Олександр Григорчук:
«Ми маємо виховати таких служителів, які житимуть місією»

5 лютого 2025 року під час стратегічної наради трьох відділів, дотичних до місійної стратегічної ініціативи (зокрема місіонерського, соціального відділів та відділу благовістя), було обрано координатора роботи цього напрямку. Ним став Олександр Григорчук — пастор церкви «Еммануїл» міста Чернівці.

Олександр навернувся до Бога в 1995 році. Одразу ж долучився до євангелізаційної роботи. У 2002 році його було обрано відповідальним за відділ благовістя в Чернівецькій області. Це служіння він виконує й дотепер. У 2016 році Олександра рукопоклали на пасторське служіння. Він одружений, має четверо дітей.

— Брате Олександре, розкажіть, хто працював над розробленням стратегічних завдань та цілей УЦХВЄ, зокрема тих, які стосуються місії? Окресліть, як саме ви бачите свою роль у реалізації цих цілей та завдань?
— У нас була велика команда, яка аналізувала стан справ у церкві й розробляла всі ці ініціативи. Ми залучили певних фахівців-структурників, які допомагали нам у цьому. І це надбання нашого братерства в цілому, тому що багато фахівців було в задіяно в тому, щоб визначити, у якому напрямку ми будемо рухатися.

Стратегічною ініціативою номер два є саме стратегія місії. Там прописані базові цілі, завдання та результати, яких ми хотіли б досягнути. Аналітику перших результатів плануємо зробити через рік після проведення стратегічної конференції.

Свою участь я бачу в тому, щоб організовувати конференції, розробляти матеріали, організовувати місійні школи та курси, де люди будуть готуватися до зовнішньої та внутрішньої місії та отримувати певні інструменти для праці.

Тобто головне моє завдання — запалити людей і навчити їх проповідувати. У першоапостольській церкві люди спочатку перебували в науці апостолів. А потім, коли були розпорошені, робили те, чого їх навчали: «…і ходили розпорошенці й Слово Боже звіщали».

Тому я не бачу іншого методу, як глибоко насаджувати цю тему, запалюючи нею наших служителів. І це найперше, що ми маємо зробити, — те, чим горимо ми, вся наша стратегічна команда, опустити до найменшої церкви. Ми маємо виховати таких служителів, які постійно мислитимуть, дихатимуть і житимуть місією. А для цього потрібно багато навчати людей та залучати їх до активної місіонерської практики. Бо всі ми прийшли до загальної думки: місія — це головне покликання церкви, і всі стратегічні ініціативи зрештою мають працювати на поширення Божого Царства.

Церкви можуть акцентувати на святості й чистоті. І це дасть певний результат. Але якщо ми, освячуючись, не досягли посвячення, то не виконали головної місії церкви. Якщо ж ми виконуємо Божу місію, то, відповідно, у нас виникає потреба в освяченні, бо є ради чого освячуватися: відчуваємо, що нам бракує сили, що ослабли в певних процесах, що треба протистояти ворожим атакам. Ми освячуємося ради головного — права бути учасником великої справи, яка звершується від моменту, коли злинув Святий Дух: «Ви приймете силу і будете Моїми свідками».

— Під час наради трьох департаментів, пріоритетом яких є євангелізаційна праця, окреслюючи мету реалізації стратегії місії, ви сказали, що прагнете з церкви, яка має відділ місії, сформувати місійну церкву. Поясніть, чому назріла така потреба тепер і як ви бачите цей перехід?
— Ця потреба назріла вже давно. Просто ми не робили спроб проаналізувати її. Нас задовольнило пробудження, яке ми пережили в 1990-их. У той період ми прийняли виклики, які постали перед нами, і вибудували певну модель діяльності. І, на жаль, звикли до того, що при церкві, залежно від її величини, є відділ благовістя, соціальний, є, можливо, люди, які присвятили себе місіонерському служінню, а більшість її членів просто відвідує зібрання, бере участь у певних фінансових ініціативах.

Тому ми маємо на меті змінити мислення кожного члена церкви. І це, напевно, з усієї роботи, яка перед нами стоїть, найскладніша. Але якщо ми досягнемо своєї мети, то й ставлення людей до місії та участі в ній докорінно зміниться.

— Саме в цьому й полягає моє наступне питання. Як зробити так, щоб ці стратегії не лишилися на рівні декларацій? Наскільки реально донести їх принаймні до кожного служителя церкви, а в ідеалі — до кожного християнина, який відвідує зібрання? І не просто донести, а сформувати нове мислення, новий світогляд, спонукати до нових форм діяльності. Як ви бачите цей процес? Із чого варто почати?
— Першим кроком буде стратегічна конференція, яку проведемо в кінці березня цього року. Ідея місіонерської церкви буде головною її темою. Плануємо розробити та запропонувати її учасникам буклет для членів церкви під назвою «Мій метод благовістя», у якому будуть описані різні способи звіщати людям про Христа в повсякденному житті. Зокрема через професію чи спільний бізнес, через хобі, дружбу і т. ін. Я мрію, щоб цей посібник лежав у кожного на тумбочці біля ліжка й кожен щодня користувався його порадами. Хочу, щоб наші серця були запалені бажанням проповідувати Євангелію завжди. Тож будемо робити все, щоб кожна людина чула це спонукання від служителів та проповідників на зібраннях, на конференціях, у нашому медіапросторі.

Коли я зустрівся з Анатолієм Миколайовичем і запитав, чого він очікує від діяльності об’єднаних департаментів, він відповів: «Я хочу, щоб кожен член церкви був свідком Христовим». І наші бажання тут перетинаються, бо в цьому алгоритмі я живу останні 10–15 років. Я постійно спонукаю, щоб кожен член церкви через побудову дружніх стосунків чи інші якісь методи приводив людей до Христа.

І тепер я бачу, що Бог запалив не лише моє серце. Я бачу молодих людей, які горять цим. І дуже дякую Богові за це.

— А скільки, на вашу думку, потрібно людині часу для зміни мислення й звичних форм поведінки?
— Стратегічні конференції, книги та інші друковані матеріали, різні курси, які ми хочемо проводити, особливі ініціативи на рівні церкви: визначені дні для євангелізації, тиждень чи місяць молитви за місію — це все, звісно, потребує часу. Я був би втішений, якби за три-п’ять років нам вдалося досягти кожного члена й запалити його серце цією ідеєю.

— Із якими труднощами ви стикнулися, і до чого мають бути готові служителі під час впровадження цих ініціатив?
— Якщо говорити про нашу місцеву церкву, то в нас це вже працює. Ми спонукаємо людей проповідувати Євангелію, організовуємо спеціальні євангелізаційні дні. Для цього надаємо їм спеціальний інструментарій, роздаємо картки, на яких вони записують імена своїх невіруючих друзів, за яких ми молимося, роблять їм добрі справи, а згодом запрошують на зібрання. Зрештою кількість учасників таких зібрань зросла з 250 до 600–700 людей.

Я помітив, що цей результат — наслідок праці 30 відсотків активних членів церкви. Решта 70 відсотків неактивні. Тому перед нами виклик — підняти відсоток активних християн, щоби більше наших людей запалилося цією ідеєю. Ми маємо переконати, що саме від них залежить наповнення церкви, що саме вони — та Божа отара, яка народжує нових спасенних у Христі. Ота пасивна більшість має стати меншістю.

— А чи працюватиме стратегія, нав’язана згори? Чи зможуть служителі настільки перейнятися цією ідеєю, щоб запалити інших? І чи є методика, як навчити служителів розробляти свої стратегії на місцях?
— Ми намагаємося показати приклад. Я побачив у нашій області: те, що ми стали робити десять років тому, багато церков уже перейняло. Це видно, зокрема, на прикладі домашніх груп, які дуже важко впроваджувалися в багатьох церквах. Нині з цим немає проблем.

Ми цікавимося, як у церквах запрошують людей, як досягають тих чи інших цілей. Дуже важливо постійно мотивувати віруючих. І це найкраще зробити через особистий приклад. Цей процес довгостроковий. Однією конференцією нічого не зміниш. Тож плануємо проводити різні заходи на рівні областей та місцевих церков. А служителі, запалені цими ідеями, мають постійно мотивувати людей.

— Окресліть ті інструменти, з допомогою яких ця стратегія може бути реалізована.
— Якщо ми говоримо про молодих людей (а ми віримо, що саме вони стануть двигуном цих ідей), то для них я б дуже хотів запровадити альфа-курс у всіх церквах. Він дає хороші результати. Якщо говорити про короткострокове навчання, то рекомендую курс «Інтерфейс». Він спрямовує до зміни мислення в місійному напрямку.

Якщо говорити про більш поглиблене навчання, то це курс «Кайрос». Він 40-годинний. Ми хочемо, щоб його пройшли передусім служителі та проповідники з усіх областей, які згодом зможуть провести ці курси у своїх громадах. Збільшуючи команду викладачів цих курсів, ми маємо на меті охопити багато людей і запалити їх ідеєю особистого євангелізму.

Також ми будемо пропонувати методи «Вісім систем здорової церкви». П’ять із цих систем ми адаптували для України. Пробуємо їх втілювати — і бачимо, що вони працюють.

— А чи запланована звітність служителів за те, як вони впроваджують цю стратегію?
— Ми хочемо, щоб у нас функціонував центр дослідження реалізації стратегії. Тому на цьому етапі ми вивчаємо стан місіонерського бачення в церквах нашого братства в Україні, щоб мати повну картину ставлення людей до місії.

Коли я кажу «місія», то маю на увазі місійне самоусвідомлення кожної людини, а не особливе покликання на служіння, наприклад, десь у Африці.

— Що ви хочете побажати нашим читачам, щоб запалити їх до служіння благовістя?
— Я дуже люблю індивідуальні бесіди з людьми, схожі на ту, як у Христа з самарянкою. Люблю розмовляти з людьми в транспорті, десь за чашкою кави чи на домашній групі.

Тому пораджу всім людям, які бояться Бога й хочуть виконувати Його волю: «Навчіться дружити з людьми ради того, щоб донести їм Євангелію». Згадайте, хто вплинув на вас найбільше. Це близькі вам люди. Це люди, яким ви були небайдужі. І саме такою людиною ви покликані стати для когось іншого.

Звісно, це нелегко. Христа називали другом митників та грішників, тому що Він був відкритий до цих людей ради Божого Царства. Апостол Павло казав, що ради всіх став усім, щоб спасти хоча б декого. І це все він робив ради Євангелії.

Ми можемо дружити з кимось ради власного комфорту, але можемо й дружити ради Царства. І я вас прошу обрати дружбу ради Царства як пріоритетну. Нехай Господь вас у цьому рясно-рясно благословить.

Розмовляла Ольга Міцевська

Благовісник, 1,2025