100-річчя церкви села Цепцевичі

30 жовтня Церква християн віри євангельської села Цепцевичі Сарненського району святкувала ювілейну дату — 100-річчя свого життя та діяльності.

На свято, яке поєднали із Днем подяки, зібралося багато гостей із різних куточків України. Вони приїхали розділити радість та прославити Господа за врожай і потужну працю Святого Духа в церкві протягом століття.

Вірян вітав старший єпископ УЦХВЄ Михайло Паночко, він також служив проповіддю. Крім того, проповідували заступники старшого пресвітера Рівненського обласного об’єднання церков християн віри євангельської Олександр Чернюшок і Олександр Кузьмич, єпископ Володимир Бричка та інші служителі.

Історію виникнення громади ХВЄ в Цепцевичах розповів Сергій Губеня.

У роки Першої світової війни багато українців мали можливість побачити життя інших народів, познайомитися з їхніми християнськими переконаннями. У той час були проповідники (серед них і реемігранти зі США та Канади), які ходили по таборах військових і полонених із проповіддю Євангелії. Тоді велика кількість людей ознайомилася з євангельським посланням і щиро навернулася до Бога. Наповнені вдячністю Богові, що допоміг вижити в пеклі війни, навернені повернулися до своїх рідних міст і сіл із вогнем живої віри в серцях і стали проповідувати Євангелію. Були люди, які приймали проповідь про Спасителя, і так утворювалися євангельські церкви. Таке відбулося й на нашому Поліссі: євангельська вістка прийшла в Тутовичі, а звідти в навколишні села.

У 1921 році з німецького полону повернувся житель села Тутовичі Пилип Савчик. Незабаром люди стали говорити один одному, що Пилип проповідує якусь «нову віру». Вечорами в хаті Пилипа або когось із селян відбувалися завзяті бесіди. Одні приходили, щоби посперечатися, а інші — щоби просто послухати, побачити, хто переможе в суперечці. І, як правило, перемогу отримував Пилип. Не пройшло багато часу, і Пилип побачив перші плоди своєї праці: до євангельської віри прихилилися декілька мешканців села, потім ще… Таким чином уже в 1921 році в Тутовичах утворилася перша в тій місцевості євангельська громада.

Поширення «нової віри»

Почувши про те, що в Тутовичах з’явилася «нова віра», дехто з Цепцевич та Висового стали розпитувати про неї, а потім і ходити до Пилипа на домашні служіння. Там Слово Боже зробило в них свою роботу. І так у 1922 році в Цепцевичах з’явилися перші євангельські віряни. У червні 1924 року відбулося перше святе по вірі водне хрещення, через яке ввійшли в завіт із Богом четверо людей. Уже у вересні того ж року відбулося друге хрещення — увійшли в завіт із Богом ще шість душ.

Євангельські проповідники й співочі гурти з Тутович, Цепцевич ходили в навколишні села (часом організовувалися походи на декілька днів у далекі місцевості), там ставали в людних місцях і співали, а коли на спів сходилися люди, то розпочинали проповідь. Як результат — багато людей наверталися до Бога. Таким чином протягом 1922-1925 років з’явилися євангельські церкви в селах Нетреба, Теківка, Великі Цепцевичі, Вири, Веліхов, Городець та інших.

Перші переслідування

Але разом із духовним пробудженням розпочалися й перші гоніння віруючих. Проти них піднялися православні священники та їхні прихильники. А все тому, що люди щораз частіше стали вказувати на неправильні вчинки священників, а ще став падати їхній матеріальний прибуток. Завзяті прихильники «віри батьків» не раз били вікна в будинках, де збиралися віруючі, пускали всілякі плітки на них, особливо на служителів, називали їх нехристами, антихристами.

Особливий конфлікт розгорівся через кладовище. Він розпочався ще 1923 року в Тутовичах. Коли віруючим вперше довелося нести на цвинтар померлого брата, деякі із захисників православної віри стали на воротах кладовища й не впустили туди похоронну процесію. Тоді віруючим довелося поховати тіло покійного поряд із кладовищем. Цей конфлікт не згасав. Тоді Потап Савчик пожертвував свою землю під лісом євангельським віруючим для кладовища.

Коли в Цепцевичах утворилася євангельська церква, віруючі стикнулися з тією ж проблемою, тому носили ховати померлих на тутовицьке кладовище. Так проминуло кілька років, але одного разу стався випадок, у якому віруючі побачили Боже втручання. Коли цепцевицькі християни в черговий раз несли тіло померлого до Тутович, жителька Цепцевич Уляна, яка мала психічну інвалідність, відчинила двері кладовища й сказала: «Ховайте тут! Нащо вам носити померлих у Тутовичі?» А потім стала ганити тих, хто не допускав віруючих до кладовища. Із того часу суперечки між православними та євангельськими християнами дещо втихомирилися.

Дім молитви та духовне хрещення

Церква росла — і Маслянчукова хата стала тісною для зібрань. Тому в 1926 році цепцевицька громада купила в селі Рудня водяного млина й, розібравши його, привезла у своє село. Іван Маслянчук пожертвував своє поле, на якому й побудували молитовний будинок (це те ж саме місце, на якому розташований сучасний дім молитви).

Отже, уже до кінця 1920-х років цепцевицька церква оформилася в самостійну євангельську громаду зі своїм пресвітером і домом молитви. Але в церкві ще нічого не знали про хрещення Святим Духом. У 1928 році Гнат Бульботко поїхав у Білорусь, у с. Мальковичі (Брестська область) працювати на фабриці. Там він познайомився з групою віруючих і став навідуватись до них на служіння. Його здивувало те, що на віруючих сходив Святий Дух — і вони говорили іншими мовами, пророкували, як у день П’ятдесятниці. Приїхавши додому, він розповів в церкві про те, що бачив і що чув. Служителі, порадившись, послали до Білорусі братів, щоб вони запросили декількох чоловіків до Цепцевич. Коли гості стали молитися, то Бог почав хрестити віруючих Святим Духом із ознакою інших мов.

Церква в умовах комуністично-атеїстичного режиму

1944 рік ознаменувався остаточним переходом територій Західної України у склад більшовицької Росії. Радянська ж влада не дозволила п’ятдесятникам мати своє об’єднання церков і наполягала на їхній реєстрації з наступним приєднанням до Союзу євангельських християн-баптистів. Усе зваживши, брати вирішили, що це буде кращий варіант, ніж іти в підпілля, оскільки церква в Цепцевичах на той час нараховувала приблизно 200 членів. Оскільки баптистів у селі й околицях не було, то формальне перебування в баптистському союзі ніяк не впливало на проведення богослужінь — вони звершувалися по-п’ятдесятницьки. Це допомогло церкві зберегти свій дім молитви й збиратися в ньому, а також приймати в себе віруючих із Довгого, Тріскинь і навіть із Сарн.

Утім не всі підтримували таке рішення. Були й ті, хто категорично виступав проти будь-якої взаємодії з владою. Члени цієї групи засуджували всяку участь у громадському житті країни, відмовлялися від будь-якої соціальної допомоги з боку держави. На їхнє переконання, церква духовно занепала й потребує пробудження. Вони відділилися від церкви й стали окремо проводити богослужіння, особливий наголос робили на пророцтвах. Закінчилося все тим, що за відмову брати участь у виборах та деякі необережні вислови на адресу радянських вождів керівники відділених були арештовані й засуджені до позбавлення волі. Інші члени групи розсіялися або повернулися в реєстровану церкву.

Це були непрості часи для всіх. Потрібно було відбудовувати державу після воєнної руїни. І хоча війна оминула Цепцевичі стороною та обійшлося без розрухи, але всі люди як громадяни змушені були сплачували податки, працюючи на державу в борг. Неспокою додавала й діяльність партизанів, які боролися проти встановлення радянської влади в селі. Ворожою для селян була й політика колективізації, яку впроваджувала нова влада. А для віруючих до всього цього додавалися ще й утиски з релігійних мотивів із боку безбожної радянської системи.

Щоб догодити владі, голова Тутовицької сільради В. І. Абрамович завдавав віруючим багато незручностей. Приходив, бувало, перед початком водного хрещення й міряв температуру води в озері. Потім, посилаючись на її невідповідність санітарним нормам, пробував заборонити водне хрещення. Житель села Юхим, аби вислужитися перед владою, приніс у дім молитви й повісив на стіні над хором та проповідниками портрети радянських вождів. Та коли віруючі звернулися до вищих органів влади зі скаргою щодо цього, їм дозволили забрати ці портрети зі стін молитовного будинку.

Оскільки віруючі з сіл Тріскині, Висове й Довге також належали до цепцевицької громади, бо в них не було своїх домів молитви або їх відібрала нова влада, то скоро місця в цепцевицькому будинку молитви стало замало, щоб вмістити всіх людей. У 1949 році було зроблено капітальний ремонт будинку з розширенням приміщення. Оскільки отримати дозвіл від влади для здійснення цієї справи було годі сподіватися, то робили без належних дозволів. Очевидно, саме з цієї причини Іван Сергійчук був знятий із пресвітерського служіння в цьому ж році. На його місце обрали Петра Гамзу з Висового, який закінчив біблійні курси (наскільки відомо, у Гданську).

Документи свідчать, що в 1959 році будинок молитви був зачинений та опломбований. Причиною цього, за не до кінця перевіреною інформацією, стало публічне хрещення районного рівня, яке організував пресвітер Петро Гамза в урочищі «Озеро». За це з нього було знято пресвітерський сан, а на його місце знову поставлено Івана Сергійчука. Завдяки клопотанням останнього будинок молитви відкрили для користування та після декількох місяців віруючі знову змогли в ньому збиратися.

У 1960 році з Дніпропетровська повернувся Захар Сергійчук і організував у церкві справжній хор, який нараховував близько 60 співаків. Трохи пізніше було організовано струнний оркестр (гітари, мандоліни) з 15 чоловік, який брав участь як у церковних богослужіннях, так і в євангелізаційних, зокрема, під час весіль та похоронів.

У 1973 році було зроблено реконструкцію будинку молитви й проведено електроенергію. Ремонт доводилося робити вночі, ховаючись від влади. Але Господь допомагав у вирішені всіх церковних питань. Щорічно до церкви приєднувалося по декілька десятків людей. Особливим благословенням було те, що наверталися до віри дівчата та хлопці, які брали активну участь у житті церкви.

У 1976 році 41 член цепцевицької церкви, які мешкали в Сарнах, відокремилися й створили самостійну церкви в м. Сарни.

Перебудова, створення нових громад

З приходом до влади Михайла Горбачова в 1985 році взаємовідносини церкви й держави дещо стабілізувалися. Наближався час розпаду Радянського союзу, а з ним наближався й час свободи віросповідання.

Станом на 1 січня 1986 року цепцевицька церква налічувала 718 членів. У 1986 році в с. Тріскині вдалося зареєструвати самостійну євангельську громаду, тож в неї влилося 175 членів цепцевицької церкви — жителів с. Тріскині.

Наступного року те саме відбулося в селі Довге. У нову громаду ввійшло 79 членів цепцевицької церкви.

Життя в незалежній Україні

Прийшов час свободи віросповідання. У багатьох містах і селах стали будуватися нові доми молитви. Із Божою допомогою і в Цепцевичах у 1990 році було збудоване нове просторе приміщення.

У 2006 році брати та сестри з Висового виявили бажання побудувати дім молитви у своєму селі — і вже 22 квітня 2014 року відбулося його посвячення. У нову громаду відійшло 120 членів цепцевицької церкви. На сьогодні церква с. Висове зросла майже вдвічі й нараховує 235 членів.

Цепцевицька церква тепер

На 1 січня 2022 церква УЦХВЄ с. Цепцевичі налічувала 828 членів. Серед них 12 дияконів, близько 30 проповідників. У церкві функціонують загальний, молодіжний, підлітковий та дитячий хори. Працює недільна школа під керівництвом Світлани Павленко, у якій навчається 400 дітей, служать 29 вчителів та 30 помічників. Загалом церква нараховує близько 700 дітей.

Молодіжне служіння ведуть брати Олександр Маслянчук та Михайло Павленко. Молоді налічується 359 осіб. Члени церкви долучені до місіонерської праці, зокрема Сергій Губеня служить у смт Царичанка Дніпропетровської області, а Валерій Сергійчук відповідає за місіонерську працю в с. Могилів у тому ж районі. Вадим Волощук виконує служіння в с. Салтикова Дівиця на Чернігівщині.

Церква бере активну участь у волонтерській праці, допомагаючи людям, які постраждали внаслідок війни, та військовим, які боронять Україну.

Особливо плідно в цьому напрямку послужили Петро Гамза та Петро Губеня. За останні пів року було відправлено 15 машин гуманітарної допомоги в такі міста, як Київ, Харків, Суми, Маріуполь, Дніпропетровськ.

Від редакції
100-літній ювілей цьогоріч також святкувала і церква села Печірна, що на Тернопільщині. Свого часу вона стала колискою п’ятдесятницького руху в цьому регіоні. Це рідне село одного з перших тернопільських п’ятидесятників Григорія Голубицького, який «нову віру» привіз із німецького полону. З цієї церкви вийшли майже два десятки служителів, які несуть духовну працю по усьому світу.

"Благовісник", 4,2022