Горе як засіб зближення

Я бачила декілька пар, які розлучилися після того, як пережили спільне горе. Вони не змогли пробачити один одному, що горюють по-різному. Через цей різний спосіб горювання часом здається, що інший насправді не любив втраченого. Комусь легше проживати біль мовчки, комусь зі словами й плачем. Одного катує це мовчання, а другому плач розриває душу, і він відсторонюється ще більше. Я думаю, кожен це бачив, а хтось навіть переживав. Але є стосунки сімейні або дружні, де люди пройшли через втрату й стали ще ближчими. Так буває, коли люди змогли проговорити й прийняти свою різність у горюванні, і разом із тим плекати спільне. Так буває, коли люди змогли вірити в краще в іншому, не маючи видимих доказів, а також коли були вірними й посвяченими.

Я описую ці історії особистісних стосунків, щоб перенести їх як ілюстрацію на суспільний контекст. Тепер в українському суспільстві багато тріщин і розломів, бо ми переживаємо дуже різний досвід війни й втрат. Ми не лише маємо різні способи горювання, але й дуже різну його природу.

Дружини, батьки й діти військових відчувають самотність серед сімей, які не перебувають у тривожному очікуванні своїх близьких із поля бою. Люди, у яких за спиною залишилися стертими з лиця землі їхні домівки й міста, відчувають себе самотніми серед тих, хто живе у своїх домівках. У тих, які стали емігрантами, теж свій біль, бо вони втратили всі соціальні зв’язки й те, до чого були прив’язаними. Люди, які втратили найдорожче, поховали близьких, які загинули на полі бою або під руїнами, відчувають себе самотніми у своєму горі, коли бачать чиєсь безтурботне й легковажне життя, інколи їм ця велика жертва може здаватися марною.

Ми майже перестали сердитися на ворога, бо він уже втратив для нас ту людськість, якій є сенс дарувати свої емоції. Ми адресуємо свій біль і емоції один одному, бо це природно. Інколи ми відчуваємо себе самотніми серед інших українців, які не прожили той самий досвід. Але варто розуміти, що ми переживаємо різний досвід війни — і ми в цьому не винні. Винний той, хто ці втрати спричинив, оці всі дуже різні втрати.

Нам стратегічно важливо навчитися приймати один одного в нашому різному проживанні горя. Єднання — не найсильніша сторона українців. Але тут той випадок, коли треба перемогти стереотипи про самих себе. Нам дуже важливо бути миробудівниками. Ні, не з ворогом, а між собою. Учитися один одного розуміти, уміти чути свої слова вухами іншого. Учитися плакати з тими, хто плаче, і намагатися радіти з тими, хто радіє. Важливо кожному знайти найбільшу точку продуктивності саме у своїй умовній категорії й будувати мости співпраці з іншими умовними групами для перемоги. Не всі всіх зрозуміють. Не всі українці будуть зразково свідомими й жертовними. Але нам треба будувати єдність між собою й набувати союзників на тому рівні, на якому інші спроможні. Давати один одному зону росту, а не відштовхувати.

Ольга КОНДЮК,
Українська євангельська теологічна семінарія

Благовісник, 1,2024