Інтерв`ю

Сергій Тарасюк: «Скрізь бути готовим проповідувати про Христа»

Я знаю Сергія Тарасюка як щирого християнина, посвяченого служінню місіонера й пастора в ім’я Господа Ісуса Христа. Він місіонер місії «Голос надії» та відповідальний за місіонерську працю в Житомирській області, пресвітер церкви ХВЄ с. Хомутець та перший заступник старшого пресвітера Обласного об’єднання церков ХВЄ Житомирської області. Але брат Сергій ще не менш посвячений служінню батька. Чому кажу «служінню», бо він батько вісьмох прийомних дітей, взявши на себе обов’язки батьківства добровільно і виконуючи їх разом зі своєю дружиною Наталією з істинною посвятою. Оскільки всі його служіння пов’язані з євангелізацією, то сьогоднішня наша розмова з ним про особистий євангелізм.— Сергію, мені довелося чути, що особистий євангелізм — най­ефективніший метод євангелізації. Чи ти погоджуєшся з цією тезою?

— Проводячи аналіз різноманітних євангелізацій, ми зауважили, що найефективніший євангелізаційний метод на сьогодні — це особистий євангелізм, коли ми можемо людині в неформальній обстановці вільно звіщати Добру Новину. Причому в будь-яких місцях, у будь-якій, зручній і незручній, обстановці можна людині поставити питання, провести дискусію, щоб вона серйозно задумалася над тим, що ми їй розповідаємо. Ми на сьогодні маємо багато свідчень, що люди під час особистих євангелізацій покаялися й стали гідними членами церкви, а з ними навернулися до Бога і їхні сім’ї, їхні діти і служать Господові. Ми заохочуємо всіх членів церкви, щоб через них люди могли чути проповідь Євангелії. Коли хтось постійно чує про Ісуса Христа від своїх сусідів, від товаришів по навчанню, по роботі, то постає перед вибором або прийняти Ісуса Христа як свого особистого Спасителя, або відкинути Його. Якщо ж не звучатиме проповідь Євангелії через наших братів і сестер, то людина не має такої можливості.

— А ти сам і церква, у якій ти служиш, як задіяні в особистому євангелізмі?
— До мене, як до служителя, приходить дуже багато людей, і я до багатьох іду. На початку дня я ставлю для себе ціль: щоб тим людям, з якими я зустрінуся, я зміг при будь-яких ситуаціях донести Євангелію. Коли підвожу людину на автомобілі, то за п’ять-десять хвилин маю донести їй Добру Вістку незалежно від того, на яку тему ми розпочали розмову. Кінцева моя мета, щоб людина, почувши Євангелію, прийняла Ісуса Христа як свого Спасителя.

А щодо членів церкви, то ми йдемо з дому до дому і розповідаємо людям про Ісуса Христа. І там, де люди приймають наше свідчення, ми продовжуємо бесіду, запрошуємо до церкви, молимося і спрямовуємо до служіння Богу живому.

Ми євангелізуємо людей під час різних зустрічей, під час роздавання християнської літератури, на базарах, на площах. Коли ж хтось приходить на наше богослужіння, то після нього проводимо різні бесіди.

Ми маємо бути компетентними й готовими донести Євангелію різним верствам населення. Ідемо у владні кабінети — і там в особистому спілкуванні доносимо Добру Вістку. Ідемо в лікарню — і там доносимо Євангелію. Ідемо до переселенців — і там доносимо Євангелію. В тюрми йдемо — і там розповідаємо про Христа. Ми дуже багато маємо таких зустрічей, але найголовніше — скрізь бути готовим пропові­ду­вати про Христа.

— Особистий євангелізм — поняття широке і має свої особливості. Можливо, на деяких із цих особливостей ти наголосиш?
— Коли проаналізувати ситуації особистих євангелізацій, то не важко побачити, що люди приходять до Господа тоді, коли ти з ними подружився. Припустимо, якщо людина прийняла мене, то їй легко прийняти те, що я їй доношу. Якщо людина мене не приймає, як би гарно я до неї не промовляв, вона не прийме того, що я їй проповідую, що їй свідчу. Дуже важливо подружитися з людьми — і це один із найефективніших методів євангелізації сьогодення.

— Особиста євангелізація — це, так би мовити, позитивний контакт з іншою людиною. Чи є небезпека стати нав’язливим під час розмови — і нас не сприймуть?
— Така небезпека є, але написано: «Будьте мудрі як змії…» Коли християнин має мудрість від Господа й слово від Господа, то люди будуть слухати. Можна розпочати будь-яку розмову на побутовому рівні, політичному, проблемному (маю на увазі, щось негаразд зі здоров’ям, у сім’ї). І що? Коли ти став цікавим співрозмовником і як фахівець своєї справи дав пораду, наставлення, тоді легко спрямувати людей до Ісуса Христа. Бо Ісус — відповідь на всі запитання. Перед Ісусом закриваються уста неуцтва бе­зу­мних людей. Нав’язливими ми не можемо бути, коли маємо мудрість від Господа. Люди самі йдуть на діалог, коли ми їм цікаві, коли вони можуть отримати відповідь на свої проблеми, на свої запитання. Треба навчитися входити в становище людей. Тоді вони прийматимуть нас — і тоді легко розповідати про Ісуса Христа. Сам Ісус дасть нам слово, яке потрібне саме для цієї людини.

— Як міг би євангелізувати простий християнин без офіційних служінь?
— Бути свідком Ісуса Христа — обов’язок кожного християнина. Я хочу порадити будь-якому пересічному християнину, щоби жив п’ятьма важливими цінностями: 1) мати особисті стосунки з Богом, це як мінімум, що здобувається завдяки молитві, читанню й вивченню Слова Божого; 2) щоб кожен християнин міг у простій доступній формі засвідчити про себе, про те, як він зустрівся з Ісусом Христом, яким було його життя без Бога і яким стало з Богом, що він отримав в Ісусі Христі; 3) щоб людина зростала в плоду Духа, тобто щоб дев’ять якостей плода Духа чітко віддзеркалювалися в її житті; 4) щоб виявив у собі дари й таланти, які дав Бог, і цими дарами й талантами служив у своєму щоденному житті, адже Божі дари можуть діяти 24 години на добу і 7 днів на тиждень і виявлятися скрізь. П’ята важлива цінність — це Євангелія через добрі діла, добрі вчинки. І коли ці п’ять цінностей є в серці християнина — це дасть колосальні результати для Божого Царства. Царство Боже ростиме, його кордони розширюватимуться завжди.

— Оскільки тема нашої розмови — особистий євангелізм, а особистий євангелізм кожного християнина починається з його сім’ї, то розкажи нам про свою сім’ю.
— Моя сім’я — це діти, які прийшли в мій дім з дитячих будинків, від сімей, позбавлених батьківських прав, серед них є діти-сироти і напівсироти. Щоб прийняти цих дітей, ми з дружиною довго молилися, просили в Бога відкриття. Ми раніше не планували брати дітей із дитячих будинків, але Бог став нам нагадувати про це. Отримавши від Нього відповіді на наші запитання, погодилися їх прийняти. Основні наші питання до Бога були такі: чи ці діти не заважатимуть нашому служінню і чи вони стануть християнами? Якщо якась із відповідей була б негативною, то ми цей крок не зробили б. Тепер ми маємо восьмеро дітей від 19-ти до 3-х років.

— І ось ви з дружиною стали батьками вісьмох дітей. Що стало вашою першочерговою метою в їхньому вихованні?
— Коли ці діти ввійшли в наше життя, то нашою метою стало прищепити їм любов до Бога. Для цього ми щоденно розповідаємо їм про Ісуса Христа, молимося і заохочуємо їх робити те, що вони чують і бачать в нас. Дуже приємно бачити, що дитина починає робити те, що й ми, її батьки, а коли вона приймає Ісуса в своє серце — то це найбільша радість, яку ми переживали у своїй сім’ї. Нам було приємно, коли цього року двоє наших синів приймали водне хрещення і виявили бажання навчатися на місіонерів. Сподіваємося, що й інші діти будуть іти цією дорогою. Цим двом синам 18 та 17 років, і вони з нами живуть три роки. До нас вони прийшли вже сформованими, і з ними було дуже важко працювати. Але ми просили в Господа сили й мудрості. Вони часто робили те, що нам не подобалося, не хотіли служити Богові, бо світ вабив їх своїми спокусами, своїм життям і вигодами. Дехто з дітей заявляв: «Ми не хочемо Богові служити, хай буде так, як буде, житимемо, як нам хочеться». І в нас уже була своя реакція на їхню погану поведінку. Але ми просили у Господа любові до них. І коли Господь дав нам надзвичайним способом справжню любов до них, то відбулися серйозні переміни в сім’ї.

— Ви стали їх любити по-справжньому? Як це виявилося у вашому ставленні до них?
— Ну, насамперед, мені довелося цих дітей не просто перевиховувати, бо важко навіть пояснити, що це таке інтернатівське життя й виховання. Страшним було те, що вони протягом дня багато разів один з одним сварилися, нас з дружиною часто викликали в школу: один син урок зірвав, другий — когось облаяв, третій — щось розбив. А вчителі кажуть: «Кого ви взяли?» І кожен день, коли ми чули цю негативну інформацію про своїх дітей, — нам було неприємно. Ми ж все-таки місіонери. І на їхню поведінку вже виробилася відповідна реакція, якась навіть агресія. Я сказав собі: «Стоп» і став переживати, молитися: «Господи, хоч я і чую весь цей негатив про своїх дітей, дай мені любові до них». І Господь дав цю любов дивним способом. Після цього я став терплячішим, став більше їх вмовляти: «Невже ви бачите таке ставлення мене до дружини, як у вас один до одного; невже ми сваримося, прозиваємо один одного? Хіба погано так жити, як ми?» Ми намагалися своїм прикладом передати їм хороші моральні цінності, щоб вони їх взяли за основу свого життя, учили, як треба поводитися один з одним, з іншими дітьми, із батьками, старшими. Поступово цінності, взяті з Божого Слова, — любити, шанувати, допомагати, прищеплювалися в них — і вони застосовували їх у своєму житті. Ми їх закріплювали молитвою. Коли ж між ними виникала якась незгода, ми старалися в той же день примирити їх, переконували, щоб вони попросили один в одного вибачення. Якщо ж в школі щось ставалося, то ми переконували їх попросити вибачення у вчителя і пообіцяти йому такого ніколи не робити. Коли їм було важко вибачатися, то я за них вибачався, брав їхню вину на себе. У цьому справжня любов. І це спрацьовувало й давало сили для перемоги. Ми помічали, що день у день йде процес преображення — і ми просто дякували Богові за це.

— Звичайно, батьки — перші євангелісти для своїх дітей. І все це через щоденне спілкування. Можливо, у тебе є якась методика спілкування з дітьми і ти поділишся нею з іншими батьками?
— Я не скажу, що це методика, але висловлю свої думки, до яких прийшов на власному досвіді. Дуже важливо бути не тільки батьком для своїх дітей, а й священиком і другом. Мало будувати стосунки з ними на певних заборонах, мало турбуватися про їхній добробут, потрібно орієнтувати їх на Ісуса Христа. А розповідаючи дітям про Господа, заохочуючи їх служити Йому, потрібно самому жити християнським життям і своїми вчинками показувати Спасителя. А стати другом для своїх дітей — означає попрацювати разом з ними, погуляти й відпочити, поспілкуватися на душевному рівні. І діти бачитимуть авторитет у своєму батькові. Тому й сприйматимуть те, що батько їм доносить. Дитина буде тягнутися туди, де її приймають, розуміють і люблять. Вона має себе відчувати прийнятою, що є чимось дорогим для батьків. Це дає дуже позитивні результати.

Розмовляв Василь Мартинюк

"Благовісник", 3,2015