Інтерв’ю

Йосип Величко: Бути дитиною місіонерів — велика честь!

Один із важливих вимірів євангелізму — євангелізм у сім’ї. Адже нерідко напружений графік благовісників призводить до втрати власних дітей. Під час цьогорічної конференції місії «Голос надії» довелося поспілкуватися з деякими дітьми місіонерів. Найбільше вразила розмова з 17-річним Йосипом Величком, який народився й виріс у республіці Комі, де служать його батьки — Федір і Мирослава. Мене вразило його захоплення своїми батьками, що нечасто побачиш у підлітків, а також велике бажання служити Богові.

Єпископ Федір Величко, батько Йосипа, зазначає, що важлива частина життя їхньої родини — щоденне спільне читання Біблії, роздуми, молитви, співи… «Апостол Петро дав пораду, якою я користуюся: «І ви самі, мов живе каміння, будуйтеся на духовний дім…» (1Петр.2:5). Сім’я повинна бути пріоритетом для кожного християнина. Голови сімей повинні мати в кожній помісній церкви спеціальні семінари, бесіди на регулярній основі», — каже служитель. Найважливішим моментом у вихованні єпископ вважає особистий приклад, добру поведінку, а найбільшим негативом — коли батько вчить дітей жити згідно з Біблією, а сам так не живе.— Виростаючи в сім’ї місіонерів, чи відчував ти різницю між вашою сім’єю та сім’ями своїх друзів, однокласників?

— Безумовно, я відчував велику різницю. Мої батьки глибоко посвячені служінню Богові. Вони в цьому показували мені приклад і на цьому я виховувався. Я бачив, як вони щиро поклоняються Богові… І десь у віці 4-5 років Дух Святий торкнувся мене під час поклоніння в нашій церкві. З дитинства я чітко знав добро й зло, чітко знав, ким є мої батьки, — що вони місіонери, що вони віддали своє життя Богові. Це відчувалося якось на духовному рівні.

— Ти згадав про перший Божий дотик до тебе, а пам’ятаєш свої перші кроки в служінні?
— Як і батьки, я отримував відкриття від Бога, і це були відкриття про покликання. Дух Святий кликав мене протягом життя до багатьох речей. А одним із перших покликів 10 років тому був поклик до проповіді. Я тоді навчався у 1-му класі. Тато завів мене у свою кімнату й попросив переповісти підготовлену проповідь, після чого дозволив проповідувати в церкві. Коли вперше вийшов за кафедру, я дуже хвилювався, весь трусився, помилявся… Але я знаю точно, хоча й був ще малим, що це було відкриття й покликання від Бога!

— Чим твоє дитинство відрізнялося від дитинства інших дітей?
— По-перше, з дитинства батьки навчали нас істинам Божого Слова. Пам’ятаю, як перед школою всіх дітей водили до логопеда. І в нас запитали про звичайні загальновідомі російські казки, а ми їх не знали. Ми відповіли, що батьки нам з дитинства читали Біблію. Також не ходили в дитячий садок, як інші діти, нас виховували вдома. Безумовно, дуже сильно вплинув на мене особисто пережитий Божий дотик — ще до школи. І коли я йшов у перший клас, я вже знав, що є Бог, Який мене любить і береже, і знав, ким я є перед Богом. Тому я розказував про Бога іншим. І відчував відповідальність за свою поведінку.

— Якщо чесно: ти ніколи не шкодував про те, що довелося жити в суворих умовах Півночі? Не бувало думок, що можна було б мати більш легке й комфортне життя?
— Я завжди кажу собі: для мене велика честь народитися саме в цій родині. Я ніколи не думав про те, що можна було б жити десь в інших умовах, у тепліших краях... Та й наша зима для мене завжди була найвеселішим часом, чимось казковим і прекрасним. Мороз ми любимо. Можливо, батькам було важче пристосовуватися до холоду, але ми, діти, там народилися, тому це для нас звично.

— Які переваги й недоліки життя в місіонерській родині?
— Для мене ніяких мінусів у цьому немає. А найбільша перевага в тому, що ти з дитинства знаєш Бога, тебе виховують люди, які пристрасно люблять Бога. І ці люди працюють над твоїм духовним ростом, твої душеопікуни, відчувають велику відповідальність за тебе перед Богом. Це чудово!

Хочу ще раз підкреслити: бути дитиною місіонерів — велика честь. У моїй школі, у моєму класі всі знали, хто я, хто мої батьки. І мене поважали за це. Якщо хтось і насміхався, за мене міг заступитися весь клас. Тому що Бог був зі мною. І кожному з однокласників я розповідав про Ісуса.

— Ти бачиш себе в майбутньому місіонером, служителем?
— Звичайно! На 100 відсотків. Мене з раннього дитинства привчали до місіонерства, до благовістя. Тому я завжди намагався нести людям Добру Новину про Божу любов, ділитися тим, що пережив сам. Пам’ятаю, як ми зі старшою сестрою носили великі рюкзаки з Євангеліями, які мало не переважували нас, роздавали людям. Це був чудовий час. Хоча були й моменти, коли незручно чи страшно благовістити, але коли ти пізнаєш, як каже апостол Павло, що «Євангелія — це сила Божа на спасіння», коли бачиш, як люди отримують духовне відродження й хрещення Святим Духом — ти не можеш мовчати!

Я навчаюся в музичному коледжі, перейшов на другий курс. Я там першим не починав свідчити, люди самі підходили до мене з запи­таннями, бо бачили в мені Христа. Було, що ми з моїм другом співали пісні поклоніння під фортепіа­но, люди заходили й починали роз­питувати: а що ви співаєте й т. ін. Цілому курсу сподобалася одна наша пісня, яку ми потім разом вивчили, — «Твоя сила во мне». Це прекрасні моменти. Дух Святий діє через нас. Написано: «Ви — світло для світу». Це майже буквально! Бо люди просто бачать, відчувають Бога в нас!

— Про що ти мрієш? Чого ти найбільше хотів би досягнути?
— Я хотів би пізнати якомога більше глибину Божої благодаті! Хочу якомога більше послужити Господу й мати, наскільки це можливо, близькі стосунки з Ним. Це моя мета!

— Що ти побажаєш таким же дітям служителів, як ти?
— Писання каже: «Зміцнюйтеся в благодаті Божій!» Ваші батьки-місіонери — це герої! Справді, велика честь бути їхніми дітьми. Коли вам буває важко, просто приходьте до них, ви завжди можете разом молитися, поклонятися Господу… Робіть це постійно, проводьте час із ними. Хай ваша сім’я зміцняється Божою благодаттю!

Розмовляв Дмитро Довбуш

"Благовісник", 3,2015