Велике доручення

У Євангелії від Матвія, 28:19–20, записане Христове доручення Церкві: «Ідіть і навчіть!» Ісус Христос так вирішив, що ми не можемо просто сидіти. Якщо ми просто сидимо й нічого не робимо, то, імовірно, перебуваємо не в християнстві, а в якійсь власній релігії. Можна бути в церкві просто релігійною людиною, але можна бути в русі Божому.

Бог нас кличе, щоби ми йшли. Це не означає, що кожен із нас має зібрати валізи, закрити свою справу, звільнитися з роботи чи навчання й десь кудись одразу йти служити. Хоча, можливо, є й такі люди, які покликані до цього. Але більшість із нас має бути місіонерами на своїх робочих місцях, серед свого оточення. І це також дуже важлива місія.

Передусім — підкоритися Богові

Але ми не зможемо бути місіонерами на своєму робочому місці, якщо не підкоряємося Богу. Послух Господу — це дуже важлива умова. Я виділяю дві важливі навички, які має здобути кожен християнин: навчитися молитися і навчитися слухати Божий голос. І коли ми чуємо, що Бог говорить у наші серця, важливо коритися цьому голосу.

«Ідіть і навчіть» починається з Єрусалима, із того місця, де ми перебуваємо, а далі ми маємо йти в інші місця, аж до краю землі. Якщо ми слухаємо Бога, то це бачать наші діти, наше оточення. Послух Богові дає силу нашим словам, нашому посланню, він — та підвалина, від якої залежить успіх нашого служіння.

В основі нашої віри — Боже Слово, Біблія. І цьому слову ми маємо підкорятися. Загалом Біблія — це книга про Бога, Який здійснює свою місію, але здійснює її не Сам, а зі Своїм народом — Своєю Церквою. І саме Церкві, до якої нас Бог покликав, Він дав це Велике Доручення.

Наближатися до Бога щодня

У Євангелії від Матвія, 11:28–29, написано: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм».

Перед тим, як іти й навчати, треба спочатку прийти до Бога. Іноді ми можемо думати, що це одноразова дія: раз прийшов до Бога — і цього досить. Але це постійний рух, це безперервне наближення до Нього. Наше навернення — це тільки відправна точка: ми стаємо дітьми Божими й отримуємо згідно з Його благодаттю спасіння через віру, визнаємо свої гріхи і, ставши на шлях виправлення, розпочинаємо рух до Бога.

Підкреслюю, до Господа потрібно приходити постійно, наближатися до Нього, пізнавати Його. А пізнавати Бога ми можемо через Біблію, яка має стати частиною нашого життя й нашого досвіду. Біблія здатна робити великі зміни в нашому житті.

Коли я прийшов у церкву й почув, що віруючі кажуть: «Мені Бог те сказав, мені Бог це сказав», то засумнівався, чи правильне місце обрав. Мені було дивно, що з віруючими говорить Бог. Але якось я їхав у маршрутці (а тоді в моєму житті були доволі драматичні події) — і почув у своєму серці текст із Писання. Я до того його навіть не читав, бо зовсім недавно став ходити в церкву. Але в ту мить почув у глибині свого серця: «Тим, хто любить Бога і покликаний за Його постановою, все допомагає на добре». Це було моє перше відкриття від Бога, хоча протягом певного часу я ще сумнівався в ньому, думаючи: «А чи справді все діє на добро людям? Бо в житті є дуже складні моменти, зокрема й в житті віруючих». Але справжній зміст цих слів мені відкрився, коли я уважно прочитав наступний вірш, який уточнює, що все діє на добро, якщо наша мета — ставати більш схожими на Ісуса Христа. Тож коли ми правильно діємо і у важкі часи, і в добрі, то стаємо більш схожими на Ісуса Христа. Це і є благо.

Я вважаю, що багато хто з нас сформував світогляд не на Біблії, а на тому, що світ називає благом: безпечне, заможне, спокійне, стабільне, прогнозоване життя. Але не це є благом для нас. Благо — це ставати ближчими й більш схожими на Ісуса Христа. І тоді на всі складнощі нашого життя ми дивимося як на те, що сприяє нам на добро.

Померти, щоб жити

Христос закликає прийти до Нього та взяти на себе Його ярмо. Ярмо — це важко, це незручно, але саме воно має принести спокій. Звучить парадоксально.

Я дуже люблю книгу «Щасливе життя. У пошуках мети, сенсу та істини» пастора Чарльза Колсона. У ній він пише, що в християнському житті ми постійно стикаємося з парадоксами — з істинами, які базуються на думках, поставлених із ніг на голову, щоб привернути до них нашу увагу. Наприклад, один із парадоксів звучить так: якщо ти хочеш отримати життя від Ісуса Христа, то маєш втратити своє. А якщо свого життя не втратиш для Нього, значить і не отримаєш вічного життя (див. Ів.12:25).

За двадцять років служіння я переконався в тому, що можна називати себе віруючим, ходити в церкву, але не мати в собі життя — і зрештою бути незадоволеним і самотнім. Бог передбачив для нас інший шлях, щоб ми були сповнені радості в єднанні з Отцем, Сином і Духом Святим, — шлях самозречення, коли ми відмовляємося від того, що нам дороге, і готові покласти все на вівтар, слухаючись Господа.

Нам потрібне навантаження, ярмо — і Бог це знає. Тому Він усіх нас залучив до величезної праці — до взаємодії з Ним у відновленні спотвореного гріхом творіння. Він від початку задумав людину так, щоб співпрацювати з нею.

Бути у співпраці з Богом

Із перших розділів книги Буття дізнаємося, що Бог не посилав дощу, бо не було людини, яка б обробляла землю. Коли людина з’явилася, Бог дав їй завдання, тому що вона була створена, щоб співпрацювати з Ним. А коли гріх спотворив землю, то це зумовило новий вектор співпраці. Господь обирає Авраама, щоб від нього створити народ, із яким буде співпрацювати для викуплення цього світу. Бог у цьому зіграв ключову роль, але нам лишив завдання — завдання грандіозне та важке, яке є виявом довіри Бога до нас. Він доручив людям іти й навчати інших Євангелії. Це Його план — і запасного плану немає.

Спершу Господь приготував послання і Агнця. А тепер Він готує посланців, щоб Його послання поширилося між всіма народами землі. І Він супроводжує нас Своєю присутністю, коли ми йдемо туди, куди Він нас посилає.

Пригадую, якось пастор доручив мені відвідати одного хворого чоловіка, за якого просила його віруюча мама. Вона розповіла, що її син-наркоман помирає в лікарні, що в його легенях — гній, ступні ампутовані через обмороження. Я взяв із собою Валеру, який недавно став відвідувати домашні спілкування, і пішов у лікарню. Заходимо в палату, а там — хтось п’яний, хтось обколотий, дивуються, чого ми прийшли. Кажу, що хочемо помолитися. А вони стали з нас сміятися. Я тоді подумав: «Навіщо Валеру взяв із собою? Він нещодавно став ходити в церкву, а тут таке…» Але той хлопець, до якого ми прийшли, сказав: «Та хай вже помоляться». Ми з Валерою стали на коліна біля ліжка того хлопця, поклали на нього руки, помолилися й пішли.

Мені тоді було дуже соромно. Я нічого не відчував, думав, що я ніякий не посланник від Бога, сили ніякої немає, один тільки сором… Та через кілька днів Валера розповів, що його спинили хлопці на районі й запитали: «Як ви це робите?» — «Що ми робимо?» — «Ну ти ж там зі своїм пастором ходив у лікарню й молився. Так-от хворий вночі вирвав той гній із легень і пішов на поправку».

Звісно, мені б дуже хотілося сказати, що він увірував. Утім так не сталося. Але це дуже зміцнило нашу з Валерою віру. Виявилося, що не тільки апостол Павло міг таке робити. Дух Святий усім нам даний, щоб ми могли робити справи Божі в Його ім’я.

Про місію співпраці з Богом знав Авраам і народ, який пішов від нього. Ця місія 395 разів окреслена в Біблії. Багато перешкод мав єврейський народ, тому що диявол не зацікавлений у тому, щоби Божа місія була звершена. Був час, коли Бог казав своєму народу: «Пора виконати Мою місію», а народ цей говорить: «Не прийшов тепер час дому Господнього, щоб бути збудованим!» (Ог.1:2). Щось таке ми можемо почути тепер, коли люди кажуть: «Ні, зараз це не на часі». Але Господь каже до Свого народу: «Чи час вам сидіти по ваших домах, покритих кафлями, хоч дім цей збурений (тобто храм зруйнований)? Багато ви сієте, та збираєте мало, їсте, та не насичуєтеся, п’єте та не напиваєтеся, зодягаєтеся та не тепло вам, а той, хто заробляє, заробляє для дірявого гаманця… Зверніть ваше серце до ваших доріг! Виходьте на гору, і… храм цей будуйте» (Ог.1:3–8).

Храм був тим місцем, куди навіть інші народи землі могли прийти й долучитися до великого Бога. Соломон під час його освячення молився так: «…чужинця, що він не з народу Твого, Ізраїля, і він прийде з далекого краю ради Ймення Твого… Ти почуєш з небес… щоб усі народи землі пізнали Ім’я Твоє» (1Цар.8:41–43).

Коли Бог звелів підняти храм із руїн, були люди, які казали, що не на часі його відбудовувати. Але Господь їм сказав, що Він не дає їм того, чого вони прагнуть, бо вони не хочуть робити того, до чого Він їх покликав. Нас Бог покликав будувати не храм, а Царство. І якщо ми не в Божій справі, якщо не будуємо Божого Царства, то Він буде суворо з нами говорити.

Розставити правильні пріоритети

Нам потрібно взяти на себе Боже ярмо, зайняти Його позицію: «Господи, я хочу бути Тобі вірним, щоб Ти дійсно міг мені довіряти Свої справи».

Наше бажання комфорту спиняє цей рух. Звісно, Господь знає, що ми люди, знає наші потреби та готовий їх задовольняти. Наприклад, буддизм учить, що для досягнення нірвани треба зректися всіх своїх бажань. Ця релігія закликає: «Не може бути ніяких задоволень. Ти маєш умертвити всі свої бажання. І тоді прийде просвітлення, свобода від бажань…»

Але ж Бог нас створив із бажаннями, і нам просто треба поставити свої бажання на друге місце. Потрібно визначитися з пріоритетами. Щодо цього Ісус каже так: «Шукайте найперше Царства Божого і його Правди, а все решта (ні, не вмре) додасться». Проблема, коли ми шукаємо всього іншого й думаємо, що Царство буде нам на додачу. Насправді ж тоді ми втрачаємо і перше, і друге. Ми не досягаємо нічого — біжимо, дратуємося й лишаємося одинокими та нещасними. Тож нам на перше місце треба поставити Бога й виконання Його мети, а все решта Господь дасть нам, бо лише Він знає, що для нас краще.

Уже згаданий Чарльз Колсон каже: «Я зрозумів, що часто те, чого ми прагнемо понад усе, найменше нам потрібне, і те, чого боїмося у своєму житті найбільше, стає для нас найбільшим благословенням». І цими словами я хочу вмотивувати, заохотити, надихнути вас робити кроки до того, щоби взяти на себе навантаження Боже й бути готовими до тих перешкод, які будуть виникати на шляху руху за Богом.

Рухатися за Богом

У Євангелії від Луки, 9:23–24, записані слова Христа: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже». Ми покликані йти услід за Богом, а не за своїм служінням, бо інколи людина може служити самому служінню. Ми ж маємо знати, кому ми служимо.

Суть мого служіння в місіонерському інституті довго полягала в тому, щоби зібрати здібних людей, які мають покликання від Бога, навчити їх, підготувати й відправити на місіонерські поля. Але я бачив, що щораз меншає охочих і здібних людей, які хотіли б їхати на місію. «Ну добре, — подумав я, — якщо зробити трохи кращу рекламу, трохи поїздити по церквах, то ще зможу «вичавити» з церков певну кількість людей — і справа рухатиметься». Разом із тим я почув, що Господь сказав у моєму серці: «Служи Моїй Нареченій». Подумав: «Що таке служити Нареченій? Я й так їй служу, як знаю». Але згодом Господь звернув мою увагу на курс «Інтерфейс», і я зрозумів, що Він хоче, щоб за допомогою цього інструмента я служив Нареченій. Цей курс допоміг мені зрозуміти, що корінь проблеми нестачі місіонерів у самій місцевій церкві. Тих, хто бажає служити, стає все менше, бо церква не готує їх.

Коли запитував служителів: «А чому церква не готує?» — деякі з них стомлено відповідали: «Люди не хочуть». І певною мірою це правда. Або ще сумна відповідь: «Та люди не міняються…» Коли я чую такі слова, то думаю: «Ну якщо вже пастор буде казати, що люди не міняються, то наш рух далеко не зайде».

Насправді це не значить, що я засуджую і не розумію пасторів. Я розумію їх. Але ми не маємо права опускати рук. Бог покликав нас не лише в братство, не просто в церкву — Бог покликав нас у рух. Християнство — це рух, і його рушійна сила — учні, до яких Ісус звертається: «Ідіть і навчіть всі народи».

Хто такі учні?

Ісус звертався не до всіх. Він звертався до учнів. Учні — це ті, хто ставить на перше місце Бога та Його бажання й готові жертвувати власним комфортом і своїм життям задля того, щоби місія Бога була виконана. Учнівство — це стратегічний аспект місії.

Із одного боку, це мета, яку ми маємо досягати — церква має продукувати учнів. Із другого — це стратегія: завдяки учням рух буде продовжуватися, бо тільки учень може зробити іншого учнем. Це біблійний принцип: що маю, те даю. Якщо я не учень, то й не можу зробити учнем іншого. Я можу його привести в церкву та зробити його членом церкви. І якщо все, чого я навчився у церкві, — добре проводити час із приємними людьми, то я можу навчити цього інших.

Саме тому я вважаю, що церква має дбати про те, щоб кожна людина, яка відвідує зібрання, зрештою зробила крок до виконання Великого Доручення і стала учнем Христа. Ми не маємо задовольнятися просто кількісним результатом своєї роботи — певною (хай навіть і значною) групою людей, які відвідують недільне служіння. Бо насправді головне питання — не скільки людей приходить на зібрання, а хто ці люди, як вони своє життя будують, які в них сім’ї, чи чесно вони ведуть свій бізнес, чи свідчать іншим, чи виявляють того Христа, про Якого вони говорять. Оце основне.

Дехто каже: «А якщо люди не хочуть служити? Вони прийшли послухати — і все». На це я дивлюся, як на певну угоду, своєрідну бізнес-транзакцію: ми відвідуємо церкву, даємо десятину — і ніби платимо тим служителям, які все роблять. Ну а вони вже готують щось на зразок концерту. І якщо гарно все зроблять, то на цей концерт можна ходити. А якщо не сподобається — виберемо собі інше місце. То чим ми відрізняємося від ресторанів чи розважальних закладів? Нічим.

Церква має продукувати учнів. Учнівство має бути критерієм успіху церкви, а не кількість людей, якість картинки або ще якісь позитивні моменти, які не є визначальними. Ми маємо це самі чітко розуміти й навчити цього своїх дітей.

У своїй сім’ї я це роблю так. Моєму синові три роки. Він любить гратися зі мною. І коли йому був рік, я купив йому дитячу Біблію, яку ми разом читаємо. Тепер його улюблена історія — як розп’яли Ісуса, а потім Він воскрес. Син любить показувати, як гріб було закрито каменем, як ангели з’являються… Але коли я розказую йому ту історію, то ми не спиняємося на тому, що Ісус воскрес на третій день, що через це нам дароване прощення гріхів, а коли ми помремо, то будемо на небі. Я розказую далі. А тепер і він мені це відтворює. Коли запитую: «Добре, Ісус воскрес. А далі що було?» — він каже: «А далі Він повів Своїх учнів на гору і сказав чекати, коли злине на них Дух Святий». — «А далі?» — «Ну потім зійшов Дух Святий». — «А далі?» — «А далі вони пішли…»

Тобто я вчу сина, що учні пішли й проповідували. Це слово стало зрозумілим мені, я передаю його йому, а згодом він має теж передати те, що почув від мене. Так я формую в його дитячому уявленні повну Євангелію, а не просто думку, що я спасенний — і слава Богу, що церква — це такий собі ковчег спасіння: ми приходимо в дім молитви, збираємося разом час від часу, наглядаємо, чи всі на місці, чи все добре. Це не повна істина.

Церква насправді — це рух, це місце спорядження, місце, де ми отримуємо навички служіння, де ми вчимося любити один одного для того, щоб виконати ту мету, яка в серці Бога, бо Він доручив її нам. Ось для чого церква!

Коли я побачив, що в цьому глобальному питанні церква «накульгує», то зрозумів, що мені не треба витягувати з неї останніх людей, які ще хочуть служити, а допомогти їй повніше дихати. Тому я став викладати курс «Інтерфейс» у церквах — і це стало великим викликом для мого життя. Те, що я робив раніше, було звичним мені, усім зрозумілим і викликало повагу. Я міг змальовувати чудові картинки, як служать наші місіонери в Африці, в Індії чи десь іще, як годують голодних дітей, проповідують Євангелію. І це міг би бути чудовий фасад. Але Господь каже: «Ні, йди в церкву. Спини цей процес і служи моїй Нареченій».

Це виклик: чи я своєму служінню буду служити, чи Богові? Чи зможу зректися себе, своїх планів та звичного розпорядку й піти за Господом? Так, Бог уповноважив нас іти по всьому світу, але ми маємо постійно наближатися до Нього й пізнавати волю Його в усьому, що ми робимо, щоб прямувати не за своїми бажаннями, а за Ним, навіть якщо нам це дорого коштує. Він, Хто заплатив Своїм життям за нас, вартий того, щоб ми пожертвували своїм ради Нього. Апостол Павло каже: «Повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу…» (Рим.12:1).

Отож, я кажу вам, хто хоче служити Богу, хоче навчитися, як це робити, — спочатку почніть комусь допомагати. У служінні треба починати з маленького кроку. Основне — не боятися кинути виклик комфорту, своїм комплексам та всьому іншому, що стримує нас від плідного служіння. А коли ви прийдете на небо, то будете не просто спасенними — отримаєте велику нагороду від Бога за те, що робили з Ним Його справу.

Станіслав Шинкарьов,
керівник Тернопільського місіонерського інституту «Серце допомоги»

Благовісник, 1,2025