Календар війни

Звикаєш. До всього можна звикнути, навіть до пронизливого звуку сирени повітряної тривоги. Вимикаєш — і листаєш сторінки повідомлень.

Втомлюєшся. Навіть від простого запитання «Як ти?» Навіть від друзів і тих, хто тобі щиро співчуває. Коли немає сили відповісти, як воно насправді, тоді пишеш: «Усе добре».

Сумуєш. Може, під впливом новин і тисяч фото людських трагедій перестаєш відчувати людський біль. Стаєш звичайним статистом.

Живеш. Життя змінилося. Живеш сьогоднішнім днем. Ні мрій, ні планів. Одне тільки в думках: «Коли це все скінчиться? Чи вдасться все повернути на своє місце?» І сам собі відповідаєш: «Так, як було, вже не буде». І сам себе підбадьорюєш: «Буде краще!»

Турбуєшся. Коли лунають вибухи снарядів, і ти фізично на собі відчуваєш вибухову хвилю, тоді схоплюєшся, біжиш у кімнату до дітей і холоднокровно роздаєш команди: одягнутися, відійти від вікна, сісти біля стіни, взяти телефон.

Віриш. Скоро настане час — і ми знову всією родиною сядемо за одним столом: чи то весільним, чи то ювілейним. І будуть квіти, і будуть обійми й радість, що ми пережили війну. Віриш?

Молишся. Більше й частіше. Довжина й частота молитов збільшилась у три-чотири рази. І це один із багатьох здобутків, від яких отримуєш задоволення. Молишся за дітей, за рідних, за тих, хто в окопах, за волонтерів, за президента. По-іншому — але й за іншого президента також!

Змінюєшся. У дзеркалі поки що змін не видно. А в поведінці помічаєш, що стаєш більш стриманим, розважливим, поміркованим...

Радієш. Як ніколи до того. Радієш, коли ранок почався без сирени, без вибухів, день пройшов без втрат військових і жертв цивільних. Радієш, коли доня притискається до твого чола й каже: «Як добре, що ми разом!»

Плачеш. По-справжньому. Тому що болить. Тому що розумієш масштаби катастрофи — і не можеш нічим зарадити. А масштаби розрухи колосальні. І не стільки розруха фінансова й матеріальна, скільки соціальна. Мільйони людей зірвані з нажитих місць — робота, служіння, дім... Зруйновані сім’ї, стосунки, зв’язки, які відновити буде найважче.

Пригадуєш. Ніколи не вірив, що побачу у своєму житті війну. Коли шваґрова покійна бабуся казала, що хлопчики народжуються для війни — не вірив. Коли у військовому квитку поставили відмітку «Придатний у військовий час» — не вірив. Коли служби розвідки оголосили, що через 24-48 годин може відбутися повномасштабне вторгнення — не вірив……

Юрій ТРОЦЬ
20 березня 2022

Благовісник,1-2,2022