Бути поруч: підтримка в кризових ситуаціях

У певний момент життя кожен із нас може опинитися поруч із людиною в кризовій ситуації, яка потребує підтримки. Це може статися не лише за власним рішенням (особисте покликання до душпастирського служіння) чи під впливом соціуму (наприклад — усі мої друзі стали капеланами), а й просто за збігом обставин. У такі моменти люди часто не знають, що сказати, або говорять слова, які зовсім не підтримують.

1. Самоусвідомлення
Отже, для того, щоби бути готовим до такої ситуації, і взагалі для того, щоб віддавати іншим, піклуватися про чиюсь душу, треба перш за все дуже добре розібратися у власній душі. Мати сильний внутрішній стержень і сформоване власне «я». Потрібно сісти, узяти папір та ручку та прописати: хто я, чому я саме тут і саме зараз? Чому Бог склав обставини саме так, що мій шлях перетнувся зі шляхом цієї людини — і тепер я можу їй послужити, підтримати її? Які мої сильні риси, які мої слабкі риси? Який досвід я маю? Через які випробування я зараз проходжу? Що Бог хоче в мені виростити через ці випробування? Адже коли ти розумієш власні проблеми, переживання, гріхи, яких не можеш позбутися, екзамени, які провалюєш, то стаєш більш свідомою особистістю, і твоє служіння іншим стає набагато якіснішим. Твоє світло стає яскравішим, твоя сіль стає солонішою. Перший крок — це праця над собою. Якщо це важко зробити самому, то варто звернутися до пастора, викладача біблійного інституту, психотерапевта — людини, яка має набір інструментів для того, щоб навчити жити усвідомлено.

Важливо широко, різносторонньо подивитися на себе й на світ навколо. Постаратися максимально абстрагуватися від тих рамок, стереотипів, способів поведінки й навіть моделей побудови речень, які супроводжували нас все життя. Наприклад, один із таких стереотипів — формат приведення людей до Христа через організацію масових євангелізаційних заходів, коли ставляться мікрофони, вмикається музика, приходить 50 осіб — і якщо хоча би двоє виходять у кінці на заклик до покаяння, то це ідеально. У душеопікунстві так не працює. Це не просто донесення певної інформації про прощення, любов, покаяння і т. ін.

2. Побудова стосунків
Початок душеопікунства — це побудова стосунків із людиною, якій потрібна допомога. Дуже часто трапляються такі ситуації, коли ми допомагаємо людині, із якою не маємо жодних стосунків. Тоді ми стаємо для неї, у кращому разі, джерелом інформації, ми для неї в одному ряду з Google: «Що робити, якщо сталося те й те?»

Побудова стосунків досягається через проведення часу разом. І не обов’язково це має бути спілкування на релігійні теми. Наприклад, якщо ви відвідуєте людину в лікарні, це може бути гра в шахи, в UNO, спільний перегляд хорошого фільму з перервами для того, щоб поділитися враженнями, обговорити сюжет, чаювання зі спогадами веселих моментів із життя… Важливо враховувати, що цікаво самій людині, а не нав’язувати тільки власні інтереси. Разом із тим, спілкування має бути конструктивним для обох учасників, а не лише для того, хто потребує підтримки. Дуже важливо зберігати зв’язок, щиро цікавитися життям людини.

3. Запитання замість порад
Коли співрозмовник відкривається й ділиться власними тривогами, внутрішніми кризами, варто утриматися від порад, особливо непрошених. Людина приходить перш за все з потребою відкритися — і це вже перший крок до звільнення. Тому замість порад краще ставити запитання, багато запитань. Глибокі запитання, які наштовхують на самоаналіз, саморефлексію: «Як ти вважаєш, чому вони так вчинили?», «Як ти відреагував?», «Які емоції та переживання ти мав у той момент?», «Чи могло все скластися по-іншому?», «Чому ти відчуваєш вину, що ти міг вдіяти?», «Хто ще винен у тій ситуації?», «Як ця подія може змінити тебе на краще?», «Яким ти бачиш своє подальше життя?», «Які твої найближчі плани?» Звісно, запитання також дуже залежать від контексту.

Дуже часто буває, що навіть під час три-чотиригодинної зустрічі можна не дати людині жодної відповіді чи поради. Важливо відчувати, наскільки доречно взагалі щось радити, чи готова людина це сприйняти, можливо варто поговорити пізніше, а тепер просто запропонувати разом помолитися.

У розмові з людиною, яка потребує підтримки, не варто використовувати поверхневі фрази: «не переживай», «візьми себе в руки», «все буде добре», «все налагодиться», «ти надто переймаєшся», «є ті, кому набагато гірше», «я ж казав, що так буде», «треба було зробити інакше». Якщо хочеться щось сказати, краще говорити «я-повідомленнями», тобто реченнями, які описують ваші власні почуття й думки: «Я навіть не уявляю, наскільки тобі зараз важко!», «Не знаю, як би я поводилась у такій ситуації, у моїх очах — ти неймовірно тримаєшся!», «Для мене дуже сильно, що переживаючи це все, ти не закриваєшся й знаходиш слова, щоб поділитися своїм болем!», «Я вважаю тебе дуже сміливою!» Можна говорити про Того, Хто відчув на Собі біль усіх людей, Хто поніс усі наші немочі та тягарі: «Ісус точно знає, що ти зараз відчуваєш! Він співчуває тобі!»

4. Свідчення з власного життя
Дуже важливо свідчити про власне життя. Багато розповідати — від найбанальніших до найскладніших переживань. Упевнена, що кожен християнин міг би заповнити велику теку історіями Божих відповідей на різні життєві проблеми. Такі свідчення надихають інших — коли ти просто ділишся, наскільки добрий Христос у твоєму особистому житті, наскільки Він допомагає в кожній справі — під час хвороб, перенесення операцій і реабілітації, матеріальних труднощей, морального занепаду. Так люди бачать світло Христове, любов Христову.

5. Не вести до Христа, а прийти із Христом у собі
Ми, як християни, розуміємо, що повне зцілення всіх ран, зокрема завданих війною, повне відновлення можливе тільки тоді, коли людина приходить до Христа й дозволяє Святому Духу зцілити її. Але, як це не парадоксально, для того, щоб привести людину до Христа, треба перестати її вести до Христа. Потрібно максимально наблизитися до цієї людини, несучи в собі образ Христа та Його любов. Буквально пропустити через себе роль Христа, обов’язки Христа, почуття Христа, реакції Христа… Показувати Ісуса Христа в собі, щоб людина побачила, Яким Він є, яким є християнство. Тоді вона й сама захоче йти за Христом. Тоді вона сама почне ставити запитання, які для неї важливі. І ці запитання можуть бути дуже різними, починаючи від: «Чи отримує ваш пастор зарплату?» або «Чи можна вам під час посту їсти оселедця?» до глибоко філософських.

* * *

На завершення зауважу, що запорука справжньої, неформальної підтримки — любов до людини. І, власне, джерело всіх перерахованих тез — це любов. Якщо ми будемо приймати людину такою, якою вона є, навіть із якимись хибними поглядами та вчинками, навіть якщо вона обрала поганий шлях і наробила помилок, навіть із її гріховними тягарями, — тільки тоді наші слова й підтримка будуть дієвими й матимуть сенс. Тільки тоді наша турбота буде природною, а не штучною. Ми будемо природно співпереживати, цікавитися справами та планами людини. Ми будемо природно вкладати власний час у цю людину, щоб їй справді допомогти.

Напевно, ми живемо в такий історичний період, коли Ісус Христос по-особливому навчає нас любити. Просто любити всіх, відкидаючи власні упередження щодо того, якою має бути людина, щоб ми її полюбили, яким має бути її одяг, її побут та її звички. Це та любов, якою Бог полюбив нас.

Олена ТАМТУРА, психологиня

"Благовісник", 1,2024