Три сюрпризи від Бога

Подружжя Анатолія та Віри Мартинюків із Володимира-Волинського вже 14 років у шлюбі. До сьогодні вони пам’ятають обіцянку, дану в день одруження, і мрії, які тоді сповнювали їхні серця.

— Яким ви пригадуєте день свого весілля?
Віра:
— Це був один із найщасливіших днів мого життя, якого я, як і кожна дівчина, чекала. Це був осінній сонячний день. Було багато гостей.

Анатолій:
— Коли ми одружувалися, то просили в Бога благословення, щоб Він був нашою охороною й опорою. І найбільше ми просили, щоби Бог благословив нас дітками. Це основне, що в любові радує серця батьків.

Після одруження молода сім’я сподівалася на швидке поповнення. Але минали дні, місяці, але вагітність не наступала.

— Що ви відчували тоді?
Віра:
— Ми мріяли про діток, бо вважаємо, що це Боже благословення. Коли в наших друзів, які одружилися в той час, як і ми, стали народжуватися діти, я дуже засмутилася й відчувала себе якоюсь неповноцінною. І ми щиро просили в Бога, щоби благословив нас дітками. Йдучи на роботу, я не раз подумки зверталася до Нього: «Господи, дай нам дитинку, і, якщо можна, не одну». І через певний час виявилося, що я вагітна. І вагітна — трійнею.

Перше, що я відчула, була радість. Після УЗД я не йшла додому, а бігла, щоб швидше поділитися з чоловіком, з рідними.

Анатолій:
— Я тоді був на роботі. І от дзвінок від дружини. Вона каже мені: «У нас буде трійня». Я був щасливим, бо ми чекали відповіді від Бога, і Він нас благословив потрійним благословенням.

Віра:
— Після того, як ми дізналися, що буде трійня, то постійно молилися за те, щоби Бог благословив наших діток, щоб вони добре розвивалися й народилися повноцінними.

Я мала народжувати в Луцьку. Але сталося непередбачуване — почалися передчасні пологи, і чоловік змушений був відвезти мене в місцевий пологовий будинок.

Анатолій:
— Після огляду лікарі прийняли рішення про кесарів розтин. Я був у сусідній палаті, чекав, коли наші дітки народяться, і, звісно, молився, щоби Бог благословив дружину й діток, лікарів і саму операцію.

Віра:
— Я реально відчувала цю молитовну підтримку, бо мій чоловік молився в лікарні, батьки — у машині біля лікарні, рідні — у себе вдома. Усі просили, щоби Бог благословив мене й діток.

Анатолій:
— Через 25 хвилин я почув, як заплакав наш перший синок Сашко, потім Ромчик, а згодом і Естерка. Їх принесли в палату, а згодом привезли й дружину. Я зрозумів, що Бог почув молитву.

4 червня 2008 року на світ з’явилося троє чудових малюків. Усі троє вони народилися здоровими.

— Як це — бути батьками трійні?
Анатолій:
— Насправді — це велике щастя. Нам було нелегко, особливо на початку. Майже місяць ми з дружиною й дітками пробули в неонатальному центрі в Луцьку. Тоді ми спали максимум по 4 години на добу, були перевантажені емоційно. Але ми прийняли це як Божий дар і черпали в Бога сил, і тішилися кожним днем. Ми раділи кожним п’яти грамам ваги, які набирали наші діти, бо це наближало нас до виписки.

Віра:
— Наші дітки були дуже малесенькі — по півтора кілограма. Вони не могли самостійно їсти, часто плакали по черзі або й одночасно, і треба було кожному приділити увагу. Часто було важко зрозуміти, чому вони плачуть, щоб допомогти їм і дати раду. Але ми не дивилися на цих діток як на проблему, як на те, що робить наше життя складнішим, хоча було нелегко. Ми раділи кожному їхньому вмінню, кожній зміні в них. Ми раділи першій посмішці, першому кроку, першому слову. Це була для нас велика радість.

Тепер Естер є моєю помічницею. Вона дуже відповідально ставиться до навчання, захоплюється грою на фортепіано, допомагає по господарству, із задоволенням вчиться готувати.

Анатолій:
— Олександр — дуже уважний і відважний. Він грає на флейті, дуже впевнено почувається на сцені, у нього немає хвилювання. Разом з тим, він дуже любить малювати й допомагає мені в буденних справах.

Роман — дуже кмітливий хлопчик. Він усе, так би мовити, мотає на вус. Дуже уважно стежить за тим, як я роблю певні домашні справи чи щось по будівництву. Любить бути поруч, коли я щось майструю. Також навчається грати на віолончелі, і це в нього непогано виходить.

— Чи була у вас думка, що цього досить — і більше не будете народжувати дітей?
Анатолій:
— Ні, такої думки не було. Я народився в багатодітній сім’ї. З юних років мріяв, що в мене буде справжня сім-Я — я, дружина і п’ятеро діток.

Віра:
— Ми прийняли нашу трійню як нагороду від Бога. Не кожному дається така нагорода, як діти. І якщо Бог дає тобі дитинку, то треба її з вдячністю приймати як із Божої руки — і не боятися. Господь дасть усе потрібне, щоб виховати цих діток.

Звичайно, були моменти, коли нам було дуже важко, особливо коли малюки хворіли. А вони коли хворіли, то один за одним. Але Бог давав нам силу.

Анатолій:
— Якщо дивитися з людського боку, то тепер навіть страшно народжувати дітей, бо розумієш, що треба побудувати для них житло, забезпечити їх їжею та одягом. Але, вивчаючи Боже Слово, розумію: коли Бог дає діточок, то дає і для діточок. І ми побачили це у своєму житті.

Але це тільки початок історії. 3 листопада 2010 року в сім’ї з’явилися двійнята — Софійка та Світланка.

Віра:
— Коли я дізналася, що очікую двійню, це вже не злякало мене, бо після трійні двійня — це вже простіше. Тоді я зрозуміла, що Бог по-особливому благословляє нашу сім’ю. Ми не хвилювалися, що не зможемо виховати діток, молилися тільки за те, щоб вони народилися здоровенькими. Ми вже знали, що якщо Бог їх нам дає, то й дасть сили їх виховати.

Анатолій:
— Софійка та Світланка — це мої «доцікі» (я їх так називаю). Вони дуже рухливі й життєрадісні. Їм дуже подобається, коли я перед сном беру їх на руки, обіймаю, кажу теплі слова. Вони навіть прикидаються, ніби заснули, щоб я заніс їх у ліжечко. Я дуже щасливий, що Бог дав мені такий подарунок.

Я побачив, що Бог наділив моїх дітей талантами, і ми стали розвивати ці таланти. Часто доводиться чути: «Понароджують дітей, а потім вони ходять затуркані, невиховані». Але невихованою й нерозвиненою може бути й одна дитина, якщо не працювати з нею. Наші молодші доньки грають на скрипці. У нас є вже сімейний ансамбль — фортепіано, віолончель, дві скрипки й сопілка.

Я тішуся тим, як швидко діти засвоюють ту інформацію, яку отримують від нас, у школі. Бачу, що Бог їх дуже благословляє.

Віра:
— Бувають дні, коли здається, що немає сили далі щось робити, але Бог знаходив слова підбадьорення чи через пісню, чи через вірш, чи через Слово Боже. У цей час я розумію, що це головна праця мого життя. І вона дуже важлива для Бога, і Він готує для мене особливу нагороду.

Анатолій:
— Нам часто допомагали мої сестри-двійнята, які почергово підтримували мою дружину.

Віра:
— А я дякую Богові за свого чоловіка, який завжди був поруч. У ці нелегкі часи він завжди допомагав мені, хоча й приходив утомленим із роботи, тому що йому доводилося немало працювати, щоб забезпечити наш побут.

Але й на цьому історія зростання сім’ї Мартинюків не закінчилася. Їх чекав ще один сюрприз від Бога.

Віра:
— Коли через певний час я знову завагітніла, лікарі мене привітали з черговою двійнею. Діти й чоловік із радістю прийняли цю новину й з нетерпінням чекали, коли мама народить їм хлопчика й дівчинку.

Анатолій:
— Таке благословення Бог дав неспроста. Він бачив, що це нам під силу. І справді, коли народжувалися й підростали ці дітки, ми бачили Його руку. Марк і Мирослава — стали особливим доповненням нашої сім’ї.

Віра:
— Ми навчаємо дітей молитися, читати Біблію, бо знаємо, що якщо вони будуть із Богом — Бог буде з ними, їхнє життя буде благословенне.

Дехто може сумніватися в тому, що багатодітні батьки можуть бути щасливими, адже на їхні плечі лягає так багато відповідальності та турбот. Але, окрім відповідальності, діти приносять у сім’ю так багато любові й щастя, веселощів та втіхи!

Роман Лавренчук, Галина Фурман
За матеріалами програми «Вижити в сім’ї»

Благовісник,2021,4