Директор Департаменту соціального служіння В’ячеслав Когут:
«У важкий час церква має бути поруч зі своїм народом»

15-17 лютого 2024 року в церкві «Спасіння», що в Підгайцях Волинської області, відбувся семінар для капеланів. Навчання організували працівники відділу капеланського служіння Волинського обласного об’єднання УЦХВЄ. До вашої уваги матеріал про цей захід, підготований студією «Крок назустріч».

На навчання прибуло понад 60 капеланів із різних куточків України, зокрема — із Донецької, Дніпропетровської, Житомирської, Полтавської та Волинської областей. Упродовж трьох днів учасники слухали спеціалізовані лекції від практикуючих психологів Тетяни Маковської та Оксани Кокотень про те, як правильно говорити й взаємодіяти з військовими та їхніми сім’ями; мали змогу попрактикуватися в наданні домедичної допомоги (накладання турнікету, зупинка критичної кровотечі); обговорювали за круглими столами складні ситуації, із якими доводиться стикатися в капеланському служінні. Також під час заходу мали слово капелани з багатим досвідом — Віктор Котяш, В’ячеслав Когут, Анатолій Кушнірчук.

Оскільки капеланське служіння вимагає великої посвяти та має свою специфіку, то такі зустрічі однодумців і наставників надзвичайно важливі для їхньої духовної підтримки та відновлення. Нині важливе й актуальне не тільки служіння воїнам на фронті, а й пораненим у госпіталях, сім’ям військовослужбовців тощо. Тож церква потребує підготованих служителів.

«Ми намагалися, щоб це навчання було орієнтоване саме на капеланів-волонтерів, тобто людей, які не перебувають постійно в зоні бойових дій, не є штатними військовими, а разом із цим виконують певні служіння в місцевих церквах, — розповідає організатор навчання, заступник керівника капеланського відділу Волині Микола Корнійчук. — Відповідно тут є своя специфіка, на яку ми робили акцент і старалися більше торкнутися саме практичних моментів капеланського служіння».

«Нині мають велику потребу в підтримці сім’ї військових, — говорить Максим Кривоніс, один із учасників заходу. — Часто доводиться працювати з родичами військових. Особливий виклик — служіння вдовам. Я у свої місцевості бачу цю потребу, тому хочу розвиватися в цьому напрямку, щоб знати, як ефективно допомагати таким людям».

«Усе почалося з того, що в мене, як і в кожного з нас, з’явилися друзі та знайомі на фронті, — розповідає капелан-волонтер Максим Музичук, який був учасником зустрічі. — Перший раз ми просто поїхали їх провідати, завезти продукти, смаколики. Коли приїхали, то познайомилися з багатьма іншими військовими, і зрозуміли, що потрібно рухатися в цьому служінні. Оскільки нині є можливість навчатися, то вирішили долучатися до таких заходів, щоби бути більш успішними в тому, що робимо».

«Ми переживаємо важкі часи, — зазначив організатор заходу Олександр Ружило, керівник капеланського відділу Волинського об’єднання УЦХВЄ, який із 2014 року активно служить військовим. — Додому повертається багато воїнів із травмованими тілами та психікою. І виникає потреба в комусь, хто міг би підтримати їх, привести до Бога, розповісти про подвиг Ісуса Христа. Я вважаю, що основне завдання церкви — стати підтримкою для цих людей. Нашим воїнам на фронті потрібен Ісус Христос, і наше завдання як церкви підтримувати їх у молитві. Ми повинні бути неймовірно вдячні тим, хто платить височенну ціну — ціну свого здоров’я та життя за нашу свободу».

«Я дякую Богові, що таке навчання відбулося, і вважаю, що такі заходи треба проводити не тільки для капеланів, але й для усіх служителів, — сказав єпископ Волинського об’єднання Михайло Близнюк. — Адже коли збираються люди, які роблять одну справу, то вони завжди мають чим послужити один одному. При зустрічі з капеланами я нагадую їм, що вони працюють із людьми, які щоразу можуть не повернутися із поля бою. Вони можуть більше ніколи не відвідати церкву, не почути Божого Слова. І ви, капелани, є для них, можливо, останніми людьми, які можуть розповісти про Божу любов!»

Про капеланство ведуча студії «Крок назустріч» Галина Фурман поспілкувалася з В’ячеславом Когутом, директором Департаменту соціального служіння УЦХВЄ, людиною з досвідом служіння залежним від наркотиків та алкоголю, ув’язненим, а також військовослужбовцям.

— Ви були одним зі спікерів навчального курсу для капеланів-волонтерів на базі церкви «Спасіння». Прокоментуйте цей захід — якою була його мета?
— Цей захід об’єднав людей із різним досвідом капеланського служіння: є ті, хто тільки розпочинає свій шлях, а є й такі, хто з 2014 року дотичні до військового капеланства. Це, звісно, обмежений курс, він не дає повної підготовки, тому що три дні для цього замало. Але навіть за такий короткий час усе ж таки можна трішки підняти рівень кваліфікації, оновити чи поповнити знання, укотре нагадати, хто такий капелан, які його завдання, іноді підправити фокус людей, які рухаються не зовсім коректно.

Оскільки я представляю наше об’єднання в душпастирській раді при Міністерстві оборони, то під час таких зустрічей можу поділитися новинами про те, що відбувається нині на законодавчому рівні або в апараті головнокомандувача Збройних сил України у сфері військового капеланства.

Під час навчання ми, зокрема, намагаємося розкрити тему: «Як допомогти самому собі?» Адже, допомагаючи багатьом людям, які до нього звертаються, капелан дуже часто сам потребує духовної підтримки. Тому вважаємо дуже важливим переконати служителів у тому, що в кожного капелана має бути свій капелан.

Також намагаємося окремий навчальний блок присвятити тактичній медицині, щоб дати учасникам наших заходів хоча б елементарні знання про те, як надавати першу допомогу. Хто вже був на таких заходах раніше, може оновити ці знання й попрактикуватися. Зрештою, у наш час такою інформацію мала б володіти кожна людина, бо нині в Україні немає на 100% безпечних місць. Тому треба вміти користуватися принаймні турнікетом, щоб зупинити кровотечу.

— Ми хочемо детальніше пояснити читачам, хто такий капелан. Багато людей знають, що є представники церкви, які їздять на фронт, допомагають військовим. Але поняття «капелан» включає щось більше. То хто такий капелан?
— У широкому розумінні капелан — це особа, уповноважена церквою для того, щоб служити людям, які мають обмежений доступ до задоволення своїх духовних потреб. Це і ті, хто перебуває на фронті, і ті, хто в лікарні, і ті, хто в місцях позбавлення волі. Це стосується будь-якого місця, яке людина не може з власної волі залишити, щоб відвідати церкву. Тож церква посилає свого представника до таких людей, і він називається капеланом. Крім названих напрямків, можна також згадати поліцейське капеланство, муніципальне капеланство, спортивне капеланство тощо.

— Які обов’язки капелана?
— У вересні 2022 року була утворена служба військового капеланства при апараті командувача Збройними силами. Це цілий відділ, який розвиває капеланську справу. Зокрема, він організовує курси з підвищення кваліфікації (якщо не помиляюся, тепер навчається вже п’ята група). Раніше вони тривали шість місяців, а з цього року — вісім. На це навчання збираються капелани з різних конфесій, штатні капелани, які є офіцерами. Випускники отримують наліпку на шеврон із написом «Бути поруч». І я думаю, що це і є головна теза капеланського служіння — бути поруч із людиною в складний час, який вона проходить.

— Чи кожен може бути капеланом?
— Капеланом може бути тільки та людина, яку уповноважила церква, яка має право на священнодію. У нашому контексті — це пастор, священник. Він може проводити обряди — від хрещення до вінчання. Звісно, від капелана не будуть вимагати того, чого він не робить у власній церкві. Тобто якщо в моїй церкві щось не прийнято робити, то в мене не можуть вимагати цього деінде, де би я не був — у війську чи у в’язниці. Наприклад, якщо я представник християнської церкви, а до мене звернеться мусульманин із проханням провести певний обряд, то моїм завданням буде знайти імама, який зможе йому допомогти, і організувати їхню зустріч.

— Нам відомо, що ви задіяні в капеланстві ще з 2006 року. А з чого ви починали?
— Так, мій капеланський шлях почався у 2006 році зі служіння реабілітації та в’язничного служіння. А в 2008 році ми вже організували перші капеланські курси, стали вивчати міжнародний досвід. Тоді ми використовували ці знання переважно в служінні засудженим та персоналу місць позбавлення волі. Коли ж у 2014 році почалася війна й потрібно було їхати до військових, то, за моїми спостереженнями, першими, хто відгукнувся на цей виклик, були саме в’язничні капелани. Адже вони вже мали досвід духовної праці поза межами церкви.

Наше капеланське служіння у війську розпочалося з того, що ми стали відвідувати нашого брата. І командир запитав: «А чого ви тільки свого відвідуєте? У багатьох місцях є потреба!» Так ми стали їздити до інших, команда поступово зростала кількісно. Спочатку, звісно, довелося завойовувати довіру, авторитет. Хтось думав: «Хто це такі? Мабуть, приїхали попіаритися!» Але потім військові побачили, що капелани перебувають разом із ними на лінії зіткнення, моляться, служать, ділять небезпеку, потрапляють під обстріли, — і ставлення змінювалося. Військові бачили в капеланах людей, які довіряють своє життя Богові. Адже капелан не має зброї, його зброя — Боже Слово й молитва.

— З якими найбільшими проблемами, викликами стикаються капелани, перебуваючи у війську?
— Я почав би з того, що дуже важливо, щоби було розуміння цього служіння в церкві. Тому що я особисто чув: «А що це за капеланство у війську? Ви що, благословляєте на вбивство?» Я відповів: «Тобто, по-вашому, ми йдемо у в’язницю, щоби благословити на злочин? А в лікарню — щоби благословити на хворобу? На всякому місці капелан несе Добру Звістку!» У такий важкий час церква має бути поруч зі своїм народом.

Узагалі підґрунтям для військового капеланства є 20 розділ Повторення Закону, де вперше описується служіння військового капелана. Тільки, звісно, воно там ще так не називається. А саме слово «капелан» походить від слова «капа». За переданням, у IV ст. жив такий собі Мартин Турський, римський воїн. Якось, побачивши бідного чоловіка, що замерзав, він зняв із себе плаща, який називався капа, роздер його на дві половини, і однією вкрив бідаря. А вночі вві сні йому з’явився Ісус Христос і сказав, що це Він був в образі тієї вбогої людини. Тобто солдат зігрів самого Ісуса. Католицька церква стала зберігати ту капу як реліквію. Відповідно, слово «капелан» значить: «той, хто бере під покров, огортає когось, зігріває, ділиться своїм».

Капелани в Україні стали набирати правового статусу десь із 2015 року, коли вийшов наказ Кабміну про створення капеланського служіння. Поступово капелани отримали змогу укладати трудовий договір. Іноді вони формально займали посаду водія чи бібліотекаря, але всі знали, що це капелан. Так було до прийняття закону про військове капеланство. Після прийняття закону, із вересня 2022 року капеланів стали брати на штатні посади.

У Збройних силах майже 750 капеланів. Вони поділені за конфесіями згідно з анкетуванням, яке проводилося ще до повномасштабного вторгнення. Тепер капелан має офіцерське звання, підкоряється тільки командирові, не носить зброї згідно з конвенцією. Але він має супроводжуючого, який носить зброю, захищаючи капелана. Оскільки не вистачає капеланів, то є багато служителів, які мають посаду помічника капелана, але виконують його функції.

— Як би ви прокоментували ставлення держави до капеланства? Чи підтримує держава цей вид служіння?
— Держава підтримує, але поки що з цим викликом не впоралася церква. На 748 капеланських посад у збройних силах — понад 400 ще вільні. Хто може бути капеланом? По-перше, це має бути громадянин України, по-друге — священнослужитель, по-третє — обов’язкова вища освіта з державним визнанням. На сьогодні достатньо світської освіти, а з 2026 року буде обов’язковою богословська вища освіта з державним визнанням. І останнє — ця людина має отримати мандат на право здійснення капеланського служіння в збройних силах згідно із квотою. Ця квота для нашого об’єднання дуже маленька.

Хоча зараз немає проблеми з мандатами, їх можна отримати, але, на жаль, дуже мало людей хочуть присвятити себе цьому служінню. Тому що бути штатним капеланом — це вже не волонтерство, потрібно працювати 24/7, тобто постійно перебувати на службі.

Тому з березня 2023 року ми й проводимо такі триденні навчання для капеланів. Їх пройшли вже 700 людей. Для когось це підвищення кваліфікації, хтось тільки намагається розібратися, що це за служіння. Якщо хтось бажає продовжувати навчання, ми вже маємо розроблені бакалаврські та магістерські курси капеланського служіння. А далі охочі можуть прийти до рішення стати штатним капеланом.

До речі, тепер штатним капеланам можна спокійно заходити в лікарню. Для цього не потрібен мандат, але потрібно мати духовний сан і вищу освіту. Звісно, не в кожній лікарні головний лікар скаже, що вас чекає, треба ще з ним домовитися. Недавно ми мали зустріч із міністром охорони здоров’я, то він хоче трохи змінити ситуацію, щоб дозвіл на капеланське служіння не залежав тільки від головного лікаря. Міністр знає міжнародний досвід капеланства, зокрема Сполучених Штатів Америки, де лікарня високого рівня повинна мати мінімум двох штатних капеланів.

Штатний капелан — це людина на державному забезпеченні, яка має статус, зарплатню, стаж. Вона має доступ до лікаря, до хворого, до родичів хворого. Наведу приклад. Коли пандемія була в розпалі, ми побачили, наскільки не вистачає капеланів у лікарнях. Лікар каже: «У мене десять пацієнтів при смерті. Як тільки звільняється один апарат штучної вентиляції, заходиш до палати й думаєш: кому з десяти дати шанс? Як тільки звільняється ліжко, ще не встигло охолонути, а вже на нього треба покласти наступну людину…» Уявляєте, із якими внутрішніми конфліктами, муками совісті стикалися лікарі? Захворів один брат із нашої церкви, дуже швидко падала сатурація, він не міг дихати. Викликана швидка не хотіла забирати його в лікарню, то дружина сказала: «Я вас не випущу з хати! Не лишайте чоловіка помирати!» І вони все-таки забрали його. Ця жінка розповідала мені: «Я вперше стала на коліна перед людиною, благаючи головну лікарку виділити чоловікові апарат штучного дихання». Лікарка підвела її на ноги, завела в реанімаційне відділення — і питає: «Кого з них відключити, щоб підключити вашого чоловіка?»

Тому дуже важливо, щоб у такі моменти поруч був капелан. І вже є штатні капелани в лікарнях деяких міст України — у Львові, у Івано-Франківську. А на волонтерських засадах згідно із законодавством можна працювати ще з 1991 року. Капелан (у сані священника) має безперешкодний доступ до хворого за бажанням останнього, або за ініціативою релігійної громади чи церкви.

— Яка різниця між штатним і позаштатним військовим капеланом?
— Різниця дуже велика. Наприклад, позаштатний капелан навіть не завжди може мати доступ до особового складу. Це просто волонтер, він не має жодного державного захисту, соціального захисту. Ніхто не відповідає за нього, якщо з ним щось трапиться. Звісно, сьогодні є багато капеланів-волонтерів, які просто підтримують своїх друзів, поступово будують стосунки з військовими. Там, де вже знають працю капеланів, то завжди чекають, щоб приїхали, провели богослужіння, поспілкувалися.

З іншого боку, служіння капелана — це не тільки військо і фронт, це й тил. Сім’ї військових, сім’ї загиблих, опіка над дітьми військовослужбовців. Говорячи про служіння в тилу, завжди згадую біблійну історію про Давида, коли він після перемоги повернувся з військом додому і побачив, що Ціклаґ спалили, майно пограбували, жінок із дітьми викрали. Питання: навіщо військовим така перемога? Так, ми знаємо, що Давид догнав і відібрав усе, що забрали вороги. Але цікаве те, що тоді він установив таке правило: нагорода має бути рівною — і тим, хто воював, і тим, хто був при обозі. Ну як воїнові ефективно служити, коли він знає, що вдома немає порядку? Тому служіння в тилу теж дуже важливе.

Благовісник, 1,2024