Мандрівник із Біблією за пазухою

У грудні 2022 року минає 300 років із дня народження відомого українського мислителя Григорія Сковороди. Його ставлять в один ряд із Сократом, шукають у його творах спорідненість ідей із Конфуцієм та Лао-цзи. Проте ті дослідники його життя, які зрозуміли його істинну сутність та те, на чому мислитель базував своє вчення, стверджують, що хоча на той час протестантизм не прижився на наших теренах, Сковорода був яскравим його представником, протиставляючи формалізм живій вірі, а марні слова — життю, сповненому радості й добрих діл. І основою цього для мандрівного філософа стала його зустріч із живим Богом, яку він описує так: «Я почув у собі незвичайний рух, який переповнив мене силою незрозумілою. Раптом якесь ізілляння найсолодше сповнило душу мою, від якого все внутрішнє моє загорілось вогнем, і здавалось, що в жилах моїх вогнем течія оберталася... Увесь світ зник переді мною, одне тільки почуття любови, добродійности, спокою, вічности оживляло існування моє... Я приник до себе і почув ніби синовнє любови завірення. З того часу я присвятив себе на синовну слухняність Духу Божому».

У нашому житті часто трапляється так, що ми думаємо, ніби багато чогось знаємо. Але приходить момент — і ми несподівано відкриваємо для себе, що насправді нам особливо немає чим хвалитися. Таким чином, підтверджуємо закон Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю…»

Щось подібне і з постаттю Григорія Сковороди. Його творчість вивчають у школі, усі знають, що він мандрував і навчав людей, що він був першим українським філософом. Проте далі цих куцих знань ми не йдемо. І з подивом у якійсь книзі читаємо, що він, виявляється, був світочем свого часу. І тоді запитуємо самих себе: «Хто ж він, цей чоловік, про якого, здається, так багато відомо, але який і досі залишається до кінця непізнаним і недооціненим?»

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в простій козацькій сім’ї. З дитинства він відзначався великою побожністю, мав схильність до науки і вже в 12 років був відданий на навчання до Києво-Могилянської академії. У ній він із перервами навчався 19 років (аж до 1753-го), але так і не закінчив повного курсу. Він і сам себе жартома називав «вічним студентом». Проте саме там, у стінах академії, молодий Григорій здобув блискучу освіту, вивчив декілька мов (зокрема грецьку, латину, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші).

Перебуваючи на посаді вчителя, філософ набув слави непересічного оригінального мислителя й талановитого педагога. Про нього чули як про знавця й любителя Біблії й любителя життя. Адже він не мав пишних шат, ходив, як прості люди, босоніж, вставав до світанку, споживав просту, селянську їжу. Окрім того, він був завжди веселий, шанобливий до всіх, любив з усього виводити мораль і товаришував із людьми, що мали «щиру побожність без марновірства, вченість без чванливості».

У своїх творах він спирався на Біблію й на ті філософські висновки, що випливали зі сторінок цієї Книги: «Щоби пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі». «Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його Законом». «Святість життя полягає в робленні добра людям».

Починаючи з 1769 року й до дня своєї смерті (у 1794 році) Григорій Сковорода веде мандрівний спосіб життя. Багато хто із можновладців того часу хотів, щоби ця відома особистість завітала до його господи. Іноді філософ приходив і залишався на деякий час, проте ненадовго. Більшу частину життя він подорожував і вчив простих людей слухатися Бога. Щоби почути мандрівного вчителя, люди часто сходилися з усіх околиць, і слава його розносилася далеко за межі України.

Навесні 1794 року художник Лук’янов умовляє Сковороду, який саме гостював у селі Пан-Іванівка (коло Харкова), написати його портрет. Там, у садку садиби Срезневських, філософ власноруч викопав могилу, у якій попросив себе поховати. Кажуть, що на слова господаря, ніби думки про власну смерть — то дурниця, Сковорода відповів: «Пора, друже, закінчити мандрівку, і так усе волосся ізлетіло з бідної голови від мордування, пора упокоїтися!»

Наступного дня він не прийшов на сніданок. Занепокоєні господарі знайшли тіло філософа в його кімнаті. Так, 29 жовтня 1794 року відійшов до Бога видатний мислитель і вчитель Григорій Савич Сковорода. На могилі він заповів написати: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Творчий спадок філософа неможливо зрозуміти, не прийнявши його бачення світу, яке випливало із Біблії. Адже, як він учив, між макрокосмосом (тобто видимим світом, який вміщає безліч непотрібних і порожніх речей) і мікрокосмосом (тобто внутрішнім світом людини, який може бути навіть більшим за весь макрокосмос), неначе посередник, лежить Біблія як одкровення Божої Істини й Щастя.

І людина може жити лише у два способи: або по-світськи — тобто в гонитві за оманливими регаліями й марними речами, або по-Божому — знайти спасіння й праведність. Лише життя по-Божому дає можливість віднайти правильний погляд на все, подолати гріх і зректися злої волі. Для Сковороди цей шлях був не в розумі чи знанні, а у вірі й любові до Бога. А найвищою мудрістю він вважав «філософствування у Христі», тобто роздуми про Христа і життя з Ним, оскільки Христос і є Істина. Найближчий шлях до Бога, на думку мандрівного вчителя — через власне серце, через відкриття в ньому образу Божого. Здобувши це «нове серце», людина стає «дитиною Божою».

Олег БЛОЩУК,
Слово про Слово

Цикл «Сад Божественних пісень», Пісня 2-га (переклад)
Iз цього зерна: «Що на землi ти зв’яжеш, те зв’язане буде на нe6i».

Залиш, о дух мiй, скоро всi землянiї мiста!
Зiйди, мiй душе, в гори, де правда живе свята,
Спокiй де, тишина царюють з вiдвiчних лiт,
Країна де вабна, де неприступний є свiт.

Залиш печалi свiту і марнотнiсть мирських дiянь!
Щоб в небо возлетiти, хоч на хвилю чистий стань!
Де Господь Яковів є, де невечiрня зоря,
Ангелiв рiд встає — вид його священний зрять.

Це сiлоамськi води! 3 очей полуду омий,
Тут тiло змить нагода — до небес лети мерщiй!
Бо серцем хто брудний, не може Бога уздрiть
І до мiсць отих земний не здолає долетiтъ.

А душу лиш тiлесним не можна задовольнить,
Вона лише небесним смуток хоче наситить,
Як в море рiчка мчить, так сталь до магнiту пливе,
До гip вогонь тремтить, так дух до Бога зiр рве.

Кинь свiт цей злотворний. Вiн завжди є темний ад.
Хай летить геть ворог чорний, в горнiй пiдiймися град.
Хоч по землi йдеш ти, поселись на небесах,
Павло так вчить святий тебе в чистих словесах.

Спiши на вiчну радiсть, крильми розуму вдягнись,
Ти там обновиш радicть, як орел, пiдеш у вись.
О триблаженна стать! А найбiльше словеса!
Їх-бо в розум може взять, хто побув у небесах.

Григорій Сковорода, переклад Валерія Шевчука

"Благовісник", 4,2022