Сінгапур: історія успіху та духовні уроки

Років 7 тому мені на очі потрапив матеріал про місто-державу, яке здивувало світ своїм непересічним економічним злетом. Зацікавившись, я перечитав багато статей про цей феномен і згодом навіть підготував презентацію для молодіжної зустрічі. Окрім того, що сама по собі історія успіху цієї острівної країни вражаюча, вона також наштовхнула мене на ряд духовних роздумів.

Чим Сінгапур унікальний?

Насамперед, звісно, своїм економічним дивом — за тридцять років він зміг перетворитися із занедбаної та забрудненої країни третього світу на одного з Чотирьох Азійських Тигрів (Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея і Тайвань), відомого на весь світ своєю архітектурою, екосистемою, технологіями.

У 1963 році Сінгапур разом з Малайзією отримали незалежність від Великобританії. Ще через два роки Сінгапур проголосив повну незалежність на чолі з прем’єр-міністром Лі Куан Ю. Власне, саме його суперечливій фігурі країна й завдячує своїм розквітом. Чому суперечливій? Справа в тому, що реформи прем’єр-міністра були справді доленосними, але його лідерство відрізнялося досить авторитарним стилем.

Реформа моралі

У своїй книзі «Сінгапурська історія» Лі Куан Ю пише, що чи не найважчим завданням на шляху виведення країни з бідності та занепаду була зміна звичок населення. Цитата: «Виявилося, що інфраструктуру Сінгапуру покращити набагато легше, ніж змусити людей позбутися поганих звичок. Багато сінгапурців, переїхавши до квартир, оснащених сучасним санітарним обладнанням, із брудних халуп із діркою в підлозі для відправлення природних потреб, продовжували жити за старим звичаєм. Ми змушені були чимало попрацювати, щоб люди перестали кидати сміття просто на вулиці, шуміти та лаятися, щоб прищепити їм звички чемності й поваги до інших».

Плювання. У східних країнах досить поширена звичка плюватися. Окрім того, що вона бридка й неестетична, то ще й сприяла поширенню туберкульозу. Тож у 1960-х роках влада Сінгапуру мусила розгорнути справжню антиплювальну кампанію, яка тривала десятки років. Тепер на вулицях держави майже неможливо побачити людину, яка плюється.

Жувальні гумки. У 1990-х роках сінгапурська влада взялася за жувальні гумки. Місцеві жителі часто забивали жуйки в щілини будівель, кидали до поштових скриньок та приліплювали на кнопки ліфтів. Жуйки на тротуарі ставали причиною псування роботів-прибиральників. Коли ж городяни додумалися заліплювати ними сенсори дверей у міських потягах, що порушувало рух громадського транспорту, терпець уряду урвався. Із магазинів прибрали стенди з гумками й взагалі заборонили їх ввозити до країни. Тепер купити жуйку в Сінгапурі можна лише в аптеках за призначенням лікаря.

Ввічливість. Лі Куан Ю видав наказ поширювати серед працівників у всіх державних та приватних структурах важливі світоглядні цінності: «Ввічливість повинна стати способом життя, вона має зробити Сінгапур приємним місцем для нас самих, не кажучи вже про туристичну привабливість».

Шум. Владі також вдалося домогтися зменшення шуму на вулицях: рух транспорту, стукіт на будівельних майданчиках, телевізори та радіо, що працювали на повну потужність — все це заважало комфортному життю городян.

«Місто штрафів»

Напевно, у вас виникло логічне запитання: яким же чином уряд Сінгапуру зумів настільки вплинути на менталітет населення? Відповідь проста: величезні штрафи! У світі за містом-державою навіть закріпилася жартівлива назва «fine city» (гра слів, яку можна перекласти і як «чудове місто», і як «місто штрафів»).

Наведу тільки деякі приклади (для порівняння — 1 сінгапурський долар дорівнює близько 26 гривень): 20 SGD — за перехід вулиці в недозволеному місці; 150 SGD — якщо не змиєш за собою в громадському туалеті; 500 SGD — за плювання та засмічення вулиці, вживання їжі в метро, перевезення тварин у громадському транспорті; 1000 SGD — за годування птахів, бездомних тварин, паління в громадських місцях; 10000 SGD — за підключення до чужого Wi-Fi; 100000 SGD — за ввіз жувальної гумки в країну.

Окрім штрафу та ув’язнення, у Сінгапурі є й інші види покарань. За деякі злочини передбачені примусові виправні роботи (наприклад, за викинуте на вулиці сміття), тілесні покарання (наприклад, за керування автомобілем у нетверезому стані) та навіть смертна кара (наприклад, за торгівлю наркотиками).

Реформа екології

Одна з серйозних проблем Сінгапура полягала в нестачі власної прісної води — її експортували з сусідніх країн. Дві основні річки (Сінгапур та Каланг) були в жахливому стані. Ремісники зливали в них залишки нафти, фермери — гній та всілякі відходи. Переселяючи ремісників, торговців та фермерів у іншу частину міста до спеціально обладнаних павільйонів, прем’єр зіткнувся з серйозним опором. Проте ця кампанія дала свої результати. Сьогодні основну частину прісної води сінгапурці отримують через сучасні технології збору опадів, опріснення морської води, фільтрації стічних вод.

Одна з найвідоміших і найбільш рентабельних кампаній Лі Куан Ю — озеленення. Він створив спеціальний департамент у Міністерстві національного розвитку, який займається зеленими насадженнями, залучив зарубіжних фахівців. Сінгапур став перетворюватися на місто-сад із оранжереями на дахах, стінами, обплетеними повзучими рослинами, високотехнологічними парками та еко-локаціями.

Реформа житла

Влада доклала чимало зусиль, щоб розчистити нетрі в центрі Сінгапуру. Людей поступово переселили в новозбудовані райони. Будувати місто довелося майже з нуля. Уряд намагається максимально забезпечити населення житлом. Майже всі корінні жителі мають власну нерухомість. Влада приділяє багато уваги ефективному плануванню мегаполісу, облаштуванню публічних просторів, відпочинкових зон.

«Діснейленд зі смертною карою»

Завдяки цим та іншим важливим реформам (зокрема в галузі економіки та управління) уряду Лі Куан Ю вдалося посприяти зниженню бюрократії, корупції та злочинності, вирішити проблему безробіття, розвинути сферу ІТ, освіту та медицину, створити вигідні умови для закордонних інвестицій, зробити країну неймовірно привабливою для туристів і як наслідок — здійснити гігантський стрибок до рівня країн першого світу. З 1970 до 2012 року середня тривалість життя жителів Сінгапуру зросла з 66 до 82 років.

Але є й зворотний бік такого успіху. 1993 року письменник і публіцист Вільям Гібсон написав статтю «Діснейленд зі смертною карою». Віддаючи належне технологічному розвитку країни, автор критикує авторитарний устрій Сінгапуру, що, за його словами, убиває всю життєву енергію та креативність. І справді, за індексом свободи преси Сінгапур займає 136 місце із 178. Тут заборонені приватні канали, запроваджена жорстка цензура державних медіа, не цензорується тільки інтернет. За таких умов прем’єр-міністр зумів утриматися при владі цілих 30 років.

Цікаво, що населення, здається, влаштовує такий стан речей. Наприклад, у 2005 році уряд провів опитування, яке виявило, що 95% сінгапурців вважають смертну кару необхідною, адже вона забезпечує порядок та законність. Сам Лі Куан Ю пояснював жорстокість покарань та суворість державної політики тим, що така маленька держава з обмеженими ресурсами як Сінгапур не змогла б досягти високого рівня та бути ефективною без чіткої дисципліни.

Духовні уроки

Перша думка, на якій я себе зловив, читаючи про Сінгапур: чи не допомагає цей приклад краще зрозуміти Старий Завіт? Усі його детальні заповіді та приписи, численні заборони та перестороги, «штрафи» та покарання, включно зі смертною карою — каменуванням. Біблія каже, що Закон був вихователем, який мав привести до Христа і Його благодаті. Коли суспільство знаходиться на дитинному рівні — йому потрібні стримуючі межі. Батьки дисциплінують дитину для її ж блага, аж поки вона не подорослішає, не усвідомить відповідальність за своє життя, не навчиться робити свідомий вибір та керуватися правильними орієнтирами. Досягнувши певної моральної зрілості, людина може усвідомити власну гріховність, оцінити жертву Ісуса Христа. І тоді її будуть стримувати від неправильних вчинків уже не зовнішні заборони, а внутрішні переконання.

Друга думка стосується неоднозначності авторитарних методів. З одного боку, коли дивишся, яких результатів вдалося досягнути, то, здається — воно було того варте. І чи вдалося б це зробити м’якшим способом? З іншого боку, відсутність свободи слова — вельми погана основа для будь-якої спільноти. Це створює сприятливий ґрунт для зловживань. Представники влади — люди, підвладні спокусам, тож їхня діяльність потребує підзвітності, контролю і конструктивної критики. І якщо Лі Куан Ю, як видається, все ж значною мірою використав своє положення для благих цілей, то які гарантії, що наступний прем’єр-міністр виявиться настільки ж відданий народу та країні? Ще одне цікаве для мене запитання: виходить, що суспільство (чи то на рівні держави, чи бізнес-структури, чи церкви) часто готове змиритися з авторитаризмом лідера та жорсткими законами, коли бачить позитивні плоди?

І третя думка, яка надихає: наскільки велику роль у відродженні навіть найбільш занепалої спільноти може відіграти мудре лідерство! І навпаки, як може все зруйнувати незріле лідерство: «горе, краю, тобі, коли цар твій хлопчина, а владики твої спозаранку їдять» (Екл.10:16). Звісно, некоректно пристосовувати досвід східного народу з іншим менталітетом та умовами життя до слов’янських реалій. Але все ж певні принципи, думаю, корисно взяти на озброєння і Україні. Сподіваюся, що відродженню нашої нації також сприятимуть християнські цінності, любов до свободи та небувала єдність, яку переживає український народ перед обличчям спільного ворога. Молімося, аби Бог сформував і підняв сильних правдивих лідерів для церкви, бізнесу, держави — вони так необхідні в цей час.

Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 4,2022