Щоденник біженців

Вимушена була це зробити — прийняти надто непросте, однак виважене рішення про евакуацію. Моя п’ятикласниця виявилася набагато сильнішою, аніж навіть я могла уявити, але таки досить слабкою, щоб не реагувати на реалії війни.

Збиралися поспіхом, наче в напівсні. Не встигла навіть обійняти батьків, полити напіврозкриті орхідеї на вікні та сповістити друзів. І з кожним кілометром, з кожним блокпостом у напрямку кордону серце невмолимо розсотувалося на безліч живих капілярів, кожен із яких міцно вростав у ту саму дорогу, що стала дорогою життя для сотень тисяч українських дітей.

Можливо, мені згодом дістане сили описати цей шлях, назвати імена й факти, коментувати або нарешті дати волю почуттям. А зараз просто хочеться мовчати... Мовчати довго й голосно... Надривно й невідступно... Так, як голосять над Житомирщиною тривожні сирени та гримлять вибухи ракетних снарядів... Так, щоб луна того мовчання розбудила врешті світову німоту... Зірвала покрив інших мовчань... Бо діти не мають обирати дім або життя.

Добраніч, світе! Якщо ти ще зрячий, подивися на кордони, де поляки загортають у ковдри й носять в теплі буси наших напівпритомних малят. Я знаю про що пишу...
8 березня 2022

Друга година морозної, березневої ночі. Паспортний контроль пройдено. Позаду вісім нескінченних годин небезпечного пішого переходу «Устилуг – Зосин». Нам пощастило. Багато хто стояв по 12-16 годин, обвішаний малюками й багажем.

Малим найтяжче, вони засинають на ходу. Ледь тримаємося на ногах від втоми, ступні вже не відчуваються, у голові тенькають тисячі молоточків, свідомість на межі потьмарення й ступору.

Доїжджаємо до пункту в Городло. Там волонтери записують паспортні дані й проводять до кухні з гарячим харчуванням та спального місця. Насправді, людині для щастя потрібно зовсім небагато: паруючий суп, каремат і плед — ми перевіряли!

І так тепло від того, коли вдалині від рідного краю погляд натикається на дитячі малюнки, якими скрізь прикрашені стіни польської школи, відданої під хостел: «Серцем із вами», «Тримайтеся», «Україна переможе!» Отак і засинаєш, тихо згорнувшись на підлозі серед сотень голосів, поглядів, доль...

Переможе, неодмінно переможе, діти. Наша країна — красива та сильна, така як і її люди по обидві сторони кордону!
11 березня 2022

Будапешт-Нюгаті. Одна з проміжних станцій нашої кількаденної подорожі наземним транспортом. Позаду кордони Чехії, Словаччини, Австрії. Елішка дорослішає на очах — не скаржиться, не вимагає щось купити, не ниє, не смикає без діла. Терпляче тягне пузатого рюкзака й мене на вулицю, подалі від вокзальних курців.

— Ма', а ми тепер прибульці? — обережно питає вона, намагаючись оминути слово «біженці».

— Та якось так, — озиваюся я.

— Ага, це значить майже інопланетяни! — міркує вона, роззираючись навсібіч.

Поки ми ведемо цю ду­же інтелектуальну ди­с­кусію на тему: «Хто є хто», підходить пані й делікатно так цікавиться:

—You speak Еnglish?

Соромно зізнатися, але в моїй голові після четвертого кордону праведний мікс польської, німецької, української й лише дрібка англійської... Зосере­дившись, видаю максимум:

—We are from Ukraine.

На що пані спокійнісінько, на чисто франківському діалекті видає:

— Та йой! Виділа, що ви є з України, може якої допомоги треба?
13 березня 2022

Мені хочеться розказати про них більше — незнайомих, далеких, із незрозумілою мовою, інакшою куль­турою та ментальністю, але серцями навстіж відкритими для наших дітей у своїх оселях, школах, лікарнях. Дітей, яким злою волею сусідньої держави, озброєної до зубів, що зухвало погрожує ядерною кнопкою, судилося стати дітьми вій­ни.

Так, Доро, ти все правильно написала! Це — саме війна, ніякий не конфлікт, не сутичка. У тому числі з кожною дитиною, у якої російські орки викрали безпечний дім, спокійний сон, шкільних друзів, улюблені ігри та аромат маминих смаколиків вранці на кухні... Так, Доро, це — війна передусім із ними. З тисячами беззахисних пташат, хто вимушено покинув рідне гніздо. Так, Доро, це — війна також із тими дітьми, хто тижнями не може залишити остогидлий жаский підвал. Багатьом навіть туди не добігти, а іншим вже ніколи не повернутися звідти.

Дивний, ти, Отче що втаїв це від мудрих і розумних, та відкрив дітям... Я вкотре настирно й невідступно запитую в себе, у Тебе, у сильних та слабких світу цього: «Доки дивитися й слухати?!»

Дякую, Доро... Hvala ti Dora...

На фото: одна із записок, написана Елішці ровесниками в країні тимчасового захисту.
23 березня 2022

Коли отримуєш такі повідомлення від власної дитини (див. скріншот) — спочатку знерухомлюєшся і стискаєшся в одну пульсуючу гарячу точку, тоді згадуєш усі молитви на світі, а потім встаєш, видихаєш — і стаєш сивою на століття навспак.

І не важливо скільки тобі років — ви тепер із бабусею ровесниці. Вона вижила під час війни й допомогла вижити іншим. Ти — її нащадок, її кровиночка, у тобі ДНК сильного, життєздатного, волелюбного й гордого народу. Двох народів — Польщі та України. Тих, що вміли молитися, плакати, захищати, боротися й залишатися людьми. Закушуєш вуста, натискаєш раціональну кнопку, йдеш і робиш, пишеш, говориш потрібне.
28 березня 2022

— Еліш, ти тут, здається, щось наплутала!

— Ні, мам! Розкажу тобі, як це було. Мене на географії запитали звідки я, а я відповіла, що з України. А тоді розказала, як у нас у Новограді мої однокласники вчаться під сирени, як ми ховалися від вибухів у ванній кімнаті на карематі з Ельфою (її кицька), про ракети по Коростеню й Житомиру, про Дарину, що мусила їхати в Нідерланди з мамою й сестричкою, про дітей під обстрілами в Маріуполі, Харкові, Чернігові, Бучі... А потім учителька попросила позначити Україну на карті світу — от я й зробила це. По чесному. Я покарала росію. Дивись, правда гарно?!

P. S. До речі, десь там, де Папуа-Нова Гвінея, Елішка таки помістила підступну росію, завбачливо відтягнувши її подалі від потенційних сусідів. А щоб довіку не кортіло просторікати вголос «можем повторить».
30 березня 2022

Перед візитом у поліцію невеличкого провінційного містечка в Хорватії нам потрібно було зробити фото на тимчасові документи. Тоді Евеліна вперше твердо заявила — хочу, щоб на моїх документах було «українське» фото!

Оскільки всі вишиванки залишилися вдома, а в дорогу наспіх збиралося лише необхідне, вирішили питання за допомогою національної колористики. Отак і йшли вуличками міста, а услід нам оберталися городяни. Вони усміхалися й віталися хорватською, а ми відповідали їм українською. І наші вітання говорили про одне — людяність, взаємоповагу, прагнення до свободи та миру... Те, що надто важливе для кожного, кому в житті випала відповідальна та непроста доля бути людиною.

Мирного квітня, світе, тобі й твоїм дітям! Якщо ти здатний почути, ми просимо тебе зберегти дітей нашого краю! Ми з України...
31 березня 2022

Відклала справи, важливі переписки, визирнула на вулицю, де щойно припинився густий, затяжний дощ. Дві дівчинки, українська й хорватська, старанно розмальовують стіни біля дому.

— Що ти малюєш, Маріє?

— Це — паска, господжа Яна!

— А ти, Елішко?

— Великі та маленькі душі людей і Україну!

Хвилина тиші. Миттєвість, яка зробила мій день. Де б ти не був, у яку б фортецю не ув’язнило тебе життя, якими б дорогами не йшли твої ноги — є те, що назавжди залишиться з тобою, в тобі...
7 квітня 2022

Учора моя дочка-підліток так і не змогла представити на уроці інформатики презентацію на тему «Країна, де я живу», до якої готувалася кілька вечорів. Усе почалося майже святково: гімн, прапор, представлення мапи та оповідь про етнічні групи, але за кілька хвилин їй довелося вийти з класу...

Виручив учитель історії, родина якого пережила війну, коли він був дитиною приблизно її віку. Він знайшов потрібні слова, знайшов спосіб заспокоїти. Отак і стояли вони в шкільному коридорі, дві людини — мала українка й поважний хорват, поєднані чимось спільним. Тим, що навряд чи доступно іншим.

«Не плач! Сталося воскресіння!» У такому контексті звучать євангельські слова з банеру на фасаді католицької гімназії м. Пожега, Хорватія.
14 квітня 2022

Здрастуй, мій особистий 41-й... Ніколи не здогадувалася, що стріну тебе саме так, що проходитиму наспіх тренінги з методик психологічної реабілітації та складатиму аптечку — але на цей раз для дітей, що виїхали з різних регіонів країни, рятуючись від окупації та ракетних обстрілів знахабнілої орчанської зграї.

Ти дав почути мені ту саму пісню сходження, виконану в горах Славонії чотирма десятками дзвінких дитячих голосів та голосочків! Правда, на цей раз звучала вона подібно до гімну нашої зраненої, але нескореної України. Хоча саме тим рідніша та ближча була.
17 квітня 2022

Значить так, прибігає юне створіння зі школи. У збудженому настрої гепається на стільчик, трагічно обхопивши гарячу русяву голову обома долонями:

— Я сердита! Я люта, я дуже люта! Уявляєш? Мені в класі дали завдання, а там... Там було це слово...

— Та май совість, кажи вже! — уривається мені терпець, бо враження, що в роздруківки помістили щось ледве не штибу «обсценної» лексики.
— росія, ма'! І ще... Я відмовилася виконувати вправу. Сказала, що там груба граматична помилка. Бо таке пишеться з малої літери.

На мить впадаю у ступор. Подумки прасую лляну сорочку для візиту до школи: синоптики обіцяли на завтра спеку. Але на тому розмова не скінчається, бо жага справедливості — то, виявляється, генетичне.

— Потім я затребувала маркер і замалювала це слово.

— А вчителька?! — приречено лепечу я.

— А вчителька взяла другий маркер — і ми замальовували разом. І нам було добре!

P. S. Дорогі хорватські вчителі, спасибі, що ви не сердитеся за зіпсуті методички й що вам нічого не треба пояснювати!
20 травня 2022

Яна ДЕМЧУК

Благовісник, 1-2,2022