Віктор Стороженко: «Усі успіхи, які ми мали, та справи, нехай навіть героїчні, які ми вчинили, можна назвати випадковістю, якщо не знати Бога»

Напередодні війни подружжя Стороженків дізналося, що в них буде друга дитина. Старшому синочку на той час було три роки. Тому, коли пролунали перші вибухи в містах України й було оголошено про масштабне вторгнення, Віктор відвіз дружину з сином до Польщі, а сам вирішив стати на захист рідної землі. Він мав так званий «білий квиток» через серйозне захворювання. Проте вирішив будь-що домогтися права стати до лав збройних сил, бо як християнин розумів, що немає більшої любові, як віддати своє життя за ближнього.

Віктор, батько якого був темношкірим, успадкував батькові риси. Тому коли став частиною батальйону «Свобода», отримав позивний «Мавр».

— Розкажи трохи про себе, по своє життя до війни.
— Я народився в Житомирі, але коли мені було п’ять років, моя сім’я переїхала в Крим, у Севастополь. Навчався в Києві, був актором, одружився. Згодом народився син. Хочу сказати, що все моє життя — це одне велике свідчення Божої милості. Я людина, яка пережила шість менінгітів, хоча люди зазвичай не переживають і одного. Коли в мене був шостий менінгіт, мамі сказали, що я вже не опритомнію, і треба готуватися до найгіршого. Моя мама, яка була тоді невіруючою, побігла в першу церкву, яка трапилася на її шляху, і стала просити, щоб молилися за мене. І я опритомнів. На той час я мало що знав про Бога, але моя тітка, яка знала цю історію, запропонувала мені піти в ту церкву й подякувати за їхню молитву. Я не хотів іти туди, але якось одного разу наважився. Після цього я став її відвідувати. І одного разу, коли був у християнському таборі, мені раптом прийшло усвідомлення, що не лікарі мені допомогли, що це Бог продовжив моє життя. Це усвідомлення привело мене до покаяння й упевненого вибору — жити з Богом.

— Як ти потрапив у Збройні сили?
— Рішення стати на захист рідної землі прийшло вже 24 лютого, коли я прокинувся від вибухів. Спочатку подумав, що це салюти, і не міг зрозуміти, чому вони так рано, хоча на той час у нас вже була зібрана тривожна валізка, бо багато йшлося про те, що буде війна. Я почав переглядати фейсбук, де люди питали один одного, що в кого трапилося. І тут мені зателефонувала знайома, яка повідомила, що почалася війна. Попри те, що валізка була складена на всю сім’ю, я сказав дружині: «Виклади мої речі з цієї валізки й поклади в іншу. Я тебе відвезу в безпечне місце, а сам залишуся тут».

Коли я зателефонував у військкомат, то мені відмовили, бо я мав «білий квиток» через менінгіт. У ТРО на той час вже не було місця. І я знайшов оголошення про добровольчий батальйон, куди записалися мої друзі. Я зателефонував їм, «по блату» відмовився від «білого квитка» і був зарахований у цей батальйон. Наш батальйон «Свобода» дуже відзначився у війні. Він отримав нагороду від президента «За захист країни». Ми завжди воювали на «нулі», пройшли Рубіжне, Сєверодонецьк (ми стояли на заводі «Азот», коли вороги його підірвали), а також прийняли бій під Зайцево, де я й був поранений. Це було влітку 2022 року.

— Розкажи про своє поранення.
— Це сталося дуже швидко, але цьому передувала довга історія, сповнена Божої милості. Нас було троє людей, які під Зайцево переломили хід бою, і ми виграли. Тому нас представлено до нагороди. Але насправді я мало що зробив героїчного. Бог вів нас і захищав. І все, що ми зробили там, — це Боже диво. Був один шанс на мільйон, що ми своїми силами взагалі могли зробити щось подібне. Усі аплодували нам, командування казало: «Хлопці, ви зробили щось неймовірне!» І раптом підлетів дрон — і вмить я вже був поранений, не встигнувши нічого навіть зрозуміти.

— Чи ти ставив собі чи Богові запитання, чому ти був поранений?
— Щоб відповісти на це запитання, мушу розповісти передісторію. Те, через що ми пройшли, було пеклом на землі. Наші позиції просто зрівняли з землею. І хоч зазвичай бої так довго не тривають, цей бій тривав із сьомої ранку до заходу сонця. Я прийшов із нічного чергування. Тобто напередодні я всю ніч був на посту й тому був смертельно втомлений. Але після повернення з позицій мене викликали на командний пункт. Разом зі мною викликали мого родича Олега, який служив в іншому відділенні. У той час уже нас крили, чим могли, і я змушений був бігти під обстрілами, щоб потрапити в цей командний пункт. Ми запитали: «Чому нас викликали?» І нам відповіли теж запитально: «Хлопці, ну ви ж мінометники?» А на той час ми були як піхотинці.

Проте я згадав, як на початку війни командир запитав: «Хто хоче бути мінометником?» Олег мені запропонував: «О, будьмо ми — я буду першим номером, а ти другим!» Я відповів: «Ну добре, це щось таке корисне». Нам командир на це відповів: «Чудово, то подивіться відео в Ютубі, а там будемо тренуватися». Ми подивилися два відео. І все… Ми більше не тренувалися й міномета більше не бачили.

І цей командир, знаючи, що не виконав своєї обіцянки, каже: «Ну ви ж мінометники…» Я кажу: «Та які ж ми мінометники. Ви ж не дали нам міномета. Ми просто відео подивилися». Та він відповів: «Так-так-так, але, по ходу, ви єдині, хто дивився відео. У нас є міномет і десять снарядів до нього. Нам треба зараз його підключити до бою, бо нас здали «ждуни», і ворог точно знає наші позиції». У нас на той час вже розбили пункт із припасами, і ми були голодні, а також залишалося дуже мало зброї.

Тому командир каже: «Ось вам міномет і десять мін. Спробуйте щось зробити з цим, щоб знищити противника». Я то був другим номером, але коли поглянув та Олега, то побачив, що в нього руки тремтять. І він лише губами ось так робить: «Пфм-пфм-пфм».

Оскільки наші позиції були розбиті, ми змушені були поставити міномет мало не в чистому полі. Плюс до того Олег, який не знав достеменно, яка працює міномет, яка чутливість мін і т. ін., вагався працювати з заглиблення, щоб не завдати шкоди самому собі. Тобто ми були прямою ціллю, оскільки міномет, коли починає працювати, стає мішенню номер один.

Олег тремтячими руками намагався прилагодити приціл. А я кажу: «Та ми все одно не потрапимо, дивлячись у приціл, хай дронщик спрямовує нас». Але Олег заперечив, що треба виставити хоча б рівень. Я знав, що Олег — це людина, яка ходила в море, і знає, що таке азимут. Він також працював у будівництві й знає, що таке рівень. І, справді, Бог знав наперед, що саме ці знання дуже йому знадобляться під час війни. І саме цей чоловік погодився у свій час стати мінометником. Хтось інший, якби погодився стати мінометником, не зміг би з цим впоратися без підготовки. Тремтячими руками він виставляє рівень, азимут. Робить перший вистріл. Нас починають крити. Я падаю в яму… Проте піднімаюся, і ми продовжуємо працювати.

Третім вистрілом Олег поцілює в окоп, військові втікають у бліндаж. А четвертий вистріл влучає в їхнє укриття — сам бліндаж складається. Командування аплодує нам і каже: «Усе, пішла зачистка…» Командир телефонує на наші попередні позиції й каже: «Усе, ті хлопці більше не повернуться. Вони тепер мінометники на нашій позиції». Ми сидимо, радіємо, і раптом — до нас прилітає міна…

Ви навіть не уявляєте, скільки Божої милості та охорони я бачив і пережив на собі під час війни. Іноді секунди відділяли мене від вірної смерті, бо прильоти були туди, де я ще мить тому стояв. Але цього разу я, лежачи в лікарні з пораненням, часто думав: «Боже, за що? Чому я тут? Чому так багато Ти мене рятував, а тепер я поранений?» Але дуже скоро зрозумів: не за що, а чому. Ту позицію, на якій нас залишили, наступного дня накрила авіація. І командир загинув. А мене там не було, бо я вже був поранений. Також Божа милість була в тому, що осколок пройшов у сантиметрі від ока — і воно залишилося неушкодженим.

— Розкажи більш детально, які свідчення Божої милості тобі й твоїм друзям ще доводилося бачити?
— Наприклад, ми стоїмо в окопах біля заводу «Зоря». За нами — дачні ділянки працівників цього заводу.

А в Олега тоді був сильний кашель. Оскільки була ніч, і звуки дуже було чути, я зв’язався з командуванням, щоб його відпустили на лікування. Командування дало дозвіл. У той час наші речі лежали в одній із дач, тому Олег рушив туди, щоб зібрати їх і піти на лікування. І раптом я подумав, що добре було б повідомити моїй дружині, що зі мною все добре. На той час я не мав змоги зателефонувати, бо на позиції не було зв’язку. Тому я окликнув Олега й спитав, чи є в нього номер моєї дружини. Він повернувся в окоп, щоб узяти номер, і в той час у те приміщення, де були речі й мав бути Олег, «прилетіло». Здавалося б, випадковість, але ми в цьому бачили милість Божу.

Друге свідчення. Я повертаюся з Сєверодонецька, заходжу в штаб і хочу випити чаю. Бачу — на кухні стоять вимиті чашки, але в голові нав’язлива думка: «Піди й візьми свій казанок». Я сам із собою сперечаюся, що він не зовсім чистий, бо ми в ньому готували «Мівіну», їли з нього іншу їжу. Але в голові чітко звучить: «Піди й візьми». Я виходжу з кухні, проходжу коридором, і в кімнату мене вже буквально вштовхує вибухова хвиля. Коли оговтався й повернувся на кухню, то побачив, що чашки посічені, цукор посічений, чайник посічений. Тож якби я залишився й заварював чай, то і я був би поранений або й гірше.

І останнє свідчення, яким би хотів поділитися. Це було на позиціях під Зайцевим. Ми стояли у відкритому полі, бо мали тримати тил, оскільки були майже в оточенні. А з окопів тилу не було видно. Усе довкола вибухало, і я розумів, що невдовзі вибухне й біля нас. Поруч зі мною був ще один чоловік. Він був віруючим, не знаю, якої конфесії, але часто у вільний час ми з ним про щось сперечалися.

І раптом я чую, що позад мене щось упало. Але оскільки бій був інтенсивним, я навіть не обернувся. Проте коли почало стихати, мій віруючий побратим глянув позад нас і каже: «Мавре, глянь — вірний Бог!» Повернувшись, бачу міну, яка впала за метр від нас і не вибухнула.

Багато хто, почувши про це, наводив природні докази, чому вона не вибухнула, але ми знали, що це була Божа охорона. Ми явно бачили, що Бог за нас і Він поруч із нами. Насправді, я не можу приписати собі жодного вчинку. Усі ті успіхи, які ми мали, ті справи, нехай навіть героїчні, які ми вчинили, можна назвати випадковістю, якщо не знати Бога.

До війни ми готувалися сім днів, а до цього я, маючи «білий квиток», працював актором у національному театрі. І після цих семи днів тренування ми пройшли через таке пекло, здійснили стільки подвигів, за які й отримали нагороду від держави. Але мені завжди здавалося, що це все наче не нами зроблено, усе ставалося просто саме собою. Тому я реально зрозумів, що я тут ніхто, усе це зробив Бог. Інакше мене б не було — я потенційно двохсотий.

— А як ти ставишся до чоловіків, які не пішли захищати Україну?
— Я вважаю, що не всі мають воювати. І не всі це можуть. І якби були мобілізовані всі чоловіки, то наша економіка вмить рухнула б. Як на мене, примусова мобілізація — тільки завдає шкоди. Я бачу, що Бог створив деяких чоловіків так, що вони готові воювати попри те, що їм важко й не хочеться проходити через це все. І таких чоловіків у нас справді багато. Усі інші мають підтримувати військових, докладати всіх зусиль для перемоги. Наприклад, наш батальйон дуже добре екіпірований завдяки зусиллям волонтерів. І це теж велика праця.

Ми також відчуваємо молитву церков, бо знаємо, що безліч церков різних конфесій, які проукраїнськи налаштовані, моляться за мир і перемогу, бо правда таки на нашому боці. Тому продовжуйте молитися, бо ваша молитва — це велика сила.

Розмовляв Володимир КОНДОР

Благовісник, 3,2023