Подвиг віри

«Згадуйте наставників ваших, котрі проповідували вам Слово Боже, і, споглядаючи на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр.13:7).

Благословення народитися в сім’ї християн

Мій батько Семен повірив у 1924 році через свідчення свого дядька Дмитра, який повернувся до нашого села Стронятин, що на Львівщині, із Америки. А вже в 1928-му році в селі утворилася Христова Церква, і першим її пресвітером був мій батько.

Тож моя доля рясно благословенна Господом, бо народився я в сім’ї щирих християн і виховувався (разом із братом Михайлом) згідно з євангельською наукою. З дитинства зберіг віру в Бога. Бог благословив мене дружиною Євгенією, ми прожили разом 57 років, Бог подарував нам синів, невісток, внуків та правнуків.

Однак у цьому свідченні я хочу коротко розповісти про свого батька Семена.

Фронт

З приходом радянських військ на Львівщину мого батька примусово забрали на війну. Його взяли без повістки й одразу відправили на передову. Щоправда дозволили взяти з собою Біблію, яку батько проніс через всю Польщу до кордону з Німеччиною. На передовій, в окопах і траншеях, він при нагоді читав Біблію солдатам та офіцерам. Про цю подію за десять днів знав уже весь полк, і говорили, що до них поступив якийсь особливий священник. А під час німецького бомбардування дехто ховався за нього, щоб залишитися живим. Побувавши на фронті, на грані смерті від голоду, холоду й бойових дій німецької армії, із опухлими ногами на польсько-німецькому кордоні, важко поранений батько повернувся додому інвалідом, не вбивши жодної людини, з Біблією в руках і в серці, з якої проповідував до кінця свого життя Слово Боже, виконуючи служіння пресвітера Церкви Христової.

Після оздоровлення батько до самої смерті виконував всі польові, господарські, будівельні роботи у Львові.

Арешт і сталінські табори Сибіру

Через активну євангельську позицію батька влада заарештувала його за «антирадянську діяльність і пропаганду» й запроторила до в’язниці у Львові. Там його чекали великі випробовування. Не домігшись бажаних результатів, влада відправила його по етапу в Сибір.

Там Господь звів батька з іншими братами з України, які так само відбували покарання за віру в Христа, зокрема з мужем Божим, істинним пророком братом Федором із Вінниці. Удень вони важко працювали в суворих сибірських умовах, а вечорами за їхню чесність, слухняність і якісну роботу енкаведисти дозволяли їм збиратись у просторішій землянці для поклоніння Богові. У їхніх проповідях, піснях і молитвах не було жодного політичного слова, ніхто не нарікав на владу тих років, на холод, голод, на виснажливу працю, на мізерний продуктовий пайок, а навпаки — вони раділи, дякували й славили Бога за те, що удостоїлися прийняти зневагу за ім’я Ісусове. Репресовані віруючі добре пам’ятали й розуміли слова апостола Павла, який сказав: «Тому любо мені (перебувати) в немочах, у знущаннях, у нуждах, у переслідуваннях, в утисках за Христа, бо коли я слабкий (тілом), тоді я сильний (в Бозі) духом. Адже ознаки апостольства мого виявилися у вас у всякому терпінні, знаменнями, чудесами і силами (Духа)» (2Кор.12:9,10,12).
І Дух Святий справді супроводжував служіння ув’язнених за Христа чудесами й знаменами.

Недалеко від місця їхнього заслання проживала одна старенька жінка, у якої параліч зігнув хребет у дугу, і ходила вона за допомогою коротенької палички та іноді, з дозволу охорони, відвідувала їхні вечірні богослужіння в землянці. На одному з тих богослужінь Катя (дружина пророка Федора), зі співчуттям глянувши на стареньку, звернулася до присутніх і до брата Федора, щоб помолитися до Небесного Лікаря за зцілення. Федір звернувся до Бога в молитві за зцілення цієї калічки й отримав від Нього підтвердження, що Його воля зцілити її відразу за їхньою молитвою. Тоді Федір сказав, щоб ті, хто сумнівається в її зціленні, залишили зібрання. Після цього за жінку стали молитися всі присутні. Під час молитви Господь скерував руки Федора на хребет цієї калічки й повільно просував їх від шиї донизу, а за руками одразу на очах присутніх хребет вирівнювався й ставав як у здорової людини. У цій чудесній події прославився Господь, утвердилася віра в арештованих християн і багато людей увірувало в Господа!

Друге чудо Боже, у якому прославився Господь, таке. У Новосибірській області була страшна засуха, до такої міри, що вся рослинність вигоріла, ріки повисихали, земля пересохла та потріскалась. Влада змушена була вирізати худобу й птицю на колгоспних фермах, щоб не пропала. Тоді брати, спонукані Духом Божим, стали молитися, щоб Господь для Своєї слави послав дощ тільки в межах міста Новосибірська. Господь прийняв їхню молитву й зрозумілою мовою через пророка Федора сказав, що повідомить їх Своїм громом (грозою). Також було їм сказано, щоб вони повідомили про цю подію військову владу, яка над ними, так само й цивільну владу Новосибірська. Тоді брат Федір, брат Василь і мій батько Семен в супроводі енкаведистів прибули до керівництва міста й дослівно передали їм всі слова Господні. Комуністи вислухали, тоді склали на них акт, змусили підписати й пригрозили їм покаранням, якщо не виповниться все те, що сказав їм Господь.

Коли вони повернулися до свого місця перебування, то стали однодушно молитися, як написано: «І нині, Господи, поглянь на погрози їхні, і дай рабам Твоїм говорити Слово Твоє із сміливістю; тоді, як Ти простягнеш руку Твою на зцілення, і щоб знамення і чуда творились Ім’ям Святого Сина Твого Ісуса…» (Дії 4:29-30). Під час молитви в землянці Господь відповів їм звуком далекого грому, як і обіцяв. Коли батько вийшов із землянки, то побачив вдалині на блакитному небі маленьку хмарку. Вони продовжували молитву, і раптом пролунав сильний грім. Вийшовши із землянки, брати побачили велику хмару, яка великим валом насувалася на Новосибірськ. Після дощу, який відбувся над містом, браття в супроводі енкаведистів прибули до керівництва міста й просили їх, щоб ті взяли з собою карту міста й той акт, який склали на них, і разом із ними перевірили те, про що сказав їм Господь. Проїхавши разом із ними межі міста, усі знову були живими свідками чуда Всемогутнього Бога, бо дощ рясно пройшов тільки в межах міста Новосибірськ!

Знову прославився Господь через Своїх рабів!

Ідеологічна боротьба з церквою

На той час атеїсти різними способами боролися з Церквою Христовою. Поширеним був такий ідеологічний спосіб: у спеціальних навчальних закладах проходили підготовку комуністи, які потім видавали себе за християн. Їх засилали до церков, щоб вони спочатку втерлися в довіру, а потім робили руйнівну роботу. Настільки хитрими були ці лжехристияни, що людською мудрістю неможливо їх виявити, а лише даром розпізнавання духів (див. 1Кор.12:10). Коли вишколений лжеп’ятдесятник із Ленінграда відправився в Новосибірськ, щоб знищити Христову Церкву, Дух Святий у той же самий час у видінні показав брату Федору цього чоловіка, відкрив його диявольську характеристику й мету приїзду. Коли цей вишколений велетень-енкаведист прийшов на їхнє зібрання, то йому запропонували помолитися. Добре знаючи служіння п’ятдесятників, він став емоційно молитися на вивчених інших мовах і сильно «пророкувати». Коли він закінчив «молитися», тоді в дію й боротьбу вступив Сам Господь, Який устами брата й пророка Федора прилюдно викрив диявольський план із знищення Церкви. Від сказаних Божих слів той енкаведист упав на землю, тремтячи й визнаючи свої гріхи, щиросердечно покаявся й сказав: «Істинно з вами Бог!» Він прийняв Христа як особистого Спасителя. По молитві з покладанням рук Федора Христос охрестив його Святим Духом зі знаменням інших мов (див. Дії 8:14-17; 19:6), і звідти він поїхав додому, щоб уже свідчити про все те, що зробив для його спасіння Христос.

Через брата Федора Господь також об’явив членам церкви про смерть Сталіна та якою хворобою він буде вражений. І так сталося.

Коли молилися за долю мого тата, то Господь устами брата Федора сказав коротко й зрозуміло: «Семен вільний!» І наступного дня прийшов до тата посланець НКВД, вручив повідомлення, щоб тато негайно з’явився в кабінет начальника. Коли батько зайшов до нього в кабінет, той сказав: «Садись, Семён Васильевич! Ты, наверне, соскучился за родиной, за женой, за детьми?» Батько відповів: «Так, пане начальнику». Той продовжив: «Ты свободен, вот тебе документы, распишись и возвращайся на родину». Батько подякував, поблагословив його євангельським благословенням, подали одним одному руки й розійшлися. Тоді батько востаннє зайшов на благословенне Богом зібрання, усі від щирого серця подякували Богові за Його щедрі благословення й милості, за Його чуда й знамення, якими Він їх супроводжував і утверджував їхню віру. Зі сльозами радості й подяки батько попрощався зі всіма членами церкви й поїхав додому.

Вислання на Північ

У той час, коли мій батько відбував покарання в Новосибірській області, то з нашого села в 1952 році одночасно відправили в Сибір аж 20 родин, серед яких моя мама, я та мій брат Михайло й наша віруюча родина. Без суду й слідства, несподівано, посеред морозної ночі в село ввірвалася автоколона військових всюдиходів, покритих брезентом, із групою озброєних енкаведистів, щоб із депортованих ніхто не встиг втекти. Пам’ятаю, як до нашої хати серед ночі ввійшли кілька енкаведистів із автоматами в руках із криками: «Поднимайсь! Собирайсь!» Ми вже такої події й таких гостей чекали, тому встигли насушити невеликий мішок хлібних сухарів, які дозволили нам взяти й в зимову одежу одягнутися — і більш нічого. Усе надбане майно, худоба й будинки підлягали конфіскації. Не вивозили паралізованих хворих, дуже стареньких людей, які вже не могли ходити. Коли завантажили 20 родин у кузови автомобілів, то спочатку завезли в тюрму, що на вулиці Замарстинівській. Вивозили людей назавжди, без права повернення на батьківщину.

Арештантів поселяли по 20-30 душ чоловічої й жіночої статі разом в одну камеру. Тюремні камери закривалися й відкривались чекістами, які з автоматами чергували по коридорах тюрми. Камери не опалювалися, ні ліжка, ні табуретки не було, усі сиділи й спали на підлозі. Розмовляти було заборонено. Годували нас «дієтичним» тюремним супом, і давали по 200 гр. чорного ячмінно-кукурудзяного хліба з незрозумілими добавками. Камери з людьми закривалися на 24 години. Для туалету там же стояла 40-літрова каструля з кришкою (одна як для жінок, так і для чоловіків). А виносили туалетні відходи опівночі, у той час, коли нас виводили в тюремний двір на півгодини подихати повітрям. Хто порушував тюремну дисципліну, того запихали в холодний карцер, площею приблизно 1 кв. м, або в підвал із трупами. Люди задихалися, жовтіли, зеленіли, сліпнули…

Потім нас відправили на Північ СРСР. За чотири роки мені довелося багато перенести випробувань серед Льодовитого океану, на острові Нова Земля. Багато разів був близько до смерті від вічних морозів і нестачі продуктів. Коли повернувся додому, то мені здавалося, що я потрапив на райську планету. На Новій Землі за 4 роки я не бачив сонечка, жодного птаха, жодної рослинки, тільки безперервні морози й хуртовини, полярні сяйва з різнокольоровими візерунками, які цілодобово пересувалися з одного місця на інше. Видимість була приблизно такою, як у наші ночі при круглому місяці на безхмарному небі. Увесь час співав 26-й псалом: «Великий Бог! Коли на світ погляну і бачу все, що Ти створив в красі…», а також 20-й псалом: «Гляньте, браття, вгору, в синій небозвід…»

Повернення додому

Бог зруйнував ворожі плани — і через чотири роки я, моя мама, брат першими з віруючих повернулися додому. Трохи пізніше повернувся додому з Сибіру мій батько та інші віруючі. З поверненням додому, важко працюючи в колгоспі за трудодні й за копійки на будівельних роботах у Львові, починаючи з нуля, ми крок за кроком, день за днем набували умов для скромного життя. Перший рік спали на підлозі й накривалися старим рядном.

Мій батько виконував пресвітерське служіння до 1975 року. У ті часи, незважаючи на зовнішні труднощі, проповідували з повноти серця, співали з повноти серця й молилися з повноти серця, були братолюбні один до одного з ніжністю, у пошані випереджували один одного, у старанності не лінувалися, палали духом, служили Господеві, утішалися надією, у скорботах були терпеливі, у молитвах постійні, брали участь у потребах святих, були гостинні до чужинців, думали між собою однаково, не величалися, не були зарозумілими.

Василь ХОМ’ЯК (1934 - 2021 рр.)

Благовісник, 1-2,2022