Юрій Ковальчук: «Усе, що ви понесли в руках, завтра закінчиться, але все, що ви понесли в серці, підтримуватиме вас протягом тривалого часу»

Юрій Ковальчук народився в християнській родині, відвідує церкву «Свята Трійця» міста Нововолинська, де нещодавно був рукопокладений на служіння благовісника. Свій перший усвідомлений вибір іти за Богом датує підлітковим віком. А згодом, коли вже навчався в Луцьку, відчув, що не може бути просто пасивним відвідувачем зібрань, а хоче служити людям. «Разом із молоддю з «Церкви Христа-Спасителя», до якої я долучився під час навчання (орієнтовно з 2012 року), їздили в різні євангелізаційні поїздки, — розповідає Юрій. — Тоді моє серце загорілося служінням, але я не думав, що буду багато часу віддавати цьому. Ми їздили у Воркуту, у Марій-Ел, у інші місця. Мені навіть довелося перевестися на заочне навчання, щоб мати змогу долучатися до цих поїздок. І саме в цих поїздках я відчув, що Бог дає мені здібність служити Словом, а також радість від того, що я маю змогу бути частиною Його справи».

Перед юнаком тоді постав вибір: перспективна робота в Луцьку, яку йому запропонували (вона вимагала постійного кар’єрного зростання, багатьох зусиль та часу), чи служіння, яке до серця й вимагало посвяти. Ще з 2016 року група, у складі якої був і Юрій, стала відвідувати Маріуполь. Брат по можливості служив військовим як капелан-волонтер, а також цивільним, які мали як матеріальні, так і духовні потреби.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій мав змогу перетнути кордон у перший же день. Але вирішив залишитися в місті. Ще під час служіння в Маріуполі йому порадили: «Коли дізнаєтеся, що почалася війна, одразу ж заправте автомобілі й майте запас продуктів». «Я заправив машину, як мені й казали. А коли, як зазвичай, почав уранці читати Біблію, то мій погляд упав на текст, де йшлося про господаря, який залишив свого раба роздавати їжу своїм челядникам, і від нього очікувалося, що він своєчасно даватиме поживу. Для мене це була однозначна відповідь: я лишаюся, і моя праця — роздавати їжу. Я тоді не думав буквально про хліб чи їжу. Думав, що ми будемо, як і раніше, підбадьорювати людей словом».

— Із чого розпочалося ваше служіння в час війни?
— Багато наших знайомих із церкви вирішили виїжджати за кордон. У них були багатодітні сім’ї. І в перші дні вони буквально застрягли на митниці. Коли ми приїхали туди, то побачили катастрофічну ситуацію. Там були тисячі людей із дітьми й тваринами, які на холоді чекали, коли зможуть перетнути кордон. І 33 дні ми провели там, годуючи та підтримуючи людей. Потім митниці спорожніли, і ми стали евакуювати людей із регіонів, неподалік яких велися бойові дії.

— Як розпочалася ваша праця на Чернігівщині?
— Ми отримували гуманітарну допомогу від своїх закордонних друзів і розвозили її в різні регіони. Туди ми везли допомогу, а назад — людей, які втікали подалі від війни. Коли я почув, що деокуповано деякі українські області, то вирішив поїхати туди, щоб підтримати людей.

У Нововолинську ми познайомилися з сім’єю переселенців із Чернігова. Після деокупації вони повернулися додому. І коли ми зателефонували до них і запитали, як їхні справи, то почули, що в місті є велика потреба в продуктах. І коли ми привезли їм допомогу, то на першу зустріч до нас прийшло близько 700 людей. Поглянувши на них — побачив Маріуполь 2016 року. Тоді зрозумів, що Бог готував нас до цієї праці ще з того часу.

Тоді Маріуполь був прифронтовим містом. Там було чутно звуки вибухів та обстрілів, було багато переселенців. Люди часто потребували елементарного. І місцеві церкви стали роздавати хліб, залучивши нас до цього служіння. Ми приїжджали групами й проповідували там, а також роздавали хліб. Цим служінням ми могли охопити доволі багато людей, оскільки вартість хлібини була відносно невеликою. Але люди приходили й слухали нас. Їх ставало щоразу більше, бо хтось потребував хліба, а хтось уже відчув смак спілкування на теми Божого Слова і став це цінувати.

Насправді я ставив собі запитання: чому ми сюди їздимо, коли в місті є хороші великі церкви, які самі б упоралися з цим служінням? І якоїсь стратегічної відповідальності на нас не було покладено. Ми просто час від часу підміняли місцевих віруючих, бо вони виснажувалися від щоденних служінь. Я збирав євангелізаційні групи з Каменя-Каширського, Нововолинська, Луцька — і ми разом служили там. Люди знали нас і чекали.

І саме під час першої поїздки в Чернігів я відчув: «Тут буде служіння з роздавання хліба, як у Маріуполі». Коли поділився цією ідеєю з місцевими братами, то вони сказали: «Та ні, це ж Чернігів. Тут ніхто хліба брати не буде». Але я запропонував спробувати це зробити, бо відчував: це від Бога.

Дороги до Чернігова тоді були дуже складними, мости зруйновані. Тепер уже добиратися легше. Але за цей час ми здійснили 105 поїздок (на кінець січня 2025 року — прим. ред.).

— Тобто ви завжди перебуваєте в русі. Чи планували залишитися там для постійного служіння?
— Насправді я там більше часу проводжу, ніж на Волині. Але сюди приїжджаю для того, щоб узяти із собою певну групу молоді й залучити її до служіння. Це молодь із різних куточків Волині — і з Каменя-Каширського, і з Нововолинська, і з Луцька. Приїжджають люди з Києва й Рівного, бо нам потрібна команда служителів для цієї праці, оскільки церкви Чернігова нечисленні й не мають достатньо ресурсів. Крім того, під час війни багато християн виїхало. І якби не підтримка ззовні, то ми вигоріли б всі. Ми роздаємо хліб і проводимо в місті в середньому по шість зустрічей у п’ятницю, суботу, неділю.

— Це в різних частинах міста?
— Так, ми створили групи і додаємо в них жителів Чернігова відповідно до їхньої локації. За допомогою місцевих церков ми сповіщаємо людей, куди та о котрій годині ми приїдемо, щоб усе було впорядковано, бо людей збирається немало.

— Тобто за однією хлібиною приходить стільки людей?
— Та, думаю, не лише за хлібиною. Але от і цього разу я знову завантажую в Києві тисячу буханок і везу туди. А в п’ятницю о 10.00 ми починаємо служіння.

— У вас є спеціальне місце, де ви купуєте хліб?
— Насправді це Боже чудо. Спочатку я купував хліб у Броварах. На це були потрібні доволі великі кошти. Ми молилися: «Боже, дай нам можливість, щоб ми мали змогу задовольнити потреби людей». І тоді почули про київську пекарню «Перемога» — тепер беремо хліб там. У цій пекарні печуть його для багатьох регіонів України. До їхнього проєкту долучилася навіть Нова пошта, яка безкоштовно перевозить хліб туди, де його потребують. Частину цього хліба забираємо ми. Волонтерський проєкт цієї пекарні став і для нас великим благословенням. Ті ж, хто хоче підтримати проєкт, може пожертвувати кошти пекарні.

— Із якими труднощами ви стикалися в цьому служінні?
— Були питання щодо легальності наших зібрань. Це ж прифронтові території, а довкола нас збиралося багато людей. Масові ж збори заборонено з метою безпеки для громадян. Тому не раз до нас підходили поліція і стурбовані громадяни, які цікавилися, для чого ми зібрали стільки людей довкола себе.

Проте влада міста, побачивши нашу працю, запропонувала нам створити громадську організацію і прописати нашу діяльність у її статуті. Ми її створили і назвали «Не хлібом єдиним». І це допомогло нам у вирішенні організаційних питань.

Наші заходи відбуваються так: ми приїжджаємо на ту чи іншу локацію, розставляємо апаратуру, проповідуємо, співаємо, молимося за Україну, за матерів, сини яких перебувають на фронті. Ми маємо зошит, де записуємо їхні імена, щоб постійно згадувати про них у своїх молитвах. Десь через годину роздаємо хліб — і переїжджаємо в інший район міста. Таких локацій у місті в нас є близько 12. Їх кількість постійно зростає.

— А чи приходять ці люди в церкву?
— Приходять. Нині в Чернігові є дві церкви нашого об’єднання. У кожній із них проводиться окреме двогодинне служіння. В одну з них приходять до 200 людей, а в другу — близько 80. Це притому, що одна з цих церков налічує приблизно 70 членів. Ці громади проводять зібрання о 14 годині щонеділі для жителів міста. На цих служіннях ми роздаємо хліб лише час від часу. Тут вже орієнтуємося на долучення людей до місцевих громад. А на вулицях завжди щось роздаємо: зазвичай хліб, але інколи й інші продукти, які нам привозять.

Звичайно, це служіння охопило соціально незахищену верству людей. Багатші люди соромляться приходити за хлібиною. І тому нині думаємо, якими методами можна охопити інші верстви. Наразі ми маємо змогу працювати з дітьми в школах, проводили табори в Чернігові та навколишніх селах, які були під окупацією, зокрема в Деснянці, Ягідному. В цьому сезоні ми мали такі служіння в 12-ти селах. На різдвяні свята разом із учасниками проєкту «Подарунок неба» роздали понад дві тисячі подарунків. Також група з Каменя-Каширського провела десять зустрічей у школах.

— Там відбувається очне навчання?
— Майже в кожній школі є бомбосховище, але очне навчання відбувається залежно від того, чи оголошувалася вранці тривога, чи ні. Ми там проводимо зустрічі навіть у канікулярний період. Було, що привозили дітей на ці зустрічі автобусом із кількох сіл. Тобто в нас налагоджується тісна співпраця з освітніми закладами.

— Отже, цей час сприятливий для місіонерства?
— Безперечно. Окрім усього згаданого, у Чернігові розпочалося служіння в госпіталі. Міністерство підписало відповідну угоду з нашим братством, згідно з якою ми маємо право на співпрацю. Наша команда капеланів щодня чергує там. Це дуже специфічне й складне служіння, але ми по можливості долучаємося до нього, спілкуємося з пораненими воїнами, яких збирається близько 50-70 чоловік.

— Які виклики, на вашу думку, постануть перед нами в майбутньому? І як ви готуєтеся до того, щоб стати відповіддю на них?
— Коли ми реєстрували громадську організацію, то як мету діяльності вказали надання матеріальної допомоги населенню продуктами харчування та засобами першої необхідності. Але працівниця з відділу реєстрації, яка знала про нашу працю, сказала: «Такі цілі в багатьох організацій, і ви нічим від них не будете відрізнятися. Але ж я знаю, що ви молитеся за людей, підтримуєте їх словом, надаєте душпастирську допомогу. Чого б вам не вписати цього в статут? Ви ж робите це, а нам такі працівники дуже потрібні».

Безперечно, це наша головна мета, але ми не очікували, що саме це буде й запитом від держави. І я вважаю тепер, що організоване служіння — це те, що тепер потрібно. Коли я починав служити, то думав, що основне — добру проповідь підготувати та її сказати. Але тепер усвідомлюю, що Ісус навчав своїх учнів, як організовувати служіння. Наприклад, коли Він годував п’ять тисяч, то звелів учням розсадити людей по сто і п’ятдесят.

Для нас цей приклад був дуже важливим. Бо коли ми приїжджали перші рази, то довкола нас утворювався натовп, і люди просто один одного тиснули, штовхали. І ми зрозуміли: можна роздати їжу так, що все те добре, що вони почули, витісниться з їхньої пам’яті, а залишаться в спогадах тільки штовханина й синці.

Тому ми розробили систему талонів, поділили людей на групи і збирали кожну з них у певний час і у відповідному місці. Намагаємося кожному приділити увагу, кожного почути, із кожним поспілкуватися, помолитися. Я спостеріг, що організовані команди, у яких усе продумано до дрібничок, мають набагато більше можливостей для успішного благовістя. Бо в цих деталях люди бачать стосунки в команді, відчувають, що вони цінні, що про них справді дбають.

Тому вважаю, що Христос недаремно вчив учнів, як упорядковувати служіння. Бо ж насправді Він міг просто зробити так, щоб їжа з’явилася в руках людей. Та Господь показав, що важлива турбота про кожного, важливо підійти до кожного, пояснити щось, підтримати. Не раз нам доводилося пояснювати людям, які хотіли взяти більше, що навіть якщо ми дамо по десять буханок кожному, то все одно не нагодуємо назавжди. Але є Бог, до Якого ми показуємо шлях, і Він може забезпечити всі потреби людини. Ми так і навчаємо: «Усе, що ви понесли в руках, завтра закінчиться, але все, що ви понесли в серці, підтримуватиме вас протягом тривалого часу».

Але до цього всього ми прийшли під час служіння, бо не мали змоги навчитися в церкві. Насправді, ти ніколи з такими викликами не стикнешся в церкві, бо це зовсім інше служіння.

— Ви розповідали, що запрошуєте різні команди молодих людей. Чи нині легко знайти тих, хто хоче послужити? І як зацікавити тих, хто байдужий?
— У наших командах були різні люди: ті, які горіли, і ті, яких просто змусили. Були такі, хто їхав для того, щоби просто згаяти час. Але знаю таких, кого під час цих поїздок Бог торкнуся, вони навернулися, познайомилися, уже навіть одружилися та мають хороші сім’ї.

Тож коли я формую команду, то, звісно, шукаю декількох людей, які би були відповідальними й здатними служити. Проте беремо з собою і тих, хто виявив хоча б найменший інтерес. Бо нам важливо, щоб люди побули в процесі, побачили потребу в нашій турботі про людей. Важливо, щоб пасивні християни відчули, що їх потребують, їхнього служіння чекають. І коли вони бачили, як діяв Бог, як відповідав на наші молитви, це запалювало їх.

— Поділіться свідченням, як Бог відповідав вам на ваші молитви.
— Якось у селі Деснянка до нас підійшла жінка, а потім підвела сусідку із замотаним обличчям. Сказала, що в сусідки рана на щоці через пухлину, і попросила помолитися за оздоровлення. (До речі, у тому селі дуже багато людей приходить на служіння. Навіть зробили ремонт в будинку культури зовсім недавно). Біля мене було кілька молодих братів, і ми на ходу помолилися, бо дуже поспішали й навіть не сподівалися на швидку відповідь. Звісно, ми закликаємо людей вірити. Не раз молилися, щоб мошка пропала — і вона пропадала, щоб дощ був — і він був. Бог показував людям, що Він живий. І цього разу Він теж явив чудо.

Коли ми приїхали в те село через два тижні, ті жінки підійшли до нас. Другої я не впізнав, тому що вона була без бинтів і щока її була чистою. Я аж подумав, що, можливо, у неї нічого й не було раніше. Але жінки попросили подякувати Богові, що Він відповів на молитву.

Після того випадку до нас стали звертатися люди з проханнями до Бога про зцілення. Якось підійшли дві жінки, племінниця однієї з них потрапила в психлікарню. Вони зі сльозами просили помолитися за неї. І на наступне служіння вони прийшли вже втрьох. Тепер ця племінниця відвідує зібрання, до неї повернувся здоровий розум.

Спочатку ми сприймали це село як найбільш неперспективне. Бо коли в інших збиралося дуже багато людей, тут приходило декілька. Але з часом там люди розсіювалися, а тут додавалися. І бачимо, що назріває потреба в служителеві, який би працював над створенням церкви.

— Чи є той, хто хотів би взятися за цю працю?
— Ми молимося за це. Спонукаємо також місцевих братів долучатися до служіння і взяти на себе відповідальність за цих людей. Але насправді нині відчувається критичний дефіцит людей, готових посвятити себе на постійне служіння.

— Як бачите працю надалі?
— Чесно кажучи, не знаю. Рухаюся так, як веде Господь. Ще до війни мені було пророцтво: «Прийде час, і Я відчиню перед тобою двері». Мені здалося, що я знаю, про що це. У той час я мав візу до Америки, а тоді мало кому її давали. Також мав можливість служити в церквах різних країн, про що раніше тільки мріяв. Думав, може, це щось із цим пов’язане, але під час війни зрозумів, які це двері, бо бачу тепер, що куди б ми не пішли, нас скрізь приймають.

Не скажу, що все так ідеально, що немає спротиву. Іноді ми стикаємося з людьми, які обурюються, особливо щодо дітей. Кажуть: «Хай математику й мову вчать у школі. Нащо їм релігія?» Але цей спротив свідчить нам, що ми рухаємося правильно. Та й підтримки в цій праці знаходимо більше, ніж спротиву.

Є люди, які здіймають крик на локаціях, де роздаємо хліб, можуть навіть поліцію викликати. Але ми маємо всі необхідні дозволи й робимо це легально.

Бувають моменти, що ми відчуваємо втому, але тоді мене підбадьорюють слова, що не завжди так буде. Ми в Маріуполі так само служили, а тепер не маємо змоги. І через наші зустрічі у свій час Бог наперед подбав про багатьох, щоб вони знали, до Кого молитися, де шукати підтримки й надії у найбільш темні часи. Цими словами підбадьорюю команду, спонукаючи працювати, поки є така можливість.

Розмовляла Ольга МІЦЕВСЬКА

Благовісник, 1,2025