Віруй без сумнівів!

Із перших днів війни Вадим Гейко вивозить людей із найгарячіших точок. І за весь оцей час ні разу не постраждав ні він, ні люди, які були з ним. Пошкоджували лише автомобілі. Дехто може сказати, що повезло, що це удача, але для Вадима — це Божа оберігаюча рука та відповідь на Його молитви.

«Я бачу, що люди вже стомилися від війни, зневірюються, — каже служитель. — Але я раджу не здаватися, не опускати рук і не розслаблятися, бо ще зарано. Нам треба ще протриматися, ще трохи попрацювати, щоб здобути справжню перемогу».

Пропонуємо вашій увазі розповідь Вадима про його служіння та Божу охорону, яку Він не раз бачив у своєму житті.

— До війни я в церкві займався дитячим служінням. Коли розпочалася війна, я відвіз свою сім’ю до кордону. Вони перейшли його, а я повернувся. У мене троє неповнолітніх дітей, і я мав право перетнути кордон разом із ними, але був переконаний, що в такий час служитель не може просто сидіти, склавши руки. Я хотів щось робити, щоб допомогти людям. Спочатку подумав, що в мене є і чим я можу служити. Оскільки мав машину, то зрозумів, що можу вивозити людей.

Вранці я прокидався, молився й вирушав туди, куди Бог відкривав мені. Найпалкіше молився за те, що Бог був зі мною. Я казав: «Куди завгодно, Боже, аби ти лише був поруч».

У нашій церкві є сестра, яка написала мені, що її брат із родиною перебуває в окупованій Бучі. І в його трирічної дитини третій день висока температура. Він у холодному підвалі, без електрики, без водопроводу й медикаментів. Тоді вже був зруйнований міст біля Бучі, і я, залишивши машину, пішки пішов до Бучі через Ірпінь. Коли я йшов, розпочався сильний обстріл, але я швидко знайшов цей підвал і цього хлопчика, який потребував допомоги.

Невдовзі ми з цією родиною вирушили в 10-кілометровий шлях до мого авто. Коли підійшли до моста, то побачили, що його повністю зруйновано, поруч палає танк. І ми зрозуміли, що тут ведуться активні бойові дії. З протилежного боку моста стояли наші військові й махали, щоб ми не проходили тут, бо міст обстрілювали. Але ми, помолившись, вирішили, що все ж таки підемо. Я був у бронежилеті, тому йшов першим, сподіваючись, щоб зможу захистити попутників своїм тілом. Довкола валялися снаряди, лунали постріли, лежали частини понівечених тіл. І цей міст був для мене чи не найдовшим шляхом у житті. Мені хотілося бігти, щоб якнайшвидше його пройти. Але ми боялися бігти, щоб не спровокувати прямих пострілів у свій бік. Тільки коли наблизилися до наших військових, то побігли. Нас посадили в авто, і ми поїхали на безпечні території.

Я розумів, що мене можуть вбити, але намірів допомагати людям не залишав. Я розумію, що маю виконувати те, що Бог хоче. Самого мене, моєї сміливості чи моїх сил ніколи в житті не вистачило б для цього. Спочатку я працював сам, але коли це служіння стало набирати обертів, то до мене стали телефонувати люди, які також хотіли щось робити, але не наважували розпочати щось самостійно. І так нас іноді назбирувалося до десятка авто. І ми їздили в різні місця, вивозили всіх людей, які цього хотіли.

Багато жахіть нам доводилося бачити. Всі ЗМІ показують набагато менше, ніж було насправді. Вулиці міст, особливо на Київщині, були всіяні трупами — дітей, підлітків, жінок, чоловіків. Руїни просто неймовірні, пожежі. І безліч горя людей. Мені не раз хотілося просто кричати від того болю, який я бачив. Часто нас зустрічали люди, які просили їжу, але коли виходили діти, то мені хотілося буквально підбігти до них і закрити їм очі, щоб вони не бачили, що довкола них.

Ми багато чули про Бучу, але насправді й на Чернігівщині ситуація була не кращою. Потрапити туди ми могли лише полями й лісами. Бачили, як люди зі скромними пожитками пішки виходили з лісів і йшли запиленими дорогами. Рятувалися, як могли.

Згодом ми вивозили людей з Сєверодонецька й Лисичанська. Наш щоденний маршрут складав десь 700-800 км. Були дні, коли люди в нас їхали на полицях для валізок, у багажниках. Було безліч небезпечних ситуацій, але Господь зберігав нас від куль. Пригадую один дуже страшний випадок. Російські солдати вистрелили на дорогу перед нами касетною бомбою, яка розкидає багато маленьких бомб. Ми наїхали на одну з мін — і наш автобус підірвався. Оскільки там ішов бій, то я з ще одним волонтером змушений був пішки втікати з поля бою. Осколки снарядів потрапляли в бронежилет, але ми надіялися на Господній захист. Це завжди було й буде моєю справжньою бронею.

За нашими підрахунками, за весь час нам вдалося вивезти понад 2,5 тисячі людей. Далі ми вже перестали рахувати. Але хочу сказати, що 30-40 відсотків усіх цих людей були вивезені з червоних зон. Тобто це ті люди, які реально могли б загинути, якби ми їх не евакуювали.

Знаю, що моя дружина не раз плакала ночами, і мені дуже хотілося би бути поруч із нею, але вона ніколи не відмовляла мене від цього служіння, підтримувала, підбадьорювала, молилася за мене. І ця її підтримка додавала мені сил. Були моменти, коли я прощався з дружиною й дітками, бо розумів, що в таких умовах важко лишитися живим. Але в Бога були інші плани щодо мого життя, і Він беріг мене.

«Вір без сумнівів!» — ці слова стали моїм девізом. У цьому я зміцнився. Не раз думав: «А, може, то не Бог мене веде. То, може, я вигадав щось собі, а насправді все якось по-іншому». Але щоразу Бог розвіював мої сумніви й давав упевненість, що моя праця важлива для Нього.

Якось мене запитали: «Чи встигаєш ти у важкі моменти звернутися до Бога хоча б подумки?» Насправді ж у такі моменти ти тримаєш Бога за руку. По-іншому ніяк. Я не відчував якоїсь особливої відваги чи геройства. Я боявся, як і всі. Але робити щось таке ти можеш лише тоді, коли відчуваєш, що Бог тебе веде та йде туди із тобою. Напевно, саме це і є покликанням.

Наталія Лимонченко: «Вадим — не просто герой. Він Божий посланець для мене»

Я жителька Сєверодонецька. Перед війною поховала чоловіка. У нас не було дітей. Тож я залишилася сама, тільки з котиком. У січні перехворіла важкою формою коронавірусу, могла пересуватися лише з ходунками. Мені допомагали сусіди й подруги. Коли ж почалися сильні обстріли Сєверодонецька, всі мої знайомі евакуювалися, а я залишилася сама у квартирі. На той час вимкнули електрику й воду. Не було опалення, тому каналізаційні труби в домі розмерзлися.

Сусіди, виїжджаючи, залишили мені пів буханки хліба, яку мали, і принесли бутель води. Коли закінчувалася вода, то я стала рахувати ковточки: спершу пила по 9 ковточків, потім по 7, по 5, по 3. Я ж не знала, коли хтось прийде до мене.

Наш будинок постійно обстрілювали з різної зброї. У той час ми з котиком відходили подалі від вікон і ховалися під трьома ватними ковдрами. Я мала макарони й крупи, але не мала на чому їх приготувати. Тому їла варення й мед. Так під обстрілами наодинці я провела 55 днів.

Щоб не збожеволіти, розмовляла з Богом, зазвичай уголос. Коли кричала, коли плакала. Читала Біблію. І просила Бога, щоб він прислав мені людину, яка мене врятує. Допомога прийшла 18 квітня. Я почула, що хтось увійшов у квартиру. Прийшов чоловік, до того мені незнайомий. Він просто обходив будинки, щоб подивитися, хто лишився. Це був мій перший спаситель, якого послав мені Ісус Христос. Його звали Гена. Він мав змогу зарядити мені телефон десь на генераторі, і я зателефонувала свої подрузі й попросила, щоб вона знайшла людину, яка вивезе мене звідси. Я їй сказала: «Шукайте церкву Ісуса Христа, там мені допоможуть». І моя подруга, скориставшись моєю порадою, знайшла Вадима, який погодився мене забрати.

У той день був дуже сильний обстріл. Російські війська були біля самого міста. Я попросила Гену допомогти мені винести речі. Та коли він побачив, яким сильним був обстріл, то сказав: «Ніхто за вами не приїде. Гляньте, що робиться». Але я вірила, що Бог допоможе Вадиму — і він таки добереться до мене, як і обіцяв…»

Ось що розповідає сам Вадим:

«Ми під’їхали з одного боку до міста — і не змогли проїхати туди. З іншого — знову невдача. Але якось під сильними обстрілами нам таки вдалося прорватися. Коли ми побачили будинок, у якому жила Наталія, то жахнулися. Він був схожий на шматок сиру, весь продірявлений. Не було плити на одній зі стін, і вона мало не обвалилася. Я не міг повірити, що ми приїхали саме туди, куди потрібно. Важко уявити, що хтось міг вижити в таких умовах. Усі вікна були вибиті. Під під’їздом було безліч осколків.

Але з одного з під’їздів до нас вийшла Наталя. Вона була з ходунками, але намагалася разом із нами бігти до машини так швидко, як могла».

…Ще дуже цікава ситуація. Наталя не знала, чи візьмемо ми її кота, тому поклала його в мішок, і разом із речами я закинув його в багажник. Кіт навіть не нявкнув. І коли через певний час Наталія сказала: «Цікаво, як там мій кіт», ми дуже здивувалися й пішли його діставати з багажника. На той мішок ми вже склали купу речей. Але кіт вижив.

Ми не раз бачили людей, які не хотіли виїжджати, тому що не могли забрати своїх домашніх тварин. Тож ми з командою вирішили, що навіть якщо хтось приведе слона, то будемо його вантажити в авто, аби врятувати життя людини. Це ми робили не тому, що любимо тварин. Я насправді байдуже ставлюся до них, але люди для мене цінні. А для тих, хто залишав свою оселю й усе, що мав у житті, їхні тварини мали якесь особливе значення. Це їм давало якусь підтримку й надію. І ми не хотіли додавати людям ще стресу, відбираючи в них їхнього домашнього улюбленця».

«…У ту мить, коли я побачила Вадима біля свого під’їзду, — розповідає Наталія, — мені не було страшно. Хоча довкола летіли снаряди. Вадим закривав мене ззаду, а попереду я бачила авто, яке приїхало по мене. І відчувала, що Господь із нами, що Він простягнув над нами Свої крила. І коли ми прибули в безпечне місце, мені здалося, ніби я наново народилася. І моє життя тепер буде більш повним і цінним для мене, ніж було до того.

За матеріалами програми «Сила молитви», TBNUA, ведучий Віталій Стебенєв

Благовісник, 2023,2