Володимир Величко: «Я їхав додому з відчуттям виконаного доручення»

Дім молитви у Лісосибірську

Володимир Величко народився 1962 року в с. Рудники Волинської області. Із 1990 до 2010 року прослужив у Росії, був єпископом Східного Сибіру. Сьогодні він відповідальний за Місіонерський відділ ВОО УЦХВЄ, директор Волинської біблійної школи, старший пастор церкви «Воскреслого Христа Спасителя» смт Ратне. Розмовляємо про зовнішню та внутрішню місію, про минуле та теперішнє служіння.

— Розкажіть, будь ласка, як ви вирішили поїхати на місію в Сибір, та про ваше служіння там.
— Десь у 15-річному віці я отримав пророцтво, що буду проповідувати Боже Слово в Сибіру. Вдруге — коли повернувся з армії: «Пустинні простори Сибіру будеш засівати Божим Словом». І через кілька років — втретє: «Готуйся, бо скоро ти переселишся в інше місце для служіння». І у квітні 1990 року ми групою з 13 осіб поїхали в м. Лісосибірськ Красноярського краю, де жила моя тітка. Привезли з собою дуже багато Євангелій, брошур. Кожного ранку виходили в місто — благовістили, дарували духовну літературу. Люди були дуже спрагнені й відкриті. Багато з них взагалі нічого не знали про Бога. Наприклад, коли ми запропонували показати фільм «Ісус» у будинку культури, запитували: «А хто це? Це якийсь бойовик?»

Згодом наша команда зменшилася — дехто повернувся додому. Лишилося четверо братів і кілька сестер. Оскільки люди стали навертатися до Бога, ми вирішили, що потрібен дім молитви. Тоді ще комуністична влада виділила нам ділянку практично на болоті. Та все-таки ми розпочали будівництво, хоча з фундаментом було дуже складно. Ми вручну копали шахти, заливали стовпи по 3 м, привезли близько 200 камазів та кразів землі, щоб підняти ту площу. На це пішов десь місяць. Справа швидко рухалася. Мені довелося набрати боргів, щоб придбати будматеріали. Були випадки, що за кілька Дитячих Біблій нам давали кілька тонн цементу. На допомогу приїхали брати з України. За тиждень ми зробили стіни й покрівлю. У вересні 1990 року дім на 150 сидячих місць уже стояв, хоча внутрішні роботи завершили пізніше. 1991-го почали там збиратися. Держава навіть випустила марку з нашим будинком молитви.

Ми активно благовістили в навколишніх населених пунктах, куди доїжджали попутками, допливали ракетами (катерами) по Єнісею (величезна ріка — у деяких місцях завширшки до 2 км). Роздавали Євангелії в житлових будинках, на вулицях. Люди масово йшли до церкви, приїжджали з інших міст і сіл. Серед них було багато німців, українців та інших національностей, яких колись вивезли сюди. Наша церква налічувала представників понад 40 народів. Багато тих, хто покаявся, через певний час виїжджали, тому що умови життя в тій місцевості дуже суворі.

Одружився я 1992 року. Моя дружина Людмила родом із Маневич Волинської області. У Сибіру в нас народилися троє дітей.

1995 року ми розпочали працю в республіці Тива — це за 1100 км від Лісосибірська, на півдні Красноярського краю, на кордоні з Монголією. Тивинці належать до тюркської групи. Там люди дуже бідові, втомлені буддизмом, шаманізмом, до того ж — це один із найбільш криміногенних регіонів Росії. За чотири роки в Туві було відкрито 44 церкви. Бувало, коли проводили євангелізації в будинку культури, на заклик до покаяння відгукувалися всі присутні.

1996 року керівництво російського союзу ХВЄ направило мене в Іркутськ, де я працював ректором Сибірського теологічного інституту. А 1998 року повернувся в Лісосибірськ і відкрив там біблійну школу місіонерського спрямування. Я розумів: щоб відкривати нові церкви, потрібно зрощувати служителів, а для цього потрібне систематичне навчання. До нас приїжджали вчитися люди з усього Сибіру, із Чукотки, із Магадана, навіть із України та США. Майже всі студенти були з новонавернених. Святий Дух сильно впливав на молодь. Змінювався їхній характер, вони отримували духовне хрещення, дари. Навчання тривало 7 місяців. Ми готували духовних працівників, багато з яких зрештою стали пресвітерами, благовісниками тощо. Зокрема 44 вихідці з лісосибірської школи служили місіонерами в Україні.

Хор лісосибірської церкви

— За яких обставин ви повернулися в Україну?
— 2010 року нас по суті депортували без пояснення причин. Викликали в міграційну службу та поставили перед фактом: до такого-то числа ви маєте виїхати. Ми приїхали в Красноярськ, попросили зустрічі з начальником служби. Але секретарка, почувши моє прізвище, сказала: «З вами ніхто не буде розмовляти, готуйтеся до від’їзду!» Раніше я подавав документи на громадянство, але тільки мав проблеми через це. На співбесіді мені закидали, що я приїхав задля якихось нелегальних справ, переводили все на політику. А коли через рік поцікавився їхнім рішенням, то мені сказали: «Ніхто ваших документів не бачив».

Якось, ще у 1991 році, я приїхав у Україну й побував на молитві в сестри Устимки. Про себе нічого не розповідав. Там до мене було пророче слово: «Ти поїхав далеко проповідувати Євангелію. Трудися, роби все, що можеш, але не вкоріняйся там, тому що згодом повернешся додому. І коли тобі скажуть: «Їдь звідси», то поспіши». Там у мене була можливість побудувати собі дім недалеко від дому молитви, навіть були спонсори, але я відмовився. Завжди казав братам, що не залишуся в Сибіру. Хоча в це важко було повірити, адже служіння розвивалося, було багато нових проєктів. Минуло аж 19 років, поки все збулося.

— Сьогодні в різних колах піднімають питання: «Чи не було марним багаторічне служіння в Росії?» Як ви собі пояснюєте те, що багато російських церков підтримують війну?
— Зважаючи на те, що я бачив і пережив, можу твердо сказати, що служіння в Росії марним не було. Величезна кількість спасенних людей, новоутворених церков, підготовлених служителів, у тому числі з малочисельних народностей. Дуже багато українських місіонерів служили по всій Росії, думаю, не менше тисячі. Вони започаткували сильні духовні рухи, які сьогодні продовжують місцеві служителі. У цьому процесі однозначно був задіяний Бог. Переконаний: євангелізація Росії не була просто людською ідеєю.

Щодо тих, хто підтримує війну, то, думаю, тут впливають два фактори. По-перше, це відсутність справжньої духовності. Я маю постійний зв’язок із заснованими церквами, беру участь у їхніх членських бесідах, викладаю, проповідую. Тому знаю, що переважна більшість із них не підтримує агресію. Хоча, звісно, завжди є винятки. По-друге, це агресивна пропаганда. Вона була в Росії завжди. ЗМІ постійно розповідають, що російськомовних в Україні переслідують. Скажу чесно, мені самому було тривожно вертатися додому через 20 років. Мені казали знайомі: «Як ти не боїшся туди їхати? Там небезпечно!»

— Повернувшись в Україну, ви мали запрошення на служіння з різних областей. Чому обрали Волинь?
— 2010 року я приїхав додому, на Волинь. Згодом мене запросили на зустріч в Київ із керівництвом ЦХВЄУ і запропонували служити на сході України, де церков небагато. На той час у Луганській області вже працювали двоє моїх братів. Я та моя сім’я були згідні переїжджати, але перед тим взяли піст і молитву, щоб зрозуміти Божу волю. Невдовзі я отримав пророче слово: «Залишайся і служи в тій місцевості, де ти зараз знаходишся!» Це було дуже несподівано, я на таке не розраховував. На заході стільки церков, стільки віруючих! Але відкриття було дуже переконливим, були точно названі деталі мого життя. Тому я приїхав на правління Волинського об’єднання і сказав братам, що залишаюся служити тут. Мені запропонували працювати на Ратнівщині. У цей період було багато інших пропозицій із різних областей, надавали житло, усі умови. Але я відчув у серці, що моє місце — у Ратному.

Дім молитви у Ратному

Восени 2010 року в с. Гута Ратнівського району ми відкрили першу біблійну школу. Навчалося 26 студентів, із яких ми сформували місіонерські групи. Потім школи проходили в Ратному, Маневичах, Хомутці, Червонограді, а останні 10 років — у Ковелі. Усього було 26 випусків — і 861 випускник. Тільки на Волині з них служать понад 150 осіб у 73 населених пунктах, багато працюють у інших областях України, багато через війну виїхали за кордон. Побачивши, що є потреба в глибших знаннях, ми домовилися про відкриття в нас філіалу Львівської богословської семінарії. Уже мали 4 випуски, а тепер навчаються близько 40 майбутніх бакалаврів і 20 магістрів богослов’я.

Служіння у ратнівській церкві

— Розкажіть про ваше служіння в Непалі.
— Усе почалося з поїздки в Індію разом із братами-українцями із США в 2007 році. Тоді ми придбали землю для дому молитви та сиротинця недалеко від кордону з Непалом. Богдан Кравчук із командою їздив будувати ці приміщення та благовістити, він прослужив там 3 роки. Тоді навернувся до Бога один непалець, який згодом повернувся до себе на батьківщину. І через знайомство з ним ми розпочали служіння у Джапі, стали постійно відправляти туди місіонерів. Наша молодь побудувала там доми молитви, сиротинець, загальноосвітню школу, плануємо будувати ще одну. Рукопоклали кілька пастирів та дияконів з місцевих. Там також проходять біблійні школи, уже було 5 наборів. Студенти їздять у гори, у віддалені поселення і в кожен дім заносять Боже Слово. У Непалі проповідувати небезпечно — можуть посадити в тюрму на 5 років. У країні розвинуті буддизм, індуїзм, іслам. Багато агресії, спрямованої на християн. Але Господь сприяє служінню там. Відповідальний за працю в Непалі — Павло Шевчик.

— У чому основна відмінність внутрішньої та зовнішньої місії? Що важче — благовістити «серед своїх» чи «в чужому племені»?
— Я 20 років прослужив у Сибіру, уже 15 років служу на Волині. І можу сказати, що принципи духовної праці однакові. Єдине — у зовнішній місії важливо вивчати й поважати культуру народу, якому служиш. Не принижувати його традицій, релігії й не вивищувати своїх. Інакше — виникатимуть конфлікти. На мою думку, серед свого народу благовістити набагато простіше — ти з дитинства знаєш мову, історію, особливості, легко знайти спільну мову, побудувати хороші стосунки. А коли стосунки побудовані, люди із задоволенням будуть слухати Боже Слово. Коли приїжджає людина з чужої країни, їй абсолютно не довіряють, усе потрібно починати з нуля. Тому до служіння в іншій культурі треба мати покликання.

— Хто підтримував і підтримує ваше служіння?
— Служачи в Сибіру, спочатку ми не мали жодної фінансової підтримки, тому намагалися підзаробляти — клали плитку, заливали фундамент, мурували… Час від часу нас підтримували друзі та деякі церкви з України та США. А загалом — ми просто вчили людей жертвувати, і в церквах був дуже високий рівень жертовності. Мали можливість все робити за власні кошти.

Щодо праці на Волині, то іноді підтримують церкви, але основна допомога — від окремих братів і сестер, які є постійними спонсорами. Зокрема допомагають випускники нашої школи, які виїхали за кордон.

— 2024 року презентували Стратегічне бачення УЦХВЄ, одним із ключових напрямків якого є місія. Як донести та втілити це бачення на рівні місцевих церков?
— Думаю, у першу чергу це залежить від пасторів. Якщо вони самі матимуть місіонерське бачення, то заохочуватимуть до служіння всю церкву. Обов’язок кожного служителя — зрощувати нових працівників, надихати, навчати, молитися, благословляти, підтримувати. У наших громадах велика кількість незадіяних здібних людей — потенціал величезний! Волинь і Рівненщина могла би впливати на всю Україну, і навіть на Європу. Чи багато проводиться бесід на тему місії з конкретними планами та цілями? Я розмовляв не з одною молодою людиною, які казали: «У нашій церкві жодного разу не було проповіді про місію». Натомість скільки я наслухався насмішок і критики від віруючих: «Тобі що, немає чим зайнятися? Чого ти їздиш по тих селах?» Багато було перешкод нашому служінню…

— Ви один із небагатьох, хто успішно поєднує у своєму служінні освіту й духовність. Як тримати правильний баланс?
— Я вважаю, що освіта — один із найважливіших факторів виховання людини. Вона розширює кругозір, спонукує до активності, планування. Чому сьогодні поширені так багато помилкових позицій та тверджень? Бо бракує освіти. Я зустрічав людей, які ігнорують Боже Слово на користь духовних дарів. Це приводить до фанатизму. Боже Слово керує дарами, навчає, як їх використовувати. У сибірських церквах було багато пророків. Але коли хтось брав неправильний курс, то саме Божим Словом ми їх зупиняли, вирівнювали. Були такі люди, які, називаючись духовними, ставали небезпечними, погрожували служителям.

Пріоритетом служіння Ісуса Христа було навчання. Передавати знання — це Божий принцип. Апостоли теж приділяли багато уваги навчанню послідовників, вони перебували в молитві та служінні слову. Тому не можна розділяти освіту й духовність — це одне. Апостол Павло пише, що Бог настановив апостолів, пророків, пасторів, благовісників, учителів, щоб вони зрощували християн. «Коли пророцтво — то виконуй його в міру віри, коли вчитель — будь на навчання». І пророцтво, і вчительство — дари благодаті. Ігнорувати якогось із них — прояв гордості. А коли всі вони діють — церква сильна.

26-й випуск Біблійної школи, м. Ковель, 2025 р.

— Що найголовніше ви прагнете вкласти у своїх студентів?
— Навчаючи студентів, намагаємося максимально підготувати їх до служіння. А також надихаємо їх присвятити себе місії до кінця життя. Адже саме підготовані й посвячені служителі можуть змінювати суспільство. І ми бачимо, як рядові члени церкви, які раніше не особливо проявляли себе, стають ефективними служителями. Особливу увагу приділяємо їхній духовності, християнському характеру. Якщо студенти порушують моральні принципи, відраховуємо їх зі школи. Тому що знання — не найголовніше. Головне — уподібнюватися образу Ісуса Христа.

— Розкажіть, як ви прийшли до ідеї проведення в церкві багатоденних постів. Які результати спостерігали?
— Ми розуміємо, що основна проблема людини — її гріховна природа. Я став практикувати пости з ранньої юності — і бачив зміни у своєму житті. Піст і молитва допомагають перемогти гріховні бажання, впокоритися перед Богом. Ми постили нашою місіонерською групою в Сибіру. Піст був невід’ємною частиною життя новостворених церков. Якось мені прийшла думка провести багатоденний піст із безперервним служінням. Це сприйняли не відразу, але врешті-решт погодилися спробувати. Тоді з’їхалися всі служителі Красноярсько-Тувинського об’єднання. Зібрання не зупинялося — вночі спали по черзі групами в приміщеннях на території церкви. Це було незабутньо. Пам’ятаю, як на п’ятий день під час проповіді злинув Святий Дух — люди просто падали на коліна, співали духом, один за одним пророкували. Молитва не припинялася години дві. Наступні проповідники говорили під таким натхненням, що їх було не впізнати. І ми стали практикувати такі служіння двічі на рік — по 7 або 10 днів. Я був свідком, як люди отримували хрещення Святим Духом, фізичне зцілення, звільнення від нечистих духів, різних залежностей. Також наші служителі стали практикувати особисті пости на десятки днів.

На Волині ми стали проводити багатоденні зібрання-пости в Ратному, уже 10 років проводимо в Ковелі. Кількість людей не зменшується, приїжджає дуже багато молоді — дім молитви завжди заповнений. Також знаю інші церкви, які запозичили цю практику.

— Яким було ваше бачення служіння в Сибіру, чи вдалося його досягнути? Які цілі служіння на Волині?
— Тоді ми просто палали духом до проповіді Євангелії. Якось на початку служіння в Росії один брат запитав: «Яка твоя мрія?» Я відповів: «Щоб тут було 30-40 віруючих і дім молитви». Коли я покидав Сибір, там лишилося близько 100 церков та груп, понад 30 домів молитви. Як добре, що Бог не тільки зважає на наші мрії, а й робить набагато більше! Коли я їхав до України, у поїзді брати запитали мене: «Що ви відчуваєте?» Я сказав: «Я повертаюся з почуттям виконаного доручення!» Жодного жалю не було.

Сьогодні ми хочемо охопити проповіддю Євангелії Волинь. Один із наших проєктів — «Євангелія в кожен дім». В області налічується 1087 населених пунктів, наша мета — подарувати Новий Заповіт кожній сім’ї. Вдалося вже на 50% виконати цю справу. Залучаємо молодь місцевих церков, але в основному над цим працюють наші місіонери. У біблійних школах готуємо молодь, щоб вона їхала жити й служити туди, де ще немає євангельських церков.

— Як впливає війна на місіонерське служіння?
— Під час війни люди стали більш відкритими. Коли розумієш, що в будь-який момент можеш втратити все, то питання загробного життя стає дуже актуальним. Люди надзвичайно чутливі до вияву людяності. З іншого боку, багато наших досвідчених працівників через війну від’їжджають за кордон. При цьому ритм служіння не сповільнюється, а стає більш інтенсивним. Відкрилася потреба служити сім’ям військових. Проводимо зустрічі з ними в будинках культури, молимося за кожного вояка, хто на фронті, у полоні, хто поранений, молимося за сім’ї загиблих. Місіонери намагаються допомагати їм матеріально, підтримувати морально. Це дуже важливе служіння, адже багато людей надламані, втрачають інтерес до життя. Якби сьогодні кожен християнин переймався чужими проблемами, старався полегшити чиєсь страждання, я переконаний — наше суспільство було б зовсім іншим!

Розмовляв Дмитро Довбуш

Благовісник, 1,2025