Роман СОЛОВІЙ: «Моя мрія — сформувати осередок, який би акумулював найкращі духовно-інтелектуальні сили»

Роман Павлович Соловій (народився 27 січня 1974 року в селі Мацошин Жовківського району Львівської області) — український історик та богослов, доктор філософських наук зі спеціальності «богослов’я», кандидат історичних наук, керівник Ресурсно-дослідницького центру Євро-Азійської акредитаційної асоціації, старший науковий співробітник Центру дослідження релігії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

У 1996 р. закінчив із відзнакою історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Історія України», у 1999 р. — аспірантуру філософського факультету ЛНУ. У 2000 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Конфесійна та культурно-просвітницька діяльність Української євангельсько-реформованої церкви у Західній Україні (1925-1939 рр.)» і у 2001 р. одержав ступінь кандидата історичних наук за спеціальністю «релігієзнавство». У 2011-2016 рр. — стажувався в Протестантському богословському університеті (м. Лювен, Бельгія). 28 квітня 2017 р. — уперше за часів незалежності України на засіданні спеціалізованої Вченої ради в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова здобув науковий ступінь доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.14 — богослов’я.

— 28 травня ви стали першим в Україні доктором за спеціальністю богослов’я. Першим за 25 років незалежності! Чому так?
— На час здобуття незалежності в нас не існувало жодних можливостей для розвитку богослов’я. В Україні діяли декілька православних семінарій. На весь Радянський союз був єдиний протестантський навчальний заклад у Москві. На початку 1990-их з’явилися перші біблійні навчальні заклади, зорієнтовані на підготовку служителів-практиків. Але богослов’я ще тривалий час не визнавалося державою як спеціальність. Був дуже повільний процес, ініційований церквами та небайдужими людьми, аби спочатку внести богослов’я в перелік професій, а згодом домогтися визнання богословських ступенів. Зокрема, у 1996 р. богослов’я увійшло до переліку спеціальностей, за якими стало можливим отримувати освіту на освітньо-кваліфікаційних рівнях «бакалавр», «спеціаліст», «магістр», і тільки новий закон про освіту 2014 року створив реальні механізми для захисту дисертацій із богослов’я. Але тут виникла колізія, характерна для цього початкового етапу: захист неможливий без вченої ради спеціалістів із богослов’я — а їх ще немає! Виходить замкнене коло… У розв’язані цієї проблеми значну роль відіграв Центр дослідження релігії Національного педагогічного університету ім. Драгоманова. Завдяки активній позиції керівництва навчального закладу та голови спецради Юрія Чорноморця був отриманий дозвіл Міністерства освіти на так званий «разовий» захист, згідно з яким, спецрада була доповнена фахівцями з богослов’я — і так відбувся перший в Україні захист богословської дисертації.

— Чи проблема була лише в законодавстві?
— Так, до 2014 р. не існувало необхідних юридичних та освітніх механізмів для захисту богословських дисертацій. Однак, мусимо визнати, що й внутрішньо-церковна сфера не була готовою до розвитку академічного богослов’я. Тривалий час у протестантському середовищі панувала думка: а навіщо нам взагалі доктори наук, яку користь вони можуть принести церкві? Тому якщо щось робилося в цьому напрямку, то з приватної ініціативи окремих людей. Як наслідок, до сьогодні богословська освіта рухається паралельними шляхами з державною освітою. Незважаючи на максимальну відкритість із боку держави, у протестантів досі немає жодного богословського закладу з державною ліцензією, не кажучи вже про акредитацію. Одна з основних причин цього — відсутність викладацького штату відповідного рівня з визнаними державою науковими ступенями.

Проте поступово ситуація змінюється на краще. Зокрема, з 2015 р. при університеті ім. Драгоманова діє спільна інтегрована програма з Євро-Азійською теологічною асоціацією, студенти якої мають можливість за оптимальних умов отримати ступені «магістра» й «доктора філософії» з богослов’я. Крім того, із 2016 р. у Міністерстві освіти й науки активно працюють комісії з державного визнання дипломів і наукових ступенів, отриманих у богословських навчальних закладах. Є сподівання, що незабаром при університеті ім. Драгоманова працюватиме спеціалізована вчена рада із захисту богословських дисертацій.

Щодо внутрішніх передумов — у протестантських колах усе ще недостатньо фахівців-богословів, які можуть вести наукові дослідження на необхідному рівні. Здебільшого на захист дисертацій виходять люди, які, крім богословської, отримали якусь іншу світську освіту — релігієзнавчу, філософську, історичну… Студенти, які пройшли лише церковні богословські програми, у багатьох випадках виявляються неготовими, щоб продовжувати освіту на рівні державної магістратури чи докторантури. Справа в тому, що переважна більшість протестантських семінарій — це заклади практичного богослов’я, які готують церковних працівників. Це, звичайно, необхідна й важлива справа, однак якщо ми хочемо вступати в діалог з іншими церковними традиціями, вести місію на інтелектуальному полі, ліквідувати маргіналізацію християнства, нам також необхідне академічне богослов’я не як конкурент, а як діалоговий партнер богослов’я конфесійного. На жаль, у вітчизняному протестантизмі поки що не створено потужного інтелектуального осередку, який би був консолідованим центром розвитку академічного богослов’я, середовищем, де зростали б майбутні доктори богослов’я.

— А Євро-Азійська акредитаційна асоціація могла б стати таким середовищем?
— На поточний момент ЄААА, що об’єднує десятки навчальних закладів переважно країн Східної Європи, — одна з небагатьох структур, яка створює умови для формування академічного богослов’я. Зокрема — шляхом проведення методологічних, тематичних богословських семінарів, конференцій, навчальних програм, до яких залучаємо провідних фахівців. При цьому ЄААА не може замінити собою конфесійних богословських центрів.

— Таке ставлення до освіти й науки — це рудименти пригнобленої церкви радянських часів?
— По-перше, вітчизняний євангельський протестантизм виріс із взаємовпливу двох течій. Одна з них — українська традиція богошукання: духобори, молокани, штундисти. Інша — вплив західних баптистських і п’ятидесятницьких місіонерів. Але за своєю суттю слов’янський євангельський рух завжди був передовсім рухом народним. Ця тенденція значною мірою зберігається до сьогодні. З іншого боку, якщо подивитися на засновників п’ятидесятницького руху — це були люди, які якщо й не мали освіти, то прагнули до неї, із усіх сил займалися самоосвітою. Прості селяни спромоглися видавати якісний журнал «Євангельський голос», проводили біблійні курси. Дивимося на їхні фотографії — вони зовсім не схожі на сучасних амішів, добре одягнені, очевидно, розуміли, що з сучасниками потрібно говорити на рівні часу. Але радянський режим зробив усе, щоб сформувати й зовнішній стереотип євангельського руху як носія мракобісся, неосвіченості, і також внести це ДНК всередину руху. Ми якраз готуємо до публікації збірник документів 1940-1960 рр., які регулювали стосунки держави з євангельськими церквами. І всі вони зводяться до одного: обмежити діяльність церкви стінами храму! Це дало свої плоди.

— Ваша праця на здобуття докторського ступеня присвячена феномену Виникаючої церкви. Чому ви зацікавилися саме цією темою, скільки часу писали цю книгу?
— До першого видання працював упродовж семи років. До захисту докторської — десять років. За першою освітою я історик, кандидатську дисертацію писав із релігієзнавства. З 2006 року почав відвідувати заходи європейських місіонерських організацій. Тоді я вперше доторкнувся до проблематики переходу суспільства від модерну до постмодерну, і як наслідок — до необхідності нових місійних стратегій, нових форм церковного життя, богословської освіти, які б враховували актуальну культурну ситуацію.

Власне, мій інтерес був насамперед практичним. Працюючи в ЛБС, я став запитувати себе: ми готуємо християнських працівників, але для якого суспільства? Якими повинні стати наші церкви, щоб бути близькими й зрозумілими для майбутнього покоління? Це спонукало до дослідження постмодерного богослов’я й привело до зацікавлення найбільш інноваційним, радикальним і неоднозначним проявом постмодерного християнства — феноменом Виникаючої церкви. Це той напрямок протестантизму, який відкрито проголосив своєю метою досягнення Євангелією постмодерного суспільства.

— Риторика щодо постмодернізму в церквах ХВЄ здебільшого зводиться до того, що він приніс один негатив. У вас же звучить думка, що прийняття постмодернізму — це наступна Реформація.
— Ця думка належить діячам Виникаючої церкви. Я вважаю, що будь-яке суспільство є дозрілою нивою для проповіді Євангелії, за умови використання правильних методів. Якщо говорити історичними категоріями, то розрив полягає в тому, що найчастіше протестантські церкви залишаються модерністськими за своїми практиками. Парадокс — вони самі не усвідомлюють, що є породженням певного історичного світогляду. А суспільство давно рухається в контексті постмодерну. Не враховуючи цього, неможливо налаштувати діалог. Тоді церква стає ізольованою й незрозумілою.

Я не вважаю, що епоха постмодернізму більш ворожа до християнства, ніж попередня. Хіба не модерністська епоха породила атеїстичну пропаганду, радянську ідеологію, фашизм, атомну зброю, дві світові війни, концтабори? Постмодерн, навпаки, може бути ближчим до християнства, адже визнає обмеженість людського розуму на противагу раціоналістичному модерну.

— Поясніть метафору назви. Чому — «виникаюча церква»?
— З англійської Emerging Сhurch — «церква, яка з’являється, проростає». Не та, яка вже відбулася, а та, яка в постійному процесі становлення й пошуку. Це не якийсь хронологічно обмежений, а безупинний процес. Оскільки суспільство невпинно змінюється, виникають нові виклики, нові контексти, тому й церква постійно перебуває в перехідному стані. Вона змушена вести діалог із суспільством, використовувати нові практики — постійно «з’являтися», «виникати».

— Про вас мало написано як про особистість, більше як про науковця. Цікаво було б дізнатися про ваше коріння, як відбувалося становлення, як обрали напрямок своєї діяльності. В якій сім’ї ви народилися?
— Я народився в звичайній сім’ї. Мама була з сім’ї репресованих, її батько (мій дідусь) загинув за півроку до її народження в перші дні війни 1941 року. Коли радянські війська відступали із Західної України, він був схоплений як діяч ОУН і закатований у Жовківській тюрмі. Коли мамі було півроку, її матір (мою бабусю) відправили в Освенцім як члена ОУН. Перед відправленням авто з в’язнями, дитину німці забрали від матері й віддали людям, бо сильно плакала…

Мама тривалий час працювала бібліотекарем і продавцем у книжковому магазині, напевно, саме від неї мені передалася любов до книг. Батько був простим робітником, але теж дуже любив читати. У нас вдома була гарна бібліотека. Я став читати з трьох з половиною років — і з того часу з книгами не розлучаюся. Читання було і є улюбленим заняттям.

Якось прочитав академічне видання з історії України, величезний двотомник — тоді він за розміром був майже такий самий, як я. Так і з’явився інтерес до історії. А в 1991 році здійснив свою дитячу мрію — і вступив на історичний факультет. У той період я приєднався до євангельської церкви — і мене зацікавила історія християнства. Вступив на релігієзнавчу аспірантуру. А вже працюючи в семінарії, більше став займатися теологією. Хоча моя перша й найбільша любов у сфері науки — це історія. Мабуть, якщо б в Україні було дуже добре розвинуте богослов’я і було достатньо дослідників, я б історію ніколи не залишив!
Маю старшого брата, тепер він — доктор економічних наук, професор Львівського лісотехнічного університету.

— Якими були ваші богошукання? У якому віці осмислено повірили в Бога? Як це сталося?
— У підлітковому віці я проходив через період, коли відбувається усвідомлення власної смертності, починаються пошуки сенсу життя. Частина моїх родичів належали до євангельської церкви. У спілкуванні з ними, у євангельській літературі, радіопередачах знайшов необхідні для себе відповіді.

— Розкажіть про вашу теперішню сім’ю.
— Одружився в 25 років. Дружину звати Олена. Вона економіст-аудитор, працює у сфері лісопереробної промисловості. Познайомилися в церкві ще в студентські роки. У нас двоє дітей. Доньці 17 років. Зараз якраз готується до вступу у вуз. Закінчила музичну школу, служить Богові співом. Синові у вересні буде 13 років. Займається плаванням. Також має схильність до «богословствування», іноді ведемо з ним бесіди після читання Біблії…

— Кілька запитань у режимі бліц. Яку книгу ви тепер читаєте?
— Кілька книг. Я люблю мистецтво, зокрема класичне нідерландське — Ієронімуса Босха, Пітера Брейгеля (старшого). У студентські роки дуже цікавився Ван Гогом. Під час подорожі центрами європейської Реформації ми відвідали музей Вінсента Ван Гога в Амстердамі — музей просто фантастичного рівня! Це пробудило в мені давнє зацікавлення — і я вже дочитую другу біографію художника. Паралельно читаю його листування з братом Тео. Ван Гог — надзвичайно цікава людина вкрай трагічної долі, його життя ілюструє, наскільки важко новому пробивати собі дорогу. Третя книга — «Поняття страху» Серена К’єркегора. Крім того — декілька книг, які присвячені темі моєї статті «Теологія хреста Мартіна Лютера». Сподобалася остання книга Ганса Сальє «Від мрії до відкриття» про методологію наукової творчості.
Художню літературу читаю мало за браком часу. Остання книга, яка мене вразила і яку я прочитав двічі — «Сповідь» Жауме Кабре. Люблю Еріка Еммануеля Шмітта. Зовсім недавно перечитав Рея Бредбері «451? за Фаренгейтом», ціную антиутопічну літературу.

— За що ви зараз найбільше молитеся?
— Найбільше молюся за рідних, їхнє здоров’я. А також за дітей, щоб Бог допоміг їм знайти власну дорогу в житті. Молюся за справу, якою займаюся, за пошук нових шляхів розвитку богослов’я і богословської освіти. Звичайно, як усі християни, прошу Бога миру для нашої країни.

— Що б ви назвали основною метою вашого земного життя?
— Мабуть, це робота над створенням євангельського академічного богословського середовища. Пошук цікавих мислячих людей і максимальне сприяння їм у здобутті освіти. Сфера богословської освіти — для мене не просто робота, я цим живу, це моє покликання й служіння. Моя мрія — сформувати середовище, яке б акумулювало найкращі духовно-інтелектуальні сили вітчизняного протестантизму.

Розмовляв Дмитро Довбуш