100-річчя п’ятдесятницького руху

На конференції, присвяченій 100-річчю п’ятдесятницького руху, була представлена низка доповідей істориків ХВЄ про різні аспекти розвитку вітчизняного п’ятдесятництва. Зокрема доповідачі акцентували на моментах впливу радянського режиму на церкви в післявоєнний період. Уводячи заборону на освіту, підтримку служителів, соціальну діяльність, використання музичних інструментів тощо, влада намагалася дискредитувати церкву, позбавити її впливу на суспільство, відвернути прихожан від церви. Як зауважив у своєму викладі Михайло Мокієнко (молодший): «Коли в 1990-2000-х роках точилися дискусії про ці речі, мені було дивно, що дуже часто опоненти відстоюють не біблійну істину, а наративи Радянського Союзу». Пропонуємо вашій увазі матеріали конференції, присвячені богословській освіті служителів.

Церковне управління й зрощення лідерів

У Першому посланні апостола Павла до Тимофія перераховані критерії, яким має відповідати служитель, щоб якнайкраще виконувати функції управління та навчання церковної громади. Ці критерії можна поділити на дві групи. Перша — це ті риси, на які має звертати увагу сама церква, обираючи лідера: муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, тихий, несварливий, не сріблолюбець, добре керує власним домом, має дітей у слухняності, не новонавернений. Згідно з цим кожна община може обрати для себе служителя, і їй не потрібно сторонньої допомоги. Але є дві риси — здатність навчати й здібність керувати Божою церквою, які сама община не може до кінця оцінити. Тому потрібна допомога ззовні, яка надається вищими структурами — районним, обласним чи державним об’єднанням. У 1930-х роках ці функції виконував Комітет — група служителів, які обиралися на регіональному чи союзному рівні й наділялися функціями нагляду та виконання рішень керівництва.

Хочу зосередитися, власне, на другій групі критеріїв, оскільки вони яскраво ілюструють те, як союз п’ятдесятників у 1930-х роках намагався формувати досконале церковне управління, виховати лідерів, які б вели й будували церкву. Адже були випадки, коли община обирала лідера, але ніхто не перевіряв, чи правильно він навчає й керує. Багатьом відома сумна історія Івана Мурашка й руху мурашківців, які починали як п’ятдесятники.

Для того, щоб розвинути дари навчання в служителів, Густав Шмідт почав здалека. Коли він відвідав Польщу перші рази в 1920-х роках, то помітив, що місцеві служителі — дуже талановиті люди, повні духовних дарів. Після їхніх проповідей сотні людей навертаються до Бога. Але він також побачив, що при цьому вони не мають достатнього багажу біблійних знань, щоб навчати церкву в тривалій перспективі. Щоб ті люди, які навернулися, назавжди залишилися в церкві й духовно зростали. Він не міг відправити всіх служителів до західноєвропейських та американських семінарій, тому спочатку вибрав десяток молодих людей. Серед них були Артур Берхгольц, який пізніше став головою союзу, та Пауль Стехнік, який став постійним викладачем біблійного інституту. Коли ця група закінчила навчання, Шмідт посприяв, щоб вона повернулася в Польщу й навчала інших служителів. У Гданську був заснований біблійний інститут, у якому проходили підготовку служителі союзного та районних комітетів. У той період більшість служителів Західної України навчалися там. Кожен із випускників отримував документ, який засвідчував, які предмети той вивчав і якими знаннями оволодів. Цей момент дуже важливий з огляду на те, що через вплив радянського режиму у свідомості багатьох людей (слава Богу, що їх все менше) вкоренилася думка: «Навіщо документ, навіщо взагалі освіта? Головне, щоб діяв Святий Дух!» Але в 1930-х брати формували систему церковного управління таким чином, щоб мати певність, що людина, яка навчає церкву, володіє всіма необхідними компетенціями. Церква її обрала, але її ще потрібно забезпечити інструментарієм.

Ще один цікавий досвід 1930-х років. Для проповідника, який хотів відвідувати інші громади й проповідувати там Боже Слово, після спілкування, перевірки давали спеціальне посвідчення — таку собі ліцензію з конкретним строком дії. Там було зазначено, що даний працівник церкви, який представляє вказану релігійну ґміну, має право проголошувати святу Євангелію, поширювати Христову науку, організовувати молитви над дітьми, поховання померлих і Господню Вечерю. Така система сприяла тому, що в церквах навчали правдивої науки, яка допомогла християнам пережити багато випробувань часів Другої світової війни та радянського режиму.

У Новому Заповіті йдеться про дари управління, призначені для того, щоб служитель міг керувати дорученою церквою. Розбудова управління церковними спільнотами теж перебувала в компетенції союзу. Тобто був механізм перевірки — як обраний служитель виконує свою працю. У 1930-х роках розвивалася колективна система управління, завдання й результати чітко документувалися, що робило саме управління прозорим і залежним не тільки від одної людини. Основним інструментом було документальне оформлення церковних подій — протоколи зібрань. Ставилися завдання, призначалися відповідальні за їх виконання, потім вони звітували про здійснену роботу. Багато історичних відомостей дійшли до нашого часу саме завдяки таким протоколам. Акцент був на тому, щоб в управлінні церквою був задіяний колектив людей — братерська рада, районний комітет, союзний комітет. Це робило управління прозорим, унеможливлювало те, щоб одна людина маніпулювала общиною.

У 1930-х роках очільники союзу практикували постійні кількаденні відвідини служителів і церков. У кримінальній справі над Порфирієм Ільчуком збереглися його власні свідчення, де він говорить, як його відвідував Густав Шмідт, а потім за дорученням Шмідта Іван Зуб-Золотарьов. Зокрема вони цікавилися тими людьми, яких він брав на замітку, з’ясовували причини. Якщо вдуматися, якого рівня був Порфирій Ільчук — він був одним із членів союзного комітету, і все одно інші члени комітету контролювали його роботу. Ще один із тогочасних служителів, Юхим Стрілка, якраз був прикладом людини, яка сповна реалізувала дари управління й навчання. Громада, якою він керував, налічувала 1300 чоловік, що становило 7% від усіх християн віри євангельської Польщі. Літні люди, із якими ще вдалося поспілкуватися, свідчать про те, що тогочасні пастори та єпископи залишилися в їхній пам’яті як дуже відкриті люди, як справжні батьки. До нашого часу збереглися фото, де служителі разом грають у спортивні ігри або у фартухах готують м’ясо для учасників конференції.

Основний наголос робився на те, щоб церква була наповнена Божим Словом і могла зупинити навіть свого лідера, коли він оступиться, вказати йому на його гріх. Красномовний випадок із того часу стосується Мойсея Масленчука. Він був членом союзного комітету, людиною, яка брала активну участь у розбудові союзу. За спогадами одного з очевидців, коли Мойсея Масленчука взяли на підтримку, то багатство довело його до гріха. І хоча церква в с. Тутовичі його вилучила, але вона не змаліла, не розділилася, а навпаки — з роками зростала кількісно й діє дотепер.

Усе це служіння могло вестися завдяки тому, що Східноєвропейська місія фінансово утримувала служителів. Вони мали підтримку в розмірі 50 злотих щомісячно, що дозволяло присвятити достатньо часу служінню.

Але в радянські часи відбулися дуже різкі зміни. Після 1945 року служителям заборонили відвідувати громади, громадам заборонили відвідувати одна одну, заборонили матеріально підтримувати служителів, заборонили навчатися тощо. Але якщо сьогодні ми хочемо розбудовувати церкву й забезпечувати її сталим духовним розвитком, то саме варто подивитися на той інструментарій та принципи служіння, які були в 1930-ті роки.

Дмитро КОВАЛЬ

Чи потрібна п’ятдесятникам богословська освіта?

Для того, щоб отримати відповідь на це запитання, я пропоную зануритися в історію трішки глибше й подивитися на контекст п’ятдесятницького руху, а саме — на зародження власне євангельського руху на території України. Якщо поцікавимося богословською освітою наших євангельських родичів — ЄХБ, попередників ХВЄ, то побачимо, що на початку ХХ ст. їхні лідери мали досить потужну богословську освіту. Це допоможе нам краще зрозуміти шлях розвитку п’ятдесятницького руху.

Згадаймо, наприклад, Герхарда Онкена, батька континентального баптизму, який у ХІХ ст. через служіння недільних шкіл відкрив велику кількість церков у Західній Європі. У його біблійній семінарії навчалися Василь Павлов, який до кінця свого життя вивчив 24 мови й міг свідчити ними про Христа, Іван Каргель та Іван Кмета-Єфимович. Усі вони мали гарну богословську освіту, писали книги й своїм друкованим словом мали сильний вплив на світогляд євангельських церков колишнього Радянського Союзу.

Ще одна цікава особа — Вальтер Жак. Німець, нащадок французьких гугенотів, він отримав богословську освіту в Галлі. 1906 року приїхав у Таврійську губернію як місіонер. Брав активну участь у створенні євангельського видавництва «Веселка» в менонітському с. Гальбштадт (теперішній Молочанськ). Був одним із засновників учительської семінарії в Астраханці. Проповідував у Харкові. Під час заслання в Костромську губернію організував у Колгриві церковну громаду та загальноосвітню школу для дітей німців та австро-угорців. 1918 року повернувся до Німеччини. 1920 року разом із Яковом Крекром заснував місію «Світло для Сходу», яка трансформувалася у «Світло на Сході».

Проаналізувавши біографії ста лідерів євангельсько-баптистського руху, я виявив, що 79 із них мали лише богословську освіту; 4 — і світську, і богословську; 17 — лише світську. Семеро зі ста були докторами богослов’я, два доктори філософії та філології, четверо магістрів богослов’я, педагогіки, релігійної освіти, історії, троє бакалаврів богослов’я, усі решта — мали мінімум 1-2 роки стаціонарного навчання в семінарії.

Географія навчання баптистських лідерів вразила мене своїм розмахом. Світську освіту вони здобували в університетах Фрайбурга (Німеччина), Оксфорда (Велика Британія), Санкт-Петербурга (Росія). Богословську освіту — в Лондоні, Базелі (Швейцарія), Парижі, Берліні, Лодзі (Польща), Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чікаго (США), Гамільтоні (Канада), Ізмірі (Туреччина), Пекіні, Празі, Стокгольмі тощо. Деякі з цих навчальних закладів мали рівень Ліги плюща (асоціація восьми найстаріших американських університетів — ред.).

Тому коли нам говорять: «Наші батьки не мали освіти», то я відповідаю так: «Можливо, батьки, які жили в радянські часи, справді не мали, але наші діди й прадіди мали якісну богословську освіту!» Безумовно, що така широка географія навчання формувала й широкий світогляд, який вплинув на формування євангельського контексту та традицій церков колишнього СРСР.

Тепер перейдемо до освіти власне лідерів п’ятдесятницького руху. Оскільки Дмитро Коваль говорив про теологічну освіту в західному крилі, то я хочу більше звернути увагу на східне крило.

Відомо, що Іван Воронаєв отримав богословську освіту в Берклі (США). Густав Шмідт чотири роки навчався в Нью-Йоркському біблійному інституті. Іван Герис та Порфирій Ільчук також пройшли підготовку в біблійному інституті. Гаврило Понурко навчався на біблійних курсах Івана Проханова в Санкт-Петербурзі. Родина Заплічних перед тим, як поїхати на місію, навчалася в Нью-Йорку.

Тож лідери першої хвилі п’ятдесятницького руху і західного, і східного крила мали хорошу систематичну богословську освіту. І з цією освітою вони ввійшли в співпрацю з об’єднанням Асамблей Божих. Тобто українська гілка п’ятдесятників увійшла в богословську традицію американського п’ятдесятницького руху — у плані догматики, віровчення й богослужбової практики. І зрештою систематична богословська освіта Івана Воронаєва, Густава Шмідта та інших лідерів п’ятдесятницького руху, отримана в Америці й пропущена через досвід вітчизняного п’ятдесятницького контексту, була виражена у віронавчальних документах, якими тою чи іншою мірою користуються всі українські об’єднання церков.

У 1926 році Іван Воронаєв опублікував «Коротке віровчення християн євангельської віри». А журнал «Євангеліст» став джерелом систематичних богословських знань протягом всього 70-ліття панування атеїстичної ідеології та гоніння на християн.

Хочу також звернути вашу увагу на рішення з’їздів, які проводив Іван Воронаєв. Зокрема І Всеукраїнський з’їзд ХЄВ 1926 року рекомендував правлінню Союзу організовувати біблійні та регентські курси, оскільки в цьому відчувалася велика необхідність. ІІ Всеукраїнський з’їзд ХЄВ 1927 року одноголосно постановив провести вказані проповідницькі курси не лише в Одесі, а й в усіх районах. Кожен проповідник мав заповнити анкету, пройти комісію, яка перевіряла його рівень пізнання Біблії та духовний досвід. Для утвердження адекватного біблійного розуміння в церкви розсилалися конспекти проповідей на різні теми.

Під час радянського періоду богословська освіта потрапила під заборону. Закон «Про релігійні об’єднання» 1929 року гласив: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, суспільних і приватних навчальних та виховних закладах». За духовну літературу, особливо ту, яка містила елементи есхатології, давали тюремний строк. Тому в багатьох людей склалося враження, що в радянський час теологічної освіти не було. Та ми знаємо, що насправді наші попередники мали потужну богословську підготовку. Збереглися навіть свідчення про те, що брати робили своєрідні біблійні школи «поміж нар» — під час перебування в ув’язненні. А з 1968 року в Москві працювали заочні біблійні курси (ЗБК), які за два роки давали базову біблійну освіту. На основі програми ЗБК потім проводилися курси в різних регіонах України. Цікаві приклади підпільної богословської освіти — біблійні школи в Таллінні, Ризі, Санкт-Петербурзі в 1980-х роках. Вони були очно-заочної форми, проходили на конспіративних квартирах і тривали 2-3 роки.

Отже, п’ятдесятники були дотичні до богословської освіти, мали підґрунтя в традиції баптистів та традиції навчання власних лідерів, знаходили можливість отримувати освіту навіть у непрості радянські часи. А з початком незалежності відкрилася велика кількість біблійних навчальних закладів. За моїми підрахунками, сьогодні їх — більше 30. Тепер наша освіта переходить від народного богослов’я до академічного рівня. Поєднання богословської освіти й помазання Святого Духа дає найкращий результат. Думаю, це все мотивує нас до трансформації власного мислення щодо необхідності богословської освіти та її розбудови в Україні.

Віталій ГУРА

Благовісник,2021,4