Благовісник

Цікаве у друзів

Бережи свою віру, як зіницю ока!

Автор: Ірина НАУМЕЦЬ

Джерело: сайт місії "Голос надії"

Коли закриваєш очі, здається, поринаєш у темний холодний світ пустки. Тут усе безколірне й беззвучне. Ти хочеш повернутися до яскравих кольорів дня і, рятуючись від затяжного темно-сірого мороку, швиденько розплющуєш очі, але впираєшся в туманну стіну.

Невпевнено ступаєш крок-другий, збентежено повертаєш голову, аби лишень зловити світлий маячок. Відчуття довгого тунелю, з якого ти не можеш вийти, навіває пекучо-глибокий страх. Страх, що виходу немає, і той далекий ледве-ледве мерехтливий силует від проблисків світла так і залишиться непорушним. Ти біжиш, а він стоїть на місці. Протираєш очі в надії повернути ясність зору, але туманний тунель із блідо-рожевим маревом не зникає.

Сидячи в офтальмологічному відділенні міської лікарні, я вдивлялася у кінець довгого, похмурого коридору, аби хоч якось розпізнати туманні постаті, що мерехтіли й розпливалися обрисами. Пам'ятаю, ніяк не виходило, скільки б не старалася. Від протирання очей потускнілий світ не світлішав. «Боже, прошу Тебе поверни мені зір, бо я наче в клітці!» — пошепки промовляла до Тебе. Я не ховала сліз, і всі довкола бачили мою слабкість. Боже, так не люблю виказувати, що слабка, але саме тоді найбільше відчуваю Твою силу. Старенький дідусь співчутливо подивився на мене і запитав, як я могла опинитися у відділенні, поріг якого переступають лише 80—90-річні люди. Боже, здавалося, він озвучив те, що я запитувала в Тебе. Запитувала без докору, без образи, а з розгубленості й безпорадності. А у думках лунав голос: «А віруючому в Господа і покликаному з волі Його усе діє на благо!»

Під час огляду лікарка була небагатослівною. «О Боже! Як таке могло з вами трапитися?» — це єдина фраза, якою вона сколихувала нервову тишу, поки розглядала моє ліве око під залізним сферичним приладом. Мені тяжко було повірити, що я можу лишитися напівсліпою. Боже, я не могла уявити, як зможу жити, дивлячись на світ лише одним оком.

Діагноз потребував невідворотного й швидкого операційного втручання. Я лежала в одній палаті з 90-річною жінкою, яка проходила післяопераційне лікування. Коли посеред ночі тривога зривала мій сон, я чула, як бабця молилася за свого хворого сина. Із шепотом старенької зливалася і моя беззвучна молитва. Боже, ця проблема нежданим вихором увірвалася в моє життя. «Бережи, як зіницю ока», — здається, ці слова стали для мене ще більш зрозумілими, бо моя зіниця стала пошкодженою, повністю залитою кров'ю. Зіниця – це символ того, що для тебе є цінним. Коли Бог влучає в таку зіницю, то тим самим показує, що лише від Нього залежить твоє життя і те цінне, що маєш, — то Його подарунок. У кожного своя «зіниця»: робота, кар'єра, сім'я, гордість, слава і так далі. Не знаю, що було моєю зіницею, може, впевненість у власних силах, а може, це просто перевірка, чи довірятиму я Богу навіть тоді, коли обставини йдуть проти тебе. У роздумах я перебирала варіанти й зрозуміла, що маю міцну опору. А що коли таке стається з людьми, які не знають Тебе, Господи? З композиторами, які втратили слух і не можуть писати музики, із спортсменами, які після численних перемог втратили свою колишню силу, із знаменитостями, які втратили славу, заради якої жили? Вони втрачають опору і, не маючи іншої, просто розбиваються у відчаї й безвиході. Моя ж опора сильна. Це Христос, дотик і присутність Якого я відчуваю щомиті.

Тому я вірила, що це, як страшний сон, скінчиться, туман розвіється, і я знову зможу бачити. Зможу радіти кожному новому дню, не засмучуючись через дрібниці. Ти ж так хочеш бачити мене радісною. Зможу, як і раніше, писати, дивитися на світ, не примружуючись, а ще — наливати воду в стакан так, щоб вона не проливався через вінця.

Боже, удень мій телефон не замовкав від дзвінків – кожен сигнал виклику тримав мене в напрузі аж до вечора. Усі запитували, а я втомилася відповідати, втомилася пояснювати, але зберігала терпіння, хоча відчувала себе емоційно розхитаною. Боже, коли у Тебе про щось запитують, Ти не втомлюєшся відповідати – Тобі завжди вистачає слів і терпіння. У такі моменти найкраще розумієш, як добре бути в церкві, у середовищі тих, кому не байдуже, кому болить твій біль і хто готовий за тебе молитися. Навіть якщо ти індивідуаліст і можеш тривалий час зберігати духовну стійкість поза колом однодумців, то в подібних ситуаціях значення церкви щонайбільше відчутне.

«Вам, дорога моя, великою мірою пощастило, якби крововилив стався в мозку, вас би паралізувало, а так постраждало тільки око, — пояснювала турботлива лікарка, яка чомусь до мене була дуже прихильною ще з першого огляду». Так, звичайно, від усвідомлення можливості гіршого я могла лише заспокоювати себе таким поворотом подій. Знаю, Боже, що з кількох можливих шляхів Ти обираєш для людини той, який їй буде найлегше пройти. Хтось думає, що це покарання, хтось не шукає ніяких причин і просто молиться, а хтось – утішає. Усі міркують по-різному, а як добре, Боже, знати Твій голос, щоб ніхто й ніщо не змогло спотворити Твій образ у моїй уяві. «За що, чому?» – таких питань я не ставила, бо настільки близько відчувала любов Отця, що моє серце розтануло в смиренні, а це і є те, чого найбільше чекає побачити Бог у людині, яка чи то у спокуті, чи то у випробуванні. Коли ти стаєш смиренним – ти вмієш слухати. Прислухатися до чужих думок, прихованих мотивів, болю, переживань, невимовлених слів, почуттів. Ти перестаєш чути себе, свої слова й бачення, але повністю занурюєшся у світ іншого. Твої очі стають очима серця.

Ніщо так не виснажує під час хвороби, як чекання діагнозу. Тромб блідо-рожевого кольору помережив моє ліве око і не розходився від десятків уколів і медичних препаратів. Ззовні ніяких знаків крові, а всередині — сліпота. Отак буває і в стосунках з іншими – дивишся на людину, а її внутрішнього болю не помічаєш. Але після пережитого, здається, хочеш обійняти своїми руками всіх хворих. Тепер їхній біль тобі стає зрозумілим.

Відлік часу сигналив про втрату можливості якнайшвидше зробити операцію. «Ваш випадок — це науковий нонсенс, який підлягає більш глибокому вивченню, – зауважила молода лікарка-офтальмолог, готуючи епікриз із направленням на операцію в Одеську клініку Філатова. – Ви унікальна: те, що сталося з вами, трапляється лише у 90-річних людей». Боже, пам'ятаю ту ніч перед виїздом, коли темнота ще більш згущувалася наді мною, малюючи в думках жахливі картини невдалої операції, про які я начулася від інших хворих. Цей пекучо-глибокий страх залишитися напівсліпою надокучливо шматував мій розум і душу. Боже, саме в такі моменти я стаю сильнішою духом. Похитнувши хитке, Ти робиш його непохитним. Здається, трьох тижнів передопераційного лікування вистачило, щоб розхитати все, що було всередині й залишити тільки віру. Блідо-рожеве мереживо почало світлішати, і в моїх очах світ набував все більш яскравих кольорів.

В очікуванні медичних процедур я годинами сиділа в офтальмологічному відділенні Одеської клініки. Тепер у мене виходило краще розгледіти силуети в кінці довгого коридору, заповненого людьми. О, там було стільки хворих – здебільшого діабетики із розривами сітківки, катарактою та глаукомою. Декого із кабінетів виводили із перебинтованими очима. Боже, а я помітила, що ця жага знову повернути втрачене здоров'я прориває у людях якусь внутрішню силу й волю. І те, що більшість називає покаранням, насправді є лише шансом стати більш мужнім і незламним.

Там, в одеській клініці Філатова, страх від мене відійшов, поступившись місцем впевненості. Боже, тоді Ти став до мене ще ближчим. На операцію я йшла спокійною, бо знала, що тисячі молитов моїх братів і сестер наповнили чашу сповна. Я бачила, як червоняста плівка, роздробившись на маленькі шматочки, повільно спливає з моєї зіниці. Лікар і сам не очікував такого успішного результату, а я знала, що то все сила молитви.

Боже, то було минулої зими в лютому – той місяць і справді був лютим до мене. Холодний одеський вітер завівав в обличчя колючістю, але я її не відчувала, бо раділа з того, що можу бачити обома очима. Коли покидала цей звичний для мене коридор одеського офтальмологічного відділення, здавалося, стіни темного тунелю рухнули, а червонясте мереживо на зіниці ока назавжди розтопилося в сяйві нового дня. Боже, іноді Ти допускаєш пережити втрату, щоб, повернувши втрачене, навчитися радіти й бачити життя лише в світлих кольорах. Навчитися дякувати навіть за те маленьке, що маєш, і приймати від Бога всі повороти долі – і приємні, і не дуже. Тепер до вислову «Бережи, як зіницю ока» я додам нового змісту: «Бережи свою віру, як зіницю ока!»