Ростислав Боришкевич:
«Бути місіонером — це бути покликаним і посланим Ісусом Христом»

Ростислав Боришкевич — директор «Доброго самарянина», заступник директора Департаменту місіонерського служіння УЦХВЄ розповідає про діяльність місії, яку він очолює, про її стратегію і успіхи в контексті загального місіонерського бачення Української Церкви Християн Віри Євангельської.

— Яким було ваше стратегічне бачення щодо роботи місії «Добрий самарянин» на початках її діяльності?
— Я зростав у радянські часи, коли панував атеїзм і комуністична ідеологія. Євангельські християни з нетерпінням чекали того дня, коли настане свобода для проповіді Євангелії. Господь Духом Святим відкривав нам, що цей день прийде. Я думав, що коли це станеться, усі церкви кинуться звіщати Добру Новину. Але коли свобода нарешті настала, більшість віруючих віддали перевагу комфорту: вони в домах молитви слухали гарні проповіді та пісні замість того, щоб вийти на вулиці і проповідувати Ісуса Христа неспасенним.

Тому група однодумців-ентузіастів створила місію «Добрий самарянин». Наша стратегія полягала в проповіді Євангелії людям різних соціальних груп не лише в Україні, а й у Росії та інших країнах, і в заснуванні нових церков. Для цього ми залучали до співпраці проповідників і співочі гурти. З часом до нас прийшло усвідомлення, що навернути людину до Христа — це лише перший крок. Її потрібно навчати та підтримувати у духовному зростанні. Тому відкрили місіонерські школи, у яких готували працівників для служіння. Перший випуск відбувся 1992 року. За роки діяльності ми навчили 1300 місіонерів, 200 з них стали пасторами та єпископами.

Одним із ключових напрямів нашої стратегії був проєкт «200 церков». Його мета — навчити 200 пасторів, забезпечити їх фінансовою підтримкою, допомогти у створенні нових громад і будівництві 200 домів молитви.

— Чи змінювалася ваша стратегія з часом?
— Коли Ісус Христос возносився, Він залишив учням велике доручення: «Ідіть до всіх народів і зробіть їх Моїми учнями, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчайте їх дотримуватися всього, що Я заповів вам». Раніше коли я читав ці слова, мені було важко зрозуміти, як можна «зловити» людину для Царства Божого. Рибалка знає, що різні риби потребують різних методів лову. Так само й люди по-різному сприймають Євангелію.

На початку нашої діяльності люди були духовно спраглі. Це був період духовного вакууму після падіння радянського режиму, багато хто шукав істину. Коли ми проводили євангелізаційні зібрання, на них масово каялися люди. Але з часом ситуація змінилася: навернути людину стало складніше. Тому ми стали шукати нові підходи. Звернули увагу на молодь і дітей, стали організовувати літні християнські табори. За роки нашого служіння понад 100 тисяч дітей побували в таких таборах. Багато з них згодом навчалися у місіонерських школах і самі стали місіонерами.

Також ми працюємо у загальноосвітніх школах, вищих навчальних закладах і практикуємо особисті зустрічі з людьми, проповідуючи від дверей до дверей, від серця до серця.

— Якщо порівнювати початкові наміри місії з тим, що було зроблено, наскільки ви задоволені результатами?
— Місія «Добрий самарянин» діє вже понад 35 років, і я працюю в ній від першого дня. Скажу, що задоволений тим, що вдалося зробити. Єдине, про що шкодую, — це недостатня підтримка з боку церков. Ми сподівалися, що віруючі активніше долучаться до місіонерства. Але більшість церков зосередилися лише на своїх внутрішніх потребах, а не на відкритті нових громад. Багато пасторів не хотіли відпускати обдарованих людей на місію, побоюючись втратити їх у своїх церквах. Але ми завжди працювали з тими, хто мав щире покликання. Ми навчали їх, благословляли на працю та підтримували у служінні.

— У 2024 році Українська Церква визначила бачення розвитку місіонерської діяльності. Як діяльність місії «Добрий самарянин» узгоджується з баченням УЦХВЄ?
— Бачення УЦХВЄ полягає в тому, щоб кожна місцева церква була місіонерською. Це відповідає Євангелії. Але чи всі церкви поділяють це бачення? На жаль, у багатьох громадах спостерігається застій: вони зосереджені на внутрішніх проблемах і звичаях. Останніми роками я особливо закликав церкви до місіонерської діяльності й помітив, що лише незначна частина людей прагне стати місіонерами, благовісниками чи пасторами. Чому так? Тому що про це мало говорили. Не було належного виховання ні в церкві, ні, що найважливіше, у сім’ї. Адже саме сім’я закладає основи, а церква лише спрямовує. Як наслідок, сьогодні багато молодих людей зосереджені на бізнесі й гонитві за грошима.

Однак місія «Добрий самарянин» завжди пам’ятала про своє покликання. Ми заохочували молодь до служіння, навчали здібних, відправляли їх на місію та не залишали їх напризволяще. Підтримували місіонерів матеріально, допомагали з житлом і транспортом. Коли вони одружувалися, то, щоб не полишали місіонерську діяльність, шукали для них додаткову фінансову підтримку.

Місіонерство — це покликання кожного віруючого. Тому ми намагаємося не лише підтримувати місіонерів, а й заохочувати їхніх дітей продовжувати служіння батьків. Адже вони бачили Божу дію в житті своїх родин і благословення, яке приходить через посвячене служіння.

— Як залучити до місіонерської діяльності християн та місцеві церкви?
— Потрібно починати з сім’ї: закладати фундамент місіонерського світогляду ще змалечку, працювати з підлітками в церкві. Наприклад, наша церква «Добрий самарянин» у Рівному відкрила дитячий садочок, де прищеплюємо дітям любов до проповіді Євангелії, щоб вони зростали в місіонерському дусі.

У недільній школі недостатньо просто розповідати біблійні історії від Буття до Об’явлення. У всіх цих розповідях має звучати головна істина: Бог прийшов у цей світ, щоб спасти людину від її гріхів, бо Він її любить. Якщо ця істина не буде глибоко закладена в дітях, якщо проповідь не буде христоцентричною, успіху буде мало.

Церква має усвідомити, що потрібно вкладати фінанси не лише в будівлі, а насамперед у дітей, їхнє навчання та підтримку місіонерів. На жаль, коли Україна отримала свободу, замість активного поширення Євангелії багато християн зосередилися на будівництві храмів. Безперечно, мати власне приміщення для богослужінь важливо, але це не повинно бути пріоритетом. Навіть у США не всі церкви мають власні будівлі, а ті, що мають, часто ще виплачують за них борги. Водночас вони підтримували Україну, і ми досі отримуємо від них пожертви.

Ще один важливий аспект — десятина. Я твердо переконаний, і так вчить Боже Слово, що десятина повинна бути впроваджена в церквах і використовуватися правильно — для проповіді Євангелії. Якщо цього не буде, якщо ми й далі будемо лише навчати одне одного до старості, так і не зрозумівши справжнього призначення церкви, наслідки будуть невтішними.

Ці принципи давно мали б бути впроваджені в церкві, ініційовані старшими служителями та єпископами. На жаль, про це серйозно заговорили лише через 35 років. І ще прикріше те, що місіонерське служіння не завжди підтримували — часто, навпаки, стримували та навіть заважали йому.

— Чи можете назвати церкви, які були активними в місіонерській роботі?
— Не хочу особливо виокремлювати якісь громади, але дяка Богові, що є церкви, які активно займаються місіонерським служінням, особливо в Рівненській області. Адже 90% місіонерів — вихідці саме з цього регіону.

Я довго молився, щоб місіонерами ставали діти пасторів. Бо в такому разі церква буде особливо зацікавлена в підтримці місіонерського служіння. Хотілося б, щоб кожна церква опікувалася своєю дочірньою місіонерською станцією та її служителями.

Якщо працюють лише двоє-троє місіонерів, то церкву відкривають не швидко. А коли є команда з п’яти і більше людей, яку підтримує рідна громада, — щороку відбуваються хрещення, і церква зростає. За три-п’ять років вона може вирости до 20 членів, що є добрим фундаментом для її подальшого розвитку.

— Хто здійснює підтримку місіонерів?
— До сьогодні основна підтримка місії «Добрий самарянин» надходила з-за кордону — від 80 до 90 відсотків. Але тепер ми активно залучаємо до підтримки місіонерів наші місцеві церкви.

Сьогодні в місії діє приблизно 60 місіонерських станцій. Їхня кількість зменшилася, але це позитивна тенденція, адже багато з них стали повноцінними церквами. Ми їх відпустили у самостійне служіння, тепер вони функціонують незалежно від нас. І хочемо, щоб обласні служителі приділяли увагу новим церквам, бо місія фізично не може опікуватися ними в кожній області.

Наголошу, що кожен місіонер, кожна місіонерська станція мають бути частиною церкви, отримувати її духовну та матеріальну підтримку. Турбота про них — це відповідальність усієї церковної спільноти.

— Як ви здійснювали підготовку місіонерів? Які основні вимоги до нових працівників?
— Ми їх навчали в найкращих умовах, під керівництвом досвідчених викладачів. Вони опановували 22 предмети, необхідні для роботи з людьми, складали тести та іспити. Це навчання відбувалося на базі Рівненської біблійної семінарії.

Під час навчання місіонери отримували кредити, і за три з половиною місяці вони набирали їх стільки ж, скільки за два роки заочного навчання на бакалавраті. Останніми роками стало обов’язковою практикою направляти їх на навчання до Біблійного інституту, де вони отримували диплом бакалавра. Дехто прагнув продовжувати освіту на магістратурі, а хтось навіть у докторантурі. Тепер багато з них самі стали викладачами.

Однак, перш ніж допустити когось до навчання в Місіонерській школі, ми завжди намагаємося зрозуміти, чи має ця людина справжнє покликання та здібності до місіонерства. Навчання вимагає значних фінансових вкладень, тому ми прагнемо, щоб 100% студентів після закінчення школи стали місіонерами.

Щоб допомогти кандидатам зрозуміти своє покликання, ми відправляли їх на місіонерські станції. Хтось витримував місяць і тікав, дехто залишався на тиждень, хтось придивлявся пів року, а хтось навіть рік. Тих, хто пройшов це випробування, ми запрошували до навчання. Дехто вже через два місяці казав: «Це моє, я хочу навчатися». Саме тому майже всі наші випускники ставали місіонерами.

Якщо ж хтось просто хоче отримати біблійну освіту, для цього є інші школи. Але я не хочу, щоб у Місіонерській школі знижували вимоги, щоб після навчання не залишилося нікого, кого можна було б послати на місію.

Ім’я місіонера — це найвище та найпочесніше звання, адже першим місіонером був сам Ісус Христос. І я не хочу, щоб це ім’я втрачало свою цінність або перетворювалося на щось буденне. Місіонерство — це не поїздка заради досвіду чи пригод. Це не «спробую, а потім повернуся». Це посвята. Бути місіонером означає бути покликаним і посланим самим Ісусом Христом.

— Чи можна йти на служіння без підготовки?
— Не можна, бо є ймовірність наробити таких помилок, що виправити їх буде важко протягом усього життя. Без навчання, без належної підготовки неможливо звершувати Божу справу. Сам Христос понад три роки навчав Своїх учнів, а потім сказав їм: «Ідіть і навчіть усі народи».

— Що ви вважаєте найбільшою проблемою в церквах сьогодні?
— Коли в церквах не проповідують про призначення Церкви і Христове доручення. Бо тоді в людей змінюються цінності та пріоритети. А найстрашніше — перестає діяти Божа благодать.

Якщо ж за кафедрою проповідники горять Божим Словом, то й уся церква запалюється бажанням виконувати волю Христа. Але якщо цього немає, люди звикають до бездіяльності, так само, як звикають до вибухів. Бувши неодноразово в Києві, я бачив, як під час повітряної тривоги ніхто не боїться й нікуди не поспішає. Так само й християни: звикають до Божого Слова, втрачають чутливість до свого покликання.

— Як вплинути на таких людей?
— Кожен має знати своє покликання. Але, на жаль, багато хто втратив розуміння цього і перетворився на звичайних прихожан, прохожан, захожан і вихожан. Стали християнами лише недільного дня, забувши про своє служіння.

Тому я закликаю до молитви за пробудження, щоб церкви ожили. Не можна мовчати — потрібно говорити, мотивувати, закликати до дії. Якщо бачимо, що люди страждають, то ми, як спасенні, маємо їм служити.

Нам потрібно повернутися до діл першої любові.

— Як вплинула війна на служіння «Доброго самарянина»?
— Ми не зупинилися. Якщо раніше наша діяльність зосереджувалася на місіонерських станціях, на дитячих таборах і лікарнях, то війна стала новим викликом, і ми почали робити те, чого ніколи раніше не робили. Якщо раніше не пекли хліб, то тепер печемо. Стали їздити до військових і доставили їм сотні тонн гуманітарної допомоги. Почали друкувати та поширювати велику кількість християнської літератури — лише за останні два роки надрукували близько 200 тисяч Євангелій.

Тепер ми навчаємо капеланів, готуємо парамедиків, постійно працюємо з людьми.

Сьогодні роботи стало ще більше, але серед усього ми намагаємося не забути головного — того, що доручив нам Христос. Найбільша цінність — людська душа, вічна й безсмертна. І найголовніше — спасіння, яке так легко отримати: «Якщо устами своїми будеш сповідувати Ісуса, а серцем віруватимеш, то спасешся».

Але щоб хтось отримав спасіння, потрібен той, хто розповість йому про Ісуса. Тому про це треба говорити в церквах, ставити віруючим конкретні завдання, щоб у кінці року звітувалися не тільки служителі, а й кожен член церкви. Щоб кожен міг сказати, як він проповідував і кого привів до Христа.

Розмовляв Василь Мартинюк

Благовісник, 1,2025