«Голос надії» під час війни

Є речі, які можна повною мірою побачити та зрозуміти лише здаля чи з плином часу. Коли оглядаєшся на історію місії «Голос надії» — розумієш, наскільки мудро та правильно Бог її вів протягом трьох десятків років. Те, що було незрозумілим раніше, тепер бачиться зовсім в іншому світлі та підтверджує Господнє керівництво. Перші місіонери ще наприкінці 1980-х поїхали в Росію: Карелія, Комі край, Якутія, Центральна Росія, Абхазія. То був найбільш сприятливий час саме для тієї частини безбожної імперії. З часом двері благовістя там поступово зачинялися, звівши до мінімуму євангелізаційну працю. 1990-2000 роки стали початком поступової активізації місіонерської праці в Україні й особливо в її східних областях. Ця праця звершується й донині. Але вже багато років керівництво місії турбує питання: «А що далі? Куди рухатися тепер?» Погляди були звернені на Західну Європу.

…І от несподівано місія ввійшла у фазу, про яку ніхто ніколи не думав. Початок війни вніс корективи практично в усі служіння. Тепер стає більш зрозуміло, чому велика кількість місіонерів працювала на Сумщині, Чернігівщині, Луганщині й практично в усіх східних регіонах. У жахливих умовах обстрілів, смерті, голоду, страху, відчаю — людям потрібна допомога: матеріальна, моральна й духовна. Місіонери виявилися саме на тому місці й у той час, коли потрібно. Тонни продуктів та одягу, евакуаційний транспорт, молитовна та емоційна допомога, волонтерство в армії та теробороні — це саме те, до чого спонукують обставини. У нинішніх умовах більш яскраво постає майбутня праця в Європі. За статистикою, туди евакуювалися вже більш як три з половиною мільйони українців. І там теж потрібна допомога.

Юрій Вавринюк

Віктор Клець: «Бачимо явний Божий захист нас і нашого служіння»
Сумська область була одною з тих, які зазнали жорстоких бомбардувань, багато населених пунктів потрапили в окупацію. Там точилися вуличні бої, іноді пропадало світло, інтернет, зв’язок. Ще до початку бойових дій місіонери запаслися продуктами й відразу стали допомагати людям в умовах війни, а також допомагали морально, молитвою. Згодом налагодили доставку гуманітарних вантажів із західних областей. Пізніше стали активно служити у звільнених селах.

«Розповім про один випадок, який став справжнім чудом для мене, — ділиться відповідальний за місіонерське служіння в області Віктор Клець. — За метрів 800 до нашого села стояли ворожі танки, БТРи, «гради», а наш місіонер Саша Шульга жив усього за якихось метрів 300, ще й над самою дорогою. У нього троє дітей, бабуся — лежача. Вони весь час жили фактично в погребі. Я приїхав до них, подивився на ситуацію, кажу: «Саша, перебирайся до мене. Тим більше, у нас підвал обладнаний для життя». Через кілька днів він подзвонив, каже, що зібралися, всі речі стоять на вулиці, можна приїжджати. Запитую, чи можуть трошки почекати, поки чай доп’ю. У трубці зависла пауза… Кажу: «Я зрозумів, їду». Приїхав, усе повантажили, тільки прибули до нас у двір, діти зайшли в хату, а ми ще й речі не встигли винести, як почалася перестрілка між постом, де стояли російські танки, та українською стороною. Ми живемо за 800 метрів, і в нас хата вся дрижала, а Сашина домівка була за 300 метрів… Бог чує наші молитви, я ніколи в цьому не сумнівався. Але в таких ситуаціях знову собі нагадую, як важливо молитися й чути Божий голос, слухатися Його й не відкладати, а зробити те, що маєш зробити. У такі моменти я явно бачу Божий захист нас і нашого служіння».

Сергій Тарасюк: «Служителі тепер — нарозхват»
На Житомирщині ситуація теж була дуже складна, бомбардували багато населених пунктів. Лікарні щодня приймали поранених. Населення перебувало в паніці, змушені були тривалий час ховатися в підвалах і погребах. Місіонери під бомбардуваннями вивозили людей з області, з Києва, надавали матеріальну та душпастирську допомогу. Іноді було тяжко зв’язатися, тому що вони просто не мали часу на розмови.

«До нас звертається дуже багато людей, служителі тепер — нарозхват, і я в тому числі, — каже відповідальний за місіонерське служіння Сергій Тарасюк. — У нас нестача душеопікунів — щоб заспокоїти людей, надихнути. Із самого ранку до нас дзвонять, просять, приходять додому, бо комусь потрібно допомогти, побесідувати з кимось, за когось помолитися. День і ніч — ця робота. Ми виснажуємося. Сьогодні спав дві-три години. Відчуваю, що треба відпочити, але не можна, бо чекає багато людей. І навіть зараз, коли розмовляю, уже до мене — черга. Я кажу це без перебільшення, навіть усього не розповідаю. Щодня забираємо людей. Водії змінюють один одного. Бус постійно в дорозі. Не охолоджується — пішов і пішов. Старенькі люди, діти – забираємо їх і відправляємо. Годуємо. Працюємо й з біженцями. Їх треба прийняти, нагодувати — і відправити далі. Уночі приймаємо, удень приймаємо. Сімейний центр у Брусилові переповнений такими людьми. Сплять не тільки в кімнатах, але й у фойє, і на підлозі. Коли приміщення переповнюється, веземо біженців у Хомутець. Їдальня в Центрі працює цілодобово. Бо люди втомлені, по три-п’ять днів не їли — їм треба підкріпитися. Брудні, бо сиділи в підвалах, особливо ті, хто з Бучі, Гостомеля, Ірпеня; надивилися смертей, психіка зірвана, коліна трясуться. У таких обставинах доводиться працювати».

Олександр Руденко: «Усе, що зараз відбувається — це свідчення!»
Луганщина, яка потерпала від війни з самого 2014 року, у 2022-му стала одним із найгарячіших напрямків наступу російських військ. Щоденні обстріли, руйнування цілих міст і сіл, окупація інших — це реалії перших днів повномасштабного вторгнення. Налякане населення було повністю відрізане від світу, переховувалося в підвалах. Іноді на всіх не вистачало бомбосховищ. Місіонери відразу почали евакуацію людей від лінії вогню, прийом біженців, доставку речей першої необхідності.

«У принципі, усе, що зараз відбувається — це свідчення, — стверджує відповідальний за місіонерське служіння Олександр Руденко. — У першу чергу, для мене свідчення. Коли все почалося, я був із дружиною в Києві. Подзвонив одному брату й попросив вивезти дітей. Він із дружиною взяв мою машину — і всі виїхали. Як добре, що є люди, які завжди поруч! Свідчення: одна сестра з нашої церкви, яка тільки придбала машину й ще ніколи не виїжджала з міста, доїхала з Сєверодонецька до Львова. Вивезла не тільки свою дитину, а й ще трьох підлітків із нашої церкви. Був момент, коли в неї загорілася машина, але люди допомогли загасити й відремонтувати. Свідчення: нам подзвонили зі Львова й запропонували місце (10 кімнат по 5 чоловік). Ми там не просто живемо, а й робимо ремонт, влаштовуємо побут, знайомимося з місцевими людьми. Хочемо й там служити. Свідчення: місіонери, брати й сестри, які повиїжджали, не сидять на місці, не занепали духом, а беруть активну участь у потребах інших, допомагають. Свідчення: люди, які проходили реабілітацію, лишилися в центрі, у Сєверодонецьку. Ніхто не розбігся. Вони сказали: «Ми лишаємося, будемо стерегти, служити, приймати, роздавати…» Свідчення: коли за велінням серця заїхав у Харків — побачив, що є потреба моєї участі в евакуації. Нам вдалося організувати «ланцюжок» — і два дні вивозили звідти людей. Свідчення: люди з різних місць готові допомагати продуктами. Це тепер відбувається масово по всій Україні. Співпрацюємо з різними конфесіями, усі активно підтримують один одного, немає жодних кордонів, тільки одна спільна справа. Щодня бачимо свідчення».

Мирослав Капарчук: «Усі місіонери області лишилися на місці»
Чернігівщина прийняла на себе один із найсильніших ударів російських військ. Особливо постраждали Чернігів і Ніжин, туди не можна було доїхати через обстріли. Місіонери взялися приймати біженців, допомагати населенню продуктами, засобами гігієни, одягом та взуттям. Люди стояли у великих чергах до дому молитви. Проводилися молитовні богослужіння, на які приходило багато людей.

«Місіонери нашої області всі залишилися на місці, — розповідає відповідальний за місіонерську працю в Чернігівській області Мирослав Капарчук. — Я подзвонив у соціальні служби, щоб тих, хто має потреби, направляли до нас. І вони це роблять. Із 9 до 15 години хтось чергує в домі молитви, бо люди постійно приходять. Роздали всі Євангелії і газети — усе, що було. Спершу, коли потрібна була гуманітарна допомога, я навіть не знав, до кого звернутися. Але до нас подзвонили брати з Рівненщини й самі привезли продуктів. І ми змогли підтримати населення. Люди дякують і кажуть, що в цьому вони бачать Бога. Дехто евакуювався з Чернігова тільки з документами — нічого не взяли, ні їжі, ні одягу. А ще сьогодні багато що збувається. Років 10 тому мені снився сон, що я їздив по блок-постах. Думав, що це збулося, коли побував на Луганщині. Але бачу, що тільки тепер цей сон насправді збувається. Я добре знаю нашого воєнкома. Прийшов до нього й запитую: «Що мені робити?» — «Твоя робота — за нас молитися й нам пропові­дувати, розказувати про Бога». Таким чином ми і на блок-постах проповіду­ємо Євангелію».

Петро Приходько: «Ми — у тимчасовій окупації»
Велика частина Запорізької області, як і Херсонської, опинилася в окупації. У багатьох населених пунктах, особливо у містах відразу відчулася нестача продуктів харчування. Запоріжжя готувалося до оборони, постійно працювала артилерія, авіація, «гради» та «урагани». Навколо — йшли бої. Місіонери стали служити чим тільки могли, особливо найбільш незахищеним категоріям населення.

«Ми тепер у тимчасовій окупації, але дякуємо Богу, що маємо можливість підтримувати людей, — зазначає відповідальний за місіонерське служіння Петро Приходько. — Особливо служимо малозабезпеченим, сім’ям, де є люди з інвалідністю. Купували продукти, роздавали. До нас неможливе постачання гуманітарки, бо сюди не приїхати, не виїхати. Навкруг нас ідуть бої і ходять колони військових — туди-сюди. Зокрема, возимо допомогу в місця, де настала справжня гуманітарна катастрофа. Місіонери живуть у домі молитви, то до них приходять люди. До мене додому приходять. Проводимо молитву по домівках через кожні три години. Багато людей із села приєдналися до цієї молитви. Але зібрань не проводимо — просто не ризикуємо. Та й пересування майже припинене, люди рідко виходять. Магазини порожні, аптеки порожні. Ліків немає. Ось така ситуація. Але проповідуємо — і надіємося на Господа. А як воно далі буде — поки не знаємо…»

Петро Устимчук: «Дуже хочеться, щоб це швидше закінчилося, щоб не гинули люди…»
Військові дії, які відбувалися на межі Полтавщини, спричинили туди потік біженців із Сумщини та Харківщини. Деякі населені пункти Полтавської області потрапили під бомбардування. Місцеве населення перебувало в паніці, масово виїжджало. Місіонери допомагали людям евакуюватися та забезпечували гуманітарною допомогою, співпрацювали з місцевою владою та теробороною.

«Люди дуже щиро приймають нашу допомогу, дякують, готові мало не цілувати руки, — каже відповідальний Петро Устимчук. — Вважаю, це Боже чудо, що ми можемо їм дати щось із того, що вони потребують. Дякуємо Богові, що приєдналися до праці милосердя церкви із західних областей України, привозять до нас продукти, ліки — і ми можемо підтримати населення. Це — від Бога. І ми бачимо, що населення стало більш відкритим до Бога. Даруємо їм Євангелії — і ніхто не відмовляється. Усі кажуть, що моляться — і це нас тішить. Наприклад, у цю неділю в Хухрі, це 12 км від Охтирки, 32 людини прийшло на богослужіння. Половина з них — біженці з Охтирки, решта — місцеві. А раніше приходило на служіння 2-3 людини. Але дуже хочеться, щоб це все швидше закінчилося, щоб не чути цих вибухів, щоб не гинули люди. Це морально дуже важко».

Юрій Левчик: «Люди запитують: «Чи не поїдете від нас?»
Черкащина не перебувала в зоні бойових дій, обстрілів в області не було. Внаслідок потоку біженців зі сходу в містах відчутно збільшилася кількість людей. Дороги були завантажені автомобілями, адже саме в Черкасах і Каневі є мости для переїзду Дніпра. Служіння місіонерів переважно зосередилося на доставці гуманітарних вантажів, допомозі малозабезпеченим та переселенцям.

«Ми стали роздавати хліб — і перший день цього служіння якраз збігся з початком війни, — ділиться відповідальний за місіонерство в області Юрій Левчик. — Також служимо переселенцям. Приймаємо тих, кому потрібно переночувати. Люди їдуть із Харкова, із інших міст сходу. Є облаштований нічліг при домі молитви, також до себе додому беремо. Коли їдуть вантажівки з гуманітарною допомогою на схід, то в нас зупиняються на ніч. Їздили на оптовий закупляти продукти, щоб допомагати людям. То забрали вже залишки. Продукти закінчуються. Наприклад, у місті майже немає борошна. Ми ще встигли купити три мішки, хочемо роздати малозабезпеченим. Дуже бідують цигани, їм теж допомагаємо, особливо багатодітним. Також виходимо роздавати молитовники людям на вулицях. Я є волонтером спілки воїнів АТО. Ми й раніше допомагали матерям загиблих. А сьогодні міська рада направляє до нас людей з потребами. Люди запитують у служителів: «Як ви оцінюєте ці події?» Ми відповідаємо, що надіємося на Божу охорону, що Він збереже нас. Може, буде важко, але ми робимо Господню справу, тому Він захищає. Запитували: «Чи ви не поїдете від нас? Якщо будете їхати, то й нас заберіть!» Але ми поки що не маємо таких планів. Будемо діяти по ситуації».

Іван Онисів: «До нас їдуть із всієї України»
Львівщина, як і інші західні області, з самого початку війни стала осередком прийому біженців та джерелом гуманітарної допомоги, яку церкви відправляли на схід, на південь та на північ України. Церковні приміщення стали місцями проживання евакуйованих, а також пунктами, куди люди доставляли продукти, одяг та інші речі першої необхідності, у тому числі й фінансові пожертви.

«До нас на Львівщину їдуть зі всієї України... Щодня — тисячі людей. Від найменших до найстарших — які втратили рідних, близьких, житло... Служимо і їжею, і Божим Словом. Загалом служіння йде в новому форматі. Тепер приймаємо біженців із Харкова, Києва, Київської області. Це жінки, діти, люди старшого віку. Ми їх поселяємо в себе, харчуємо, перевозимо. Наші брати й сестри пішли волонтерами по всій області. Допомагаємо людям, як тільки можемо. Праця звершується безупинно. Люди відкриті до Божого Слова. Багато з них потребують допомоги, часу та уваги. Багато служимо, зокрема дітям, які приїжджають із зони бойових дій. Просимо підтримати в молитві, щоб Господь полікував скалічені долі. Ми приймаємо людей і готові ще приймати. У кого є прохання, потреби — звертайтеся. Допоможемо логістикою, транспортом. Хто з наших працівників переїхав у Львівську область і має бажання продовжувати працю — запрошую приєднуватися до нашої обласної команди місії «Голос надії».

Юлія та Андрій Свірчевські: «Дякуємо всім, хто зробив свій вклад у служіння людям із України»
Хорватія, як і багато інших країн Європи, гостинно відчинила двері для біженців, які стали рятуватися від війни. Українців забезпечують житлом, матеріальною та моральною допомогою. Місіонери Європи в співпраці з місцевими волонтерами активно включилися у служіння евакуйованим та організацію збору гуманітарної допомоги для України. Про один із проектів розповідають наші місіонери в Хорватії.

«У туристичному с. Веліка поблизу м. Пожега, що в Хорватії, пройшов християнський табір для дітей війни з України, — повідомляють Юлія та Андрій Свірчевські. — У м. Пожега ми прийняли близько 75 українців. Частину дітей, які прибули в наше містечко, долучили до підліткового служіння. Але на цьому не зупинилися — мріяли й молилися про організацію християнського табору, щоб охопити всіх дітей, які прибули до нас. І Бог відчинив двері: з’явилися ресурси та сформувалася команда волонтерів. Разом із місіонерами з Доньї Міхольця, родиною Синюків ми сформували план проведення кемпу, до якого залучили й інших братів і сестер. Протягом трьох днів разом із дітьми ходили в гори, грали в активні ігри, співали християнські пісні й багато розмовляли про Біблію, воскресіння та стосунки з Богом. 45 дітей були зігріті любов’ю, захоплені спілкуванням та дружньою атмосферою. Усіма силами намагалися відволікти їх від спогадів про страшні події, свідками яких їм довелося стати, проте розмови іноді поверталися до болючих тем. Старші діти запитували, як Бог дивиться на цю жорстокість, чому Він не зупинить війну. Відповідати було не завжди легко. Але, як зазначили учасники табору під час прощання, це стало для них поштовхом замислитися про щось вище від тих речей, про які вони думали досі. «Ми ніколи стільки не говорили про Бога, як тут, — сказали дівчата з Полтавщини. — Але відчуваємо, що питання, які ми обговорювали в таборі, дуже важливі». Ми дуже вдячні всім, хто зробив свій вклад, маленький чи великий, у служіння дітям України.

Благовісник,1-2,2022