Боротьба з невидимим ворогом

ПТСР та інші наслідки війни

Війна не минає без наслідків. Наслідки війни — це не лише зруйновані міста, загиблі та поранені люди, а й душевні травми (ПТСР — посттравматичний стресовий розлад). Із цим викликом у царині душпастирського служіння церкві доводиться стикатися ще з 2014 року. Але якщо раніше було достатньо певної кількості спеціально підготовлених служителів, то тепер, в умовах масштабування проблеми до величини цілої країни, відповідної підготовки потребує кожен пастор. Саме тому служителі, місіонери, душеопікуни повинні вже готуватися до того, що до них звертатимуться люди з такими проблемами.

Загиблі й ті, хто залишився живим на Такур-Гар

У мене була чудова дружина й двоє здорових синів. Я був хлопцем, який всією душею підтримував Америку, бійцем, що здобув звання героя. За виявлену в Афганістані відвагу був запрошений 2003 р. на зустріч із президентом. Мені сказали: «Такі командири, як ти, бувають лише раз у житті». Це було п’ять років тому. На сьогодні мій пістолет заіржавів, медалі загубилися, а форма не підходить за розміром. Я її вже не ношу, адже я звільнений із армії. І все ж таки я ще б’юся. Я веду свою власну війну, борюся з невидимим ворогом. Щоночі мені сняться бої, я бачу обличчя всіх, кого я втратив за час свого командування, у мені клекоче гнів і лють. Мої рани від осколків давно зажили, але емоційні й духовні рани ще кровоточать. Як же так вийшло, що, володіючи неабиякими відвагою й мужністю, неодноразово доведеними в бою, я програвав бій у власному розумі?

Ще хлопчиком, я мріяв стати солдатом. Обираючи навчальний заклад, я націлився на найсерйозніше, що зміг знайти — Вест Поїнт. Після чотирьох років навчання та військової підготовки я закінчив Академію, увійшов до лав діючої армії та протягом двох тижнів одружився на Джулії. Як енергійного офіцера піхоти мене відразу направили в Косово — там я швидко завоював повагу солдатів. Оскільки ми намагалися запобігти етнічній чистці й залякуванню, я близько стикався зі смертю. Переживши кілька дуже небезпечних моментів, я зрозумів, що Бог контролює все, зокрема й мою безпеку. Оскільки я вже мав досвід командування, мене призначили командиром взводу в елітний 75-й полк рейнджерів. Я тренувався і працював, виховуючи синів Америки, а через короткий час Джулія завагітніла — і в мене з’явився рідний син. У моєму житті все було чудово. Але за місяць до народження Калеба терористи Аль-Каїди скоїли напад на Сполучені Штати — це сталося 11 вересня. І це все змінило. Напередодні 2002 р. мої черевики ступили на землю Афганістану — ми приєдналися до спецоперації, метою якої було знищення або захоплення лідерів Аль-Каїди. За командування й виявлену мужність у битві, відомій як битва на Такур-Гар (що означає «висока гора»), я був нагороджений Срібною зіркою, Бронзовою зіркою й медаллю «Багряне серце». Про нас писали газети, книги й говорили в стрічці подій на Ен-Бі-Сі (NBC). Нам віддавали почесті й ставили нас за приклад зразкових дій як в армії, так і поза нею. Але за всім цим, за обкладинкою та декораціями, під шаром слави й уваги мої глибокі невидимі рани стали гноїтися. Спочатку я помітив внутрішні зміни під час шестимісячного армійського навчального курсу. Не хотів спілкуватися з колегами, часто злився, мені бракувало старанності. І при цьому мене знову тягнуло в бій. За місяць після закінчення цього курсу я був в Іраку, і там напруга від боїв, вигляд противника й тривала ізоляція від близьких призвели до того, що я став відчувати сильний страх. Став сумніватися в здатності Бога мене захистити. Мені снилися кошмари про безпеку моєї сім’ї. Мій страх руйнував мою віру. Я поринув у темний період уникання Бога — без молитви, спілкування та вивчення Слова. Тож вирішив звільнитися з армії.

Ми з сім’єю вважали, що звільнення з армії позбавить мене небезпеки війни. Та залишивши лави армії, я був залучений до іншого роду боротьби: війни у власному серці й розумі. Мені довелося зустрітися віч-на-віч зі своїми спогадами, жахами й напругою битви — і я програв. Я відкинув сім’ю та віру, замкнувся в собі й відмовлявся говорити про деталі битви навіть із тими, кого любив над усе. Я набрав ваги, виникли проблеми з роботою. Мою голову розривали питання: чому я вижив, коли мої хлопці загинули? Навіщо мене туди направили? Чому Бог допускає такі жахливі війни? Чому я нічого не відчуваю? Ставши бранцем невидимого ворога, я залишився наодинці з ще одним питанням: чому б мені не покінчити з собою? І зрозумів, що ось-ось втрачу все: шлюб, сім’ю й навіть своє життя.

Я поклав розбитого себе перед своїм Спасителем Ісусом Христом. Я почав шукати підтримки в Біблії — і знайшов її. Бог використовував невелику групу героїв — мою сім’ю та кількох братів-християн, які стали шукати способи зберегти людину, якою я колись був. Вони витягли мене з лещат відчаю та пішли зі мною дорогою зцілення. Вони знайшли духовного наставника, капелана армії у відставці — і він служив мені. Вони допомогли мені отримати допомогу в госпіталі для ветеранів. Вони слухали мене. Їхня постійна любов, терпіння й турбота привели до змін у мені. Найважливіше, що моє повернення до віри в Бога привело до повного зцілення від ПТСР.

Нейтан Селф, капітан у відставці армії США

Бойова травма

«Бойова травма» (травма, яка виникла в результаті участі у військових діях) виражена спектром стресових реакцій — таких, як гострий стресовий розлад (ГСР), посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) тощо. ГСР та ПТСР виявляють у людей, які зазнали впливу надзвичайних подій, що загрожували смертю або серйозним каліцтвом та призвели до страху, паніки, почуття безпорадності й жаху. Симптоми травми можуть проявитися за кілька місяців чи навіть років після травматичних подій, тривати протягом місяців, років, а за відсутності лікування — усього життя.

Перше, що потрібно засвоїти: посттравматичний стресовий розлад — це природна реакція на неприродну подію. Ці симптоми притаманні сотням або навіть мільйонам відважних людей, які протягом сотень років брали участь у війнах. Звичайно, людина вже не буде такою, як раніше, вона веде себе не зовсім звичайно. Її поведінка, безсумнівно, відрізняється від довоєнної, а також відрізняється від поведінки її друзів, які не брали участі у воєнних діях. Але для людини, яка бачила й чула те, що відбувається на війні — це природно. Біль, звірства, жахи, кров, смерть — це все змінює людину. Було б ненормально, якби її це ніяк не зачепило. Вона — не слабка, не дивна, не боягузлива. Вона поранена.

Навіть якщо ви не військові, то знаєте, що неможливо зберегти звичну дієздатність при пораненні. Якщо ви пошкодили спину, то вже не можете нахилятися та піднімати дитину. Гіпс на нозі так само не дозволить вам зберегти свою колишню ходу. Так само людина може зазнати психологічної травми, яка позбавить її звичної дієздатності. Події можуть обійти природні захисні механізми й серйозно травмувати емоції, душу, дух, віру, нашу сутність, упевненість, підірвати довіру до людей, почуття безпеки й навіть бажання жити. Після цього ми не зможемо вирішувати питання, думати, реагувати, планувати й жити так, як робили це раніше, принаймні, якийсь час.

Що є причиною ПТСР? Не лише війна. Це може бути будь-яка трагічна подія, під час якої людина піддається серйозній травмі чи загрозі смерті. Поява ПТСР можлива, але не обов’язкова. Дослідження показують, що 75% людей протягом життя стикаються з трагічними подіями, проте лише в 10-25% це приводить до посттравматичного стресового розладу. У більшості випадків це залежить від інтенсивності пережитого стресу й багатократності трагічних подій. Якщо людина мала травми в дитинстві чи в юності, це підвищує ймовірність виникнення ПТСР у зрілому віці. Події, що приводять до ПТСР — війна, фізичне або сексуальне насилля, викрадення, тероризм, тортури, природна чи техногенна катастрофи, нещасний випадок, смертельний діагноз, почуття провини, вбивство невинних (випадково чи навмисно). ПТСР так само може виникнути в людини, яка була свідком трагічних подій або дізналася про страждання близької людини. Розлад може бути ще серйознішим і тривалішим, якщо травма була заподіяна умисними діями, а не отримана в результаті нещасного випадку або стихійного лиха.

Фізіологія, психологія і теологія ПТСР. Мозок складається з двох півкуль. Ліва півкуля відповідає за логіку й аналіз, контролює мову, здібності до читання, письма й математики. Права півкуля запам’ятовує обличчя, дає можливість мріяти й будувати гармонійні відносини, відповідає за емоції, інтуїцію, здібності до музики й образотворчого мистецтва. І, що важливо, саме ця півкуля надсилає сигнали в разі небезпеки. Є також мозковий стовбур, який контролює життєво важливі рефлекси, зокрема дихання, травлення, серцебиття. Цей відділ домінує над обома півкулями мозку. Ви можете затримати дихання на якийсь час, проте лише доти, поки рефлекси «не візьмуть гору», примусивши вас зробити вдих.

Загрозлива життю ситуація запускає в організмі каскади гормональних реакцій. Адреналін потрапляючи в кров, пришвидшує пульс і дихання, перемикає тіло на боротьбу із загрозою. Ця реакція відома як «бийся або біжи». Зіниці розширюються, що допомагає сконцентруватися. Тисячі м’язів напружуються й наповнюються енергією, готові до швидких рухів. Сприйняття часу змінюється. Десятихвилинна перестрілка сприймається як хвилинна подія. Права півкуля сигналізує про небезпеку, блокуючи ліву й здатність мислити логічно. Підвищений рівень норадреналіну робить картинку яскравою та незабутньою. Чіткі образи назавжди залишаються в пам’яті, щоб ми прагнули уникати їх у майбутньому.

У цей момент у роботу включається стовбур мозку. Коли знаходимося на межі життя й смерті, починаємо діяти на рівні рефлексів. Має значення — тільки вижити. Цей інс­тинкт проявляється не найкращим чином. Страх може викликати мимовільне сечовипускання або дефекацію, змушує дряпати, кусати, відштовхувати кожного, хто опиняється на шляху до звільнення, сковує, позбавляє здатності боротися за дорогих людей, коритися наказам. Люди, які пережили такий страх, згодом шоковані своєю поведінкою або соромляться її. Згідно з дослідженнями тіло запускає механізми виживання, незалежно від раси, статі, походження, рівня інтелекту, сім’ї, у якій ви росли, характеру, життєвої позиції або віку. Важливо розуміти: 1. Захисні реакції конче потрібні для виживання. У такі моменти раціональне мислення, розум, прагнення зберегти гідність — марні. 2. Як би ви не намагалися, не зможете відключити захисні механізми. Як не можна зупинити дихання, так не можна контролювати поведінку, коли мозок переходить у режим самозбереження.

Симптоми ПТСР. У класичній медицині виділяють три категорії симптомів, характерних цьому розладу.

Категорія 1: Повторні переживання. Нав’язливі спогади про травму раптово й безпричинно спливають у пам’яті та викликають глибокі емоції: скорботу, сум, почуття провини, страх, агресію. Спогади можуть бути настільки яскравими, що створюють враження, ніби людина знову перебуває в центрі подій.

Категорія 2: Уникання (відмова сприймати реальність). Прагнення уникнути думок, почуттів і розмов, пов’язаних із травмою, заціпеніння, втрата чутливості. Оскільки друзі й сім’я не в змозі виявити відповідну любов та емоції, люди виявляються відкинутими.

Категорія 3: Підвищена збудливість. Страх повторної травми викликає постійне відчуття готовності до чогось поганого, нервозність, нездатність виспатися, гнів, дратівливість, проблеми з концентрацією пам’яті.

Битви на домашньому фронті — відгуки війни

Де мій чоловік? Хто цей чоловік, якого вони прислали додому? Це, мабуть, якась прикра помилка! Я беру до рук ранкову газету, щоб прочитати списки загиблих. Джеймса немає в цих списках, за що я безмежно вдячна. Але я страждаю. Моє серце розривається на шматочки. Іноді мені здається, що мій шлюб поліг у боях за Батьківщину. Джейсон до мене не повернувся. Ми вже не та пара, яка кілька місяців тому ридала в обіймах один одного, прощаючись.

Бог зберіг Джейсона, але не вберіг його. Удень і вночі я молилася словами з 90 псалма, вірячи в те, що Бог захистить його, укриє його, зробить його куленепробивним. Я молилася, коли прокидалася, коли збирала дітей до школи, коли стояла в черзі, коли чекала автобус на зупинці, коли мила посуд. Молилася й коли зірки запалювалися в небі, і коли сходив місяць, і коли засинала, лежачи в ліжку одна. Я не думала, що мені потрібно було молитися й за збереження його розуму.

Я була впевнена: якщо він повернеться до мене фізично здоровим, то все буде гаразд. Я не мала рації. Разом із Джейсоном до нашого дому прийшла війна. Війна ввійшла до нас через вхідні двері без запрошення. Вона сидить на нашому дивані, їздить у нашій машині, снідає, обідає та вечеряє разом із нами. Війна з нами 24 години на добу, 7 днів на тиждень.

Біль Джейсона заразний. Він уже кілька місяців удома — і ми всі хворі. Ми бачимо, як день за днем Джейсон б’ється з невидимим монстром. Інколи нам здається, що з ним усе гаразд, але потім щось трапляється — і таємничий звір заволодіває його свідомістю, а його поранена душа вивертається на кожного з нас. Я з дітьми завмираю. Ми безмовні, налякані, розгублені. Ми сердимося іноді на Джейсона, іноді на звіра, який поглинув його душу, скував його кайданами війни, змушуючи битися в агонії. Чому? Чому Джейсон? У мене немає жодної відповіді. І навіть жодного запитання.

Щоденник Лорен

* * *

Прокинувшись, я попленталася на кухню, щоб налити собі чашку кави. Скотт пішов на роботу, залишивши кавоварку увімкненою. Те, що залишилося на дні кавоварки, було більше схоже на киплячу смолу. Але мені було байдуже. Мені потрібно було щось, що змусить мене прожити цей день. Я сіла за стіл, розгорнула Біблію й втупилася в краплі дощу, що стікали по шибці.

Останнім часом моє життя — це парк страшних атракціонів. Мене то підкидає вгору над прірвою, то кидає донизу, від чого всередині все стискається. Гострі повороти, раптові зупинки схожі на удари батога по моєму серцю, по обличчю. Я хочу припинити ці огидні гонки! З нападами нудоти я йду з дому, спотикаючись і ціпеніючи. Мій дім — це дім, наповнений примарами посттравматичного стресу.

Я втрачаю себе. Вчора мій сусід помахав мені рукою й запитав: «Як справи?» Горло здавило від клубка, що став упоперек нього, і я розридалася. Мої справи кепські. Я не можу зосередитися. Мої думки блукають у пошуках безпечного місця. Люди звертаються до мене, але я не чую жодного слова з того, що вони говорять. Я читаю одне й те ж речення кілька разів, але не можу зрозуміти, про що воно. Мене ніщо не радує. Усе, що я раніше любила: люди, місця, захоплення — тепер не приносить ніякого задоволення.

Я засмикана, дратівлива, різка. Я боюсь сказати щось, що підломить Скотта. Ми нібито ходимо навшпиньках, боячись наступити на розсипану на підлозі яєчну шкаралупу, розмовляючи пошепки, як у лікарняній палаті. Мій будинок став схожим на госпіталь. Я чекаю на одужання Скотта, і мої сили вичерпуються. Як же я втомилася сьогодні! Я відчуваю себе втомленою щодня. Я хочу повернутися в ліжко, натягнути ковдру на голову й молитися за те, щоб це все виявилося страшним сном.

Щоденник Ерін

Одна травма — дві рани

Ерін не була на війні. Вона була вдома, у безпеці, тоді як Скотт безстрашно виконував свій обов’язок. Він був військовим лікарем. Він пройшов найкращу підготовку, щоб служити в небезпечних для життя місцях, захищати себе й друзів. Однак це не вберегло від поранень його тіло, розум і душу.

Рани Скотта ранять Ерін, а вона не проходила підготовки, щоб захистити себе від несподіваних атак. Вона берегла домашнє вогнище. Вона працювала і за себе, і за Скотта, поки він був на полі бою. Звичайно ж, вона не бачила й сотої частки того, що бачив її чоловік у зоні воєнних дій, але якимось чином його симптоми стали її симптомами. Її охоплювала тривога, а іноді — депресія, поки він був під обстрілами. Вона відчула величезне полегшення, коли він повернувся живим. Але тепер вона страждає ще більше, ніж тоді, коли він був на війні. Її серце кричить від болю та несправедливості: «Так не повинно бути!»

Ерін переживає емоційну реакцію, яка лише нещодавно була ідентифікована психіатрами. У психіатрії були описані випадки, коли лікар травмованого пацієнта впадав у депресію, тому що дуже співчував емоційному стану свого підопічного. Консультанти, психіатри, медсестри, лікарі, соціальні працівники, пастори та капелани скаржилися на схожі зі своїми пацієнтами симптоми й не могли пояснити причин їхнього виникнення, і не знали, як вийти з цього стану — вторинного травматичного синдрому (ВТС).

ВТС — це природна реакція на знання про травматичну подію, пережиту близькою людиною. Це стрес, що виникає в результаті бажання допомогти людині, яка страждає, або людині, яка пережила травму. Ближні психічно травмованої людини можуть набути травматичного стресу двома способами: 1. Реакція на почуту розповідь чоловіка/дружини про пережиту травму (вторинний травматичний стрес). 2. Травма, отримана в результаті поведінки чоловіка/дружини (первинний травматичний стрес). Більше того, цей стрес може мати найскладнішу форму — посттравматичний стресовий розлад.

Причиною вторинної травматизації також може бути звістка про несподівану або жорстоку смерть, серйозну травму, загрозу смерті, пережиту членом сім’ї. Погіршити ситуацію може невирішена особиста травма, серйозна подія, звістка про смертельну хворобу чиєїсь дитини. Отже, на війну вирушає один, а жертвою військової травми стають двоє або й більше людей.

Матеріали підготовані за книгою Кріса Адсита «Бойові травми: посібник з одужання»
та книгою Кріса й Ранелли Адсит «Коли війна приходить у дім»

Благовісник, 1-2,2022