Микола Синюк: «Наша мета — виконати повеління:
«Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!»

Церква ХВЄ України зі свого заснування була і залишається церквою місіонерського спрямування. Заснована майже 100 років тому завдяки місіонерській діяльності та маючи великий духовний потенціал і бажання нести Євангелію іншим народам, вона продовжує місіонерську діяльність і сьогодні. Департамент місій УЦХВЄ представлений різними місіями (серед яких «Голос надії», «Добрий самарянин», «Єдина надія»), а також відповідними обласними департаментами, завданням яких є підготовка місіонерів та підтримка їхньої праці.

Спілкуємося на тему номера з директором Департаменту місій УЦХВЄ та керівником місії «Голос надії» Миколою СИНЮКОМ.

— Яким було бачення при створенні місії 1990 року? Чи відрізняється воно від того, що прописане в Стратегічному баченні місіонерства 2024 року?
— У 1990-ті був перелом. Тоді про стратегічне бачення церкви щодо місіонерства ніхто не говорив. Просто стали діяти ентузіасти, які жили цим. Вони робили, як уміли — без освіти, без розробленої стратегії на роки. Мета була одна — відкривати церкви там, де їх немає. Адже на той час СРСР мав гігантські території, де панувала духовна порожнеча — повалені храми, люди пропадали в пияцтві, навіть православних церков не було. Тож місіонерська романтика кликала туди. Траплялися випадки в деяких населених пунктах, що місіонери знаходили групи християн, які лишилися від знищених радянською атеїстичною системою церков.

Від самого початку ми говорили, що саме церква має бути місіонерською — бо ні один місіонер чи команда не зробить того, що може зробити ціла община. Мені подобається вислів Вальдемара Сардачука: «Місії — це милиці хворої церкви». Тому щодо презентованого Стратегічного бачення в частині місіонерства я скажу так: ці ідеї були завжди, тільки не завжди їх втілювали або хоча б декларували як цілі та завдання церкви. Нове керівництво — люди з теологічною освітою й певним місіонерським досвідом — виконали масштабну роботу, результатом якої стали сформульовані тези. Думаю, просто церква як інституція дозріла до таких підходів, і я сприймаю це дуже позитивно. Звісно, щоб проголошене практично втілилося, увійшло «у плоть і кров», ще доведеться вкласти багато праці.

— Ви кажете, що на початку діяльності місії як такої стратегії не було. Але принаймні короткострокове планування мусило бути — із чого починати, куди їхати.
— Куди саме їхати — іноді ми спрямовували, іноді самі місіонери вирішували, зважаючи на певні контакти, старі зв’язки. Наприклад, часто це були населені пункти, де раніше вони проходили армійську службу. Керувалися й особистими відкриттями від Бога. Тепер я говорю студентам місіонерської школи, що згідно з місіологічними постулатами ми неправильно діяли. Апостол Павло починав із великих адміністративних центрів Римської імперії, звідки Євангелія поширювалася на периферію. Ми ж спочатку переважно їхали в невеликі міста й селища, де дешевші оренда житла й продукти. Серед більших були хіба що Воркута, Костомукша, Дзержинськ, Арзамас.

— Якби ви могли з сьогоднішніми знаннями повернутися на 30 років назад, щось зробили б по-іншому, щось би змінили?
— Складно сказати, адже ми змінювалися в міру набуття досвіду, осмислення власної праці. Можливо, розпочали би з потужних місіонерських шкіл, ґрунтовної підготовки кадрів. Тоді підготовка була така: приїхав, подивився, спробував, повчився — і лишився працювати. Першу школу ми провели десь через 10 років після заснування місії «Голос надії». Поштовхом стало розширення нашої діяльності, яке, з одного боку, викликало гостру потребу в працівниках, а з іншого — принесло нові виклики. Наприклад, початок праці в Криму вимагав базового знання релігій, зокрема мусульманства.

— Хтось із європейських служителів сказав, що середній вік місій — 20 років, після чого вони вичерпують себе. Що ви про це думаєте, і чому тоді «Голос надії» досі працює?
— Я чув цю думку від Раулі Лехтонена, який у свій час очолював місію «Світло на Сході», зокрема її працю в СРСР. Він за національністю фін, але живе у Швеції. Скандинавські місії, як правило, формувалися навколо певного завдання. Коли його виконували, місія ставала непотрібною. Загалом тамтешні общини досить відцентрові, незалежні від об’єднань, міжцерковних організацій.

Цілі місії «Голос надії» — безстрокові. Поки є ще хоч один грішник — є й потреба в місіонерах. Поки є населені пункти, де немає церков, — потрібна місія. Але все-таки 35 років — це серйозний термін. Тож варто в контексті стратегічного бачення братерства переглядати й нашу стратегію. Згідно з місіологічною доктриною Бог — Автор місії, а Церква — Його посланниця. Тож якщо церкви усвідомлять, що саме вони покликані до проповіді Євангелії, і будуть активними в місіонерстві, то місії ставатимуть скоріше сервісними центрами, які допомагатимуть у цьому. Але на цей час місії ще актуальні.

— Чи впливають на стратегічне бачення зовнішні обставини? От зараз — війна. Вона якось коригує діяльність місій?
— За великим рахунком наші цілі не змінюються — проповідь Євангелії та відкриття церков продовжуються. Просто місіонерське служіння стає більш соціальним, душеопікунським. Акценти робляться на тих викликах, які прийшли з війною. Тобто навіть такі глобальні події швидше впливають на тактику, а не на стратегію. Історично великі духовні пробудження завжди починалися в переломні періоди — Друга світова війна, розвал Радянського союзу. Так і три роки повномасштабної російсько-української війни дали людям новий поштовх до богошукання.

— Отже, місія — один із п’яти ключових напрямків Стратегічного бачення УЦХВЄ 2024 року. Та чи завжди вона була пріоритетною в об’єднанні та місцевих церквах?
— Якби вона була пріоритетною, то не було б і потреби оновлювати Стратегічне бачення. Частина служителів це розуміла, мала ширший світогляд, посилала й підтримувала місіонерів. Але багато хто не дуже розумів обов’язок церкви виконувати Велике Доручення, обмежуючись принагідними фінансовими зборами, молитвою за місіонерів і продовжуючи тихе життя у своїх пенатах.

Якщо говорити про всеукраїнське об’єднання церков, то в перше десятиліття після об’єднавчого з’їзду пріоритетом була інституціоналізація — вибудовування структури. Місіонерський рух у братерстві іноді просувався й підтримувався, іноді просто схвалювався без надмірного ентузіазму. Але те, що ми бачимо тепер — перша спроба зробити місіонерство духом церкви. І це дуже похвально.

— Які найпотужніші осередки місіонерства в Україні ви б назвали?
— Переважно це населені пункти на заході України — на Волині, Рівненщині. Думаю, одна з причин цього — менший вплив тоталітарного режиму: до 1939 року тут панувала Польща, яка більш-менш толерантно ставилася до церков і не заважала їхньому розвитку. Атеїстичний каток просто «випрасував» центральні, а особливо східні області. А тут збереглося коріння та виник досить благодатний ґрунт для протестантизму. Наші батьки, діди жили пробудженням, яке розпочалося в 1920-х роках, і передавали його наступним поколінням. Тож, коли впала «залізна завіса», люди, запалені ідеєю місіонерства, були готовими до благовістя. Хоча і тут багато церков за інерцією живуть у «окопній» ментальності, яка природно сформувалася в часи СРСР. Думаю, тепер потрібна нова хвиля пробудження, яке б запалило молодь до місіонерства.

— Основна ідея Стратегічного бачення — глибоке залучення місцевих церков та окремих християн до благовістя та місії. З вашого досвіду — як це зробити?
— Найперше — власним прикладом. Що проповідується з кафедри, те й буде в церкві. Чим горить пастор, те буде запалювати інших. Багато молодих людей шукають собі певний зразок, але вони його не бачать. Сподіваюся, принцип «від ясел до служителя», що є частиною Стратегічного бачення та стосується формування майбутніх місіонерів, із часом буде щораз більше впроваджуватися і дасть свої плоди.

Певний ефект мають і місіонерські школи. Щоправда, сьогодні молоді люди вступають у біблійні заклади переважно для власного духовного становлення, не маючи наміру долучатися до активного служіння. Але за період навчання все-таки багато хто запалюються ідеєю місіонерства. Потрапивши у вир праці, вони відчувають смак благовістя, знаходять у ньому своє покликання.

— Не всі можуть поїхати на місію, але можуть підтримувати матеріально. Як мотивувати людей до цього?
— Власне, це ще один принцип церкви з місіонерським баченням — залучити кожного на своєму рівні. Хтось може віддати на місію свої коліна (молитися), хтось — свій гаманець (жертвувати), хтось — свій час (піти особисто). За статистикою на одного воїна на фронті має працювати понад 10 осіб у тилу. Це стосується також місіонерства. Досі значну частину фінансової підтримки брали на себе наші закордонні партнери, частину — місцеві церкви. Одна з ідей Стратегічного бачення — щоб кожна церква усвідомила свою відповідальність за місію, у тому числі й матеріальну. Можу сказати, що бюджет братерства вже змінився — в останні два роки місіонерські проєкти в пріоритеті. І це говорить саме за себе.

— Які інновації в місіонерстві ви передбачаєте?
— Ще під час карантину багато церков зрозуміли, наскільки потужним інструментом впливу є інтернет, соціальні мережі. Виявилося, що через трансляції богослужінь досягається набагато більша кількість слухачів, ніж можуть бути присутніми в залі. Деякі люди саме так дізналися про церкву й згодом прийшли на зібрання. Для тих, кому з певних причин важко було переступити поріг дому молитви, онлайн-служіння стали таким собі містком. Тому сучасні технології — це важлива сторінка в стратегії місіонерства. Я вважаю, що вони наближають прихід Христа.

Також більше християн здобувають освіту, займаються богословськими дослідженнями, які в перспективі можуть бути корисними в місіонерському служінні. Щоправда, тут варто застерегти від того, щоб за інтелектом не втратити потреби в керівництві Святого Духа.

— Щодо зовнішньої місії. Із початком війни розширилася праця в Європі — яка її специфіка? Із якими зовнішніми партнерами співпрацює УЦХВЄ в контексті місіонерства?
— Основна специфіка полягає в різниці культур, мов, традицій. Служіння серед народів колишнього СРСР було простішим через мовну, культурну, релігійну спорідненість. Тому поки що служіння в Європі зосереджене на українських біженцях та діаспорі. Але в перспективі я сподіваюся, що воно пошириться й на корінне населення. Мені здається, якби взяти найкраще з місцевої культури та поєднати це з нашою п’ятдесятницькою ідентичністю та ревністю — це дало б дуже хороший результат.

Щодо партнерства, то ми давно співпрацюємо з PEF — П’ятдесятницькою європейською спільнотою, зокрема її місіонерським відділом (PEM). Також сьогодні підтримуються та розвиваються зв’язки з Асамблеями Божими (США), зокрема їхніми освітніми закладами.

— Заплановано поглиблення взаємодії Департаменту місій із відділами благовістя, соціального служіння, душеопікунства та освіти. Як практично це буде втілюватися?
— Власне, задум у тому, щоб усі відділи були підпорядковані місіонерству та працювали на одну мету — втілення в церкві ідеї місії. Обрано відповідальних, які координуватимуть взаємодію різних підрозділів. Хтось сіє зерно, хтось готує техніку, хтось збирає урожай із однією метою — отримати хліб. Наша мета — виконати повеління Ісуса Христа: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!»

Розмовляв Дмитро Довбуш

Благовісник, 1,2025