14 днів у підвалі

Пастор Олександр Усатюк був удома, в Ірпіні, коли під вечір 24 лютого йому подзвонила одна жінка, член церкви: «Пасторе, ми сидимо в мене в підвалі, нас 14 чоловік». Служитель зрозумів, що потрібно завезти їм продуктів. Спершу хотів їхати сам, але дружина сказала: «Ні, я поїду з тобою». Тож вони взяли сина й поїхали всі разом. Привезли харчі, розвантажили, спустилися в підвал... Це був перший день їхнього двотижневого перебування в підвалах — вийти вже не змогли через бомбардування. Тоді думали: день-два — і все скінчиться…

Олександр Усатюк: Наступного дня вранці, під час ранкової молитви я отримав слово від Бога. Коли апостол Павло терпів кораблетрощу, він сказав усім, хто був із ним на кораблі, що Бог збереже кожну душу. І Бог промовив до мене це слово: що кожну душу в цьому підвалі Він збереже. Саме це давало мені надію навіть тоді, коли було сильне бомбардування та обстріли. Я згадував це слово і казав: «Боже, Ти обіцяв мені, що всі залишаться живі!»

Ми взяли в сестри оливу й помазали весь будинок — усі одвірки, вікна… Ми вірили, що олива — це символ Святого Духа, і якщо ми помажемо й покличемо силу крові Ісуса Христа — Він нас оберігатиме. Навколо нас у радіусі десь 100 метрів згоріли три чи чотири будинки, у які влучили ракети. У будинок, у якому перебували ми, не влучив жоден уламок, не було жодної подряпини.

На восьмий день ми вирішили все-таки виїжджати. Хоча певний період ніби було тихо, спокійно, не було бомбардувань. Після спільної молитви сіли в машини — і поїхали. Від’їхавши від будинку на метрів п’ятдесят, натрапили на групу російських морських піхотинців, які саме посходили з машин і будували блок-пост. Коли вони побачили нашу колону з чотирьох автомобілів (у кожному — діти), то стали просто нас розстрілювати. Оскільки я їхав перший, то якось встиг звернути в провулок. Решту три машини вивели з ладу кулями. Але Бог зберіг життя кожного, хто був із нами. Одна сім’я вибігла й швидко забігла в підвал санаторію, який був неподалік. А всі інші з трьох машин швидко набилися в одну мою — і поїхали далі. Ми проїхали десь півтора кілометри й змушені були зупинитися для укриття в іншому підвалі. Там нас перебувало вже 42 людини.

Одного дня російська армія зачищала Ірпінь. Вони просто йшли й розстрілювали всіх, кого бачили. Якщо помічали когось у вікні, то стріляли по вікнах. Заходили в усі підвали, якщо їм щось не сподобалося, могли кинути гранату в підвал.

Бувають моменти, коли ти молишся й просиш: «Господи, прийди, я чекаю Тебе!» Хочу сказати, що там, сидячи в підвалі, навіть коли не молилися, ми постійно Його відчували. Я не можу пояснити цього стану, це можна тільки пережити, але ми завжди відчували Господа поряд.

Настав 14-й день нашого перебування в підвалі. Вранці була гарна погода, сонце. І прийшло якесь таке відчуття, що потрібно виходити звідти. Кажу жінці: «Збери речі на всяк випадок. Щоб наш рюкзачок був напоготові, і при потребі ми його швидко взяли й побігли». Після цієї розмови минуло десь півтори-дві години. Ми стоїмо в коридорі, темно, бо ж світла не було. Відчиняються двері — і я чую фразу: «Церква «Спасіння»? Ми прийшли за Усатюком. Де він?» І я побачив братів… Бракує слів, щоби передати, що я відчув. Перше питання було: «Хто це? Як вони могли дізнатися, що ми саме тут?» Але в серці прозвучала відповідь від Бога: «Я завжди знаю, де ти!» І тоді я зрозумів, що Бог настільки близько щосекунди, що мені просто немає про що переживати.

Вадим Гейко: Увесь цей час мені писав якийсь чоловік, не можу згадати, хто саме: «Заберіть Сашу Усатюка!» Скидав, де той востаннє виходив на зв’язок, де може перебувати. І дуже часто нагадував мені про це. І одного дня, коли я вранці молився, Бог спонукав мене поїхати туди. А я, якщо чесно, навіть не знав, хто це та як він виглядає.

Олександр Усатюк: Виявилося, що Вадим Гейко й Сергій Левченко нас знайшли в окупованому Ворзелі! Проїхали через весь Ірпінь, який кишів російськими солдатами та технікою. Вони нас забрали, ми виїхали звідти. Проїхали Ворзель, під’їхали до Ірпеня — при в’їзді стояв російський блок-пост. Вийшли російські солдати з автоматами. Вадим вийшов із машини, підняв руки й пішов їм назустріч.

Вадим Гейко: Я думав: якщо почнуть стріляти, то машина, яка позаду, встигне розвернутися й втекти. Військові нам сказали: «Якщо поїдете через Ірпінь, вас застрелять, тому що в цей бік рухаються танки. Не їдьте!» Вони хотіли взяти нас у полон, нібито щоб нас охороняти. Я кажу: «Підійдіть зі мною до машин, ви побачите, що там мирні жителі. Перевірте багажники, у нас немає нічого забороненого. Відпустіть нас, будь ласка».

Олександр Усатюк: І вони дали нам добро, мовляв: «Можете, звичайно, їхати, але ми не даємо вам гарантії, що зможете проїхати Ірпінь». Ми їхали й молилися, щоби Бог зробив їх сліпими, а нас — невидимими для них: «Господи, не знаємо як, але виведи нас!»

Через кілька днів ми побачили відео з дрона, де стояла їхня техніка. Виявляється, там по дворах було дуже багато техніки й солдатів. Але Бог провів нас. Я хочу побажати: довіряйте Богові! Він знає, чому ви сьогодні в такій ситуації. Можливо, ви не розумієте всього, що відбувається у вашому житті, чому Бог веде вас саме так. Але Бог знає. Боже Слово каже: «Для тих, хто любить Бога, усе допомагає на добро».

Церква «Спасіння», м. Вишневе

Благовісник, 1-2,2022