готова й включала конференції, круглі столи, видавництво літератури, просвітницькі поїздки, молодіжні школи… У 2015 році ми провели першу конференцію «Реформація: історія і сучасність» у Вільнюсі, у 2016 році — «Реформація у східноєвропейському контексті» в Острозі, цього року — «Реформація: людина — церква — суспільство» в Санкт-Петербурзі, а також ряд міжконфесійних круглих столів.

Щодо просвітницьких поїздок, то ця ідея зародилася в 2013 році на Світовому конгресі українців у Львові. Відділення релігієзнавства інституту філософії АН презентувало там свої праці. Саме там Людмила Олександрівна Филипович — один із провідних українських релігієзнавців — поділилася думкою, що до річниці Реформації було б добре організувати просвітницьку поїздку. Скориставшись цією ідеєю, ми розробили декілька маршрутів, наразі в травні було реалізовано один із них. У червні-липні-серпні їхатимуть ще три групи і, можливо, ще одна — у вересні.

Згідно з програмою, спочатку ми відвідуємо Прагу — місце діяльності Яна Гуса, знайомимося з передумовами Реформації. Потім — місця, пов’язані з Мартіном Лютером: Віт­тенберг, де він працював в університеті; Вартбург, де він був вимушено ув’язнений протягом 10-ти місяців і розпочав переклад Біблії на німецьку мову; Айзенах, де минуло кілька років його юності; Вормс, де він публічно відмовився зректися своїх поглядів. Наступний сегмент — Женева й Цюріх, осередки діяльності Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі. Далі — Констанц, де стратили Яна Гуса. І зрештою — ряд місць, пов’язаних із радикальною реформацією: Страсбург, Амстердам…

— Хто може взяти участь у цих поїздках?
— Подорожі розраховані на людей, яких цікавить історія та богослов’я протестантизму. Це не просто туристична програма, а просвітницька. Вона включає в себе семінари, дискусії, екскурсії, зустрічі, відвідування музеїв. Наприклад, в Амстердамі ми мали дуже цікаве спілкування в старовинній менонітській церкві, яка діє безперервно ще з 1530 року, а їхній дім молитви сягає XVII ст. У Празі подібна зустріч була в гуситській церкві. Тобто стараємося вступати в діалог із носіями сучасної традиції.
На сьогодні ще є вакантні місця в серпневій групі. Тож можна долучитися.

— Не знаю, чи можна узагальнено відповісти на таке питання, та все ж: то які вони теперішні європейські протестанти?
— Однозначно відповісти справді важко… З одного боку, звичайно, класичний протестантизм у Європі переживає серйозну кризу. Але не можна сказати, що він абсолютно зникає. Позитивний момент, яким вони відрізняються від нашого контексту — менше показної релігійності, ритуальності, обрядовірства. Натомість — на високому рівні побутова чесність, відповідальність, працьовитість.

Якщо порівняти останні дослідження стосунків церкви й держави в Україні Центру Разумкова, зокрема, кількість людей, які регулярно відвідують богослужіння, моляться, жертвують, то їхній відсоток не буде надто кращим, ніж у Західній Європі.

— Тобто «загниваюча» «бездуховна» Європа — це міф?
— Я відношу це до розряду міфів. Християнство в Європі на такому глибинному рівні сформувало загальну культуру, що нам ще дуже багато потрібно в них вчитися. Розкажу такий приклад. У Женеві ми з друзями дуже хотіли відвідати місце страти Мігеля Сервета (опонента Жана Кальвіна). Ми блукали вулицями, розпитували перехожих, нарешті зустріли мешканця міста, який чув про цей пам’ятник. Він повів нас у міську раду, довго спілкувався з клерком у туристичному центрі. Зрештою видали нам карту й показали, куди йти. Але цей чоловік не заспокоївся, поки не відвіз нас на своєму автомобілі до самого місця призначення.

З таких дрібниць складається враження про глибоко християнську культуру на усіх рівнях існування суспільства. Так, вона часто має нерелігійні вияви. Але цінності взаємоповаги, свободи, пошани до особистості, соціальної відповідальності сформовані саме християнами, і ними просочене європейське суспільство. Звичайно, є прояви у певних сферах, з якими нам важко погодитися. Але це зовсім не дає права говорити, нібито Східна Європа є носієм справжньої духовності, а Західна — гине й дехристиянізується.

— У 2016 році ви написали статтю «Ювілей Реформації: профанація чи рецепція?» У зв’язку з цим два питання. Перше: що вас спонукало до її написання? Друге: практично півроку R500 минуло, то — профанація чи рецепція?
— Коли я став знайомитися з різними програмами святкування Рефор­мації, а також з конкретними заходами, побачив цілий ряд, на мою думку, небезпечних моментів. По-перше, це хибний підхід: «Давайте ми реформуємо православних та католиків». Тобто увага — не на внутрішньо-церковний вимір Реформації, а на зовнішній. У той час, як в XVI ст. це був перш за все процес, спрямований проти недоліків і проблем власної релігійної традиції. Усе решта було вже наслідком. Тому, відзначаючи Реформацію, ми мали б поставити запитання перш за все самим собі. З сумом скажу, що мої прогнози справджуються, тенденції, про які писав, реалізовуються. Мав сподівання, що стаття здійснить більший вплив. Велика частина заходів, які я бачу, — це профанація, за якою втрачаються чудові можливості. Не відбувається богословського осмислення Реформації. Якби хоч частку зусиль і коштів спрямувати на серйозну наукову працю, мені здається, це дало б набагато більше плоду.

Ще один серйозний момент насторожує — дуже неперебірливий підхід до залучення організацій в оргкомітети та хаотичне використання логотипу R500. Наприклад, звертається до мене одна телекомпанія з приводу запису передач до річниці Реформації. Десь 30% запланованих тем: «Реформація і медицина», «Реформація і здоровий спосіб життя», «Реформація і здорове харчування»… Знаючи погляди Лютера на подібні речі, мені стає трохи смішно. А логотипом R500 прикриваються навіть такі маргінальні групи, як «Центр Відродження» В.Мунтяна. Власне, семінари із здорового харчування та велопробіги самі по собі дуже корисні, але до відзначення Реформації не мають жодного стосунку. Більше того, вони створюють у суспільстві й у церкві хибне уявлення того, чим насправді є Реформація.

Звичайно, є й дуже позитивні моменти. Хочу відзначити прекрасний курс лекцій Михайла Черенкова «Відкритий протестантизм». Але, знову ж таки, читається він чомусь у Відкритому православному університеті, а не в якомусь протестантському навчальному закладі.

— Ви проводите, здається, унікальні круглі столи на тему Реформації із залученням до діалогу католиків та православних. Наскільки учасники відкриті один до одного?
— Відбувся круглий стіл із католиками у Львові, з православними — у Києві, такі самі заходи відбулися в Кишиневі та Санкт-Петербурзі, а восени заплановано — в Одесі.

У будь-якій релігійній традиції є різні середовища, і завжди можна знайти діалогових партнерів, відкритих до спілкування та дискусії з приводу історичної та богословської спадщини. Так само завжди є носії крайніх поглядів, які всіх інших вважають єретиками, то з ними й діалог неможливий. Коли ми говоримо про міжконфесійний діалог, то які люди до нього готові? Ті, які усвідомлюють неабсолютність власної традиції. Ті, які розуміють власну обмеженість і здатні бачити в інших традиціях цінності, що можуть доповнити їхнє власне духовне життя.

— З цього випливає ще одне питання: яка з конфесій, на вашу думку, сьогодні найбільш відкрита до внутрішньої реформації (якщо, припустимо, порівнювати протестантів, католиків і православних)?
— Це складне питання. Я не думаю, що сьогодні хтось повністю відкритий до внутрішньої реформації. Кожна церква має свою логіку внутрішнього розвитку. Але якщо говорити про динаміку змін, то, мабуть, вона найбільш помітна в греко-католицькій церкві, яка за роки свого існування в Україні пройшла потужний розвиток, яка ставить перед собою питання нової євангелізації, свідоцтва, релігійного виховання, недільних шкіл, впливу на молодь, на інтелектуальні середовища… Та й римо-католики є досить динамічними, відкритими до так званого католицького харизматичного руху, що успішно розвивається в Україні.

— Мені здається, що для зовнішніх щодо протестантизму людей R500 — це щось далеке, незрозуміле і… нецікаве. Здавалося б — святкування на державному рівні, а багато людей навіть не чули про це.
— Без сумніву, рівень релігійної обізнаності в суспільстві — невисокий. У тому, власне, й проблема, про яку я говорив із перших днів: у нас PR-діяльність випередила просвітницьку роботу. Досі немає підготованого доступного просвітницького матеріалу та методичних порад щодо історії та домінант Реформації — не каталогу ідей, а повноцінного журналу, який можна було б поширювати. А деякі нібито просвітницькі заходи нерідко перетворюються на євангелізаційно-пропагандистські, що викликає спротив і обурення в аудиторії, яку зібрали на фахову дискусію.

Більше того, просвітницька робота не велася й усередині протестантського середовища. Самі євангельські християни часто не розуміють, що ми святкуємо та яким чином події Реформації причетні до нашої власної духовної історії.

При відсутності зовнішньої і внутрішньої просвітницької роботи важко очікувати кращої обізнаності суспільства. Усі ці процеси слід було запустити заздалегідь, задовго до PR-проектів.

— То, можливо, усі ці велопробіги, прибирання парків під логотипом R500 і є спробами хоч якось привернути увагу до ювілею, який для більшості — неактуальний?
— Усі ці акції потрібні й корисні, але за умови паралельної просвітницької діяльності та внутрішнього самоаналізу, до якого закликає досвід європейської Реформації. Жилетка R500, якщо за нею не стоїть просвітницька робота та активна суспільна позиція церкви, ні про що не говорить сучаснику.

Якщо говорити на глибшому рівні, то вітчизняні євангельські церкви раніше не осмислювали свого ставлення до Реформації. Побутувала думка, що п’ятидесятники або баптисти — не протестанти, а четверта гілка християнства, безпосередній носій цінностей і духовності першоапостольської церкви. Ми не пов’язували свою історію на глибинному рівні з подіями Реформації. Тому тепер дещо проблематичним виглядає «повернення» до Реформації.

Ще одна проблема, про яку я згадував у статті — примітивізація змісту Реформації до кількох гасел, шаблонів. Насправді, це складне багаторівневе явище, яке має істотний богословський складник. Безумовно, не все з досвіду Реформації ми можемо наслідувати, але вивчати потрібно все. Ось у мене стоїть чотиритомник Лютера, перекладений єпископом Української лютеранської церкви В’ячеславом Горпинчуком. Мені цікаво, скільки з тих людей, які тепер задіяні в проектах до ювілею Реформації, прочитали хоча б частину праць Мартіна Лютера, Жана Кальвіна, Ульріха Цвінглі, Менно Сіменса та інших.

— У цьому контексті часто лунає гасло: «Україні потрібна реформація». Чи доречно взагалі пристосовувати досвід середньовічної Реформації до сучасних реалій України?
— Європейська Реформація— це явище пізньої середньовічної культури, яка була наскрізь релігійною. Релігійні очікування, переживання тогочасних людей у рази вищі, ніж у сучасних. Крім того, тоді відбувалися потужні соціальні, політичні, економічні зсуви, народжувалася нова епоха. І Реформація виявилася співзвучною цій епосі, давши богословське й психологічне обґрунтування суспільним трансформаціям. У цьому сенсі вона справді здійснила великий вплив. І ми, без сумніву, живемо в постреформаційну епоху.

Тепер, попри те, що більшість населення України вважає себе релігійним, насправді людей, які сприймають біблійні ідеї та цінності нормативними для свого життя, дуже мало. Суспільство пережило індустріалізацію, світові війни, комуністичні експерименти, секуляризацію… Усі ці хвилі наклали свій відбиток. Зміни на краще сьогодні не пов’язуються з релігійною сферою. Очікувати, що в сучасній Україні — пост­тоталітарній, постколоніальній країні XXI ст. — раптом відбудуться події, які масштабом свого впливу повторять події XVI ст. в Західній Європі, з погляду історії дуже наївно.

Зміни можуть прийти через кропітку роботу на локальних рівнях — те що роблять протестантські соціальні активісти, які борються з корупцією, займаються освітянською, філантропічною, гуманітарною діяльністю. Малі речі можуть поступово змінювати життя суспільства на краще. У цьому сенсі моя улюблена метафора щодо євангельських церков — вони повинні відігравати пророчу роль. Тобто — викривати недоліки суспільства й показувати біблійну перспективу.

— У своїй рецензії на вашу книгу магістр богослов’я А. Денисенко ставить питання: «У який храм потрібно увійти сучасним реформаторам, кого потрібно з нього вигнати, чиї столи перекинути, на які двері потрібно прибити сучасні 95 тез?» Як би ви відповіли (хоча б кількома пунктами)?
— По-перше, сьогодні потрібний серйозний критичний погляд на внутрішнє життя євангельських церков. По-друге — відновлення уваги до богословської освіти. Реформація розпочалася у Віттенберзькому університеті, Лютер був передусім професором богослов’я, першими його апологетами були студенти. Без серйозного ставлення до богословської освіти, книговидавництва важко очікувати на якісні зміни в мисленні. По-третє, усе ж варто осмислено порівняти наші реалії з основними богословськими ідеями Реформації — тими ж Sola.