Герої віри — де вони тепер?

Нині в Україні слово «герой» асоціюється з мужністю та відвагою українських захисників, які, віддаючи власне життя, боронять нашу державу та відвойовують свободу кожного українця. А як щодо героїв віри — людей, які стоять на лінії духовного фронту, воюючи проти гріха та наближаючи людей до Бога? Чи бачимо ми їхню віру та відвагу нині, у час повномасштабної війни в Україні? Про це журналісти Волинського об'єднання УЦХВЄ поспілкувалися з почесним єпископом Михайлом ПАНОЧКОМ.

— Нині в Україні ми бачимо дуже багато відважних людей. Це і військові, і лікарі, і капелани, і волонтери та інші люди, кожен із яких на своєму рівні робить внесок у перемогу України. Розкажіть більше про те, що роблять християни з наших церков? Чи є такі герої в церковних колах?
— Люди не готуються до героїзму. Це ситуативна реакція людини. І війна стала виявляти людей, готових бути вірними там, де їх поставив Господь. Людей, готових підтримувати інших навіть тоді, коли самим було нелегко. І в цьому виявився такий собі, так би мовити, спільний героїзм нашого народу. Такої спільності, взаємопідтримки й взаємодопомоги не очікували жодні експерти, які прогнозували швидку поразку України. Але вони помилилися, не врахувавши того фактору, що більшість українців виявить своєрідний героїзм, давши опір кровожерливому хижакові, який напав на нашу землю. Зокрема наші брати-волонтери під кулями вивезли за офіційними даними понад 160 тис. людей. Деякі з них загинули, їхні діти лишилися сиротами. Проте ці та інші герої не думали про себе, а робили важливу справу, рятуючи життя людей. І саме це є героїзмом. І щоразу, коли сотні наших братів та сестер їдуть у гарячі точки, везучи допомогу людям, вони ризикують своїм життям.

Звісно, уже після перемоги ми краще знатимемо про тих, хто був справжнім героєм, але зараз ми всі виявляємо певний героїзм, кожен на своїй позиції. Є яскраво виражені особистості, але, якщо говорити в цілому, герої віри були, є й будуть.

— У яких найгарячіших точках служать християни? У чому полягає їхня праця?
— Наші брати й сестри служать скрізь, де гаряче. І у Харкові, який постійно обстрілюється, у Херсоні, який було окуповано й звільнено, у Запорізькій області й на Донбасі, на Миколаївщині та в інших регіонах. Багато служителів залишилися у своїх регіонах і живуть під постійними обстрілами, підтримують дух людей, служать їм. І я пишаюся тим, що вони залишилися та є великою опорою для багатьох. Звісно, якщо бойові дії стають сильними, то ми людям радимо залишити ті місця й не ризикувати своїм життям.

Брати дають людям не просто хліб чи продукти, які ми надсилаємо тисячами тонн, а й діляться вісткою про любов Божу, яка явлена в Ісусі Христі, а також роздають їм Євангелії — Хліб життя. І цікаво, що Харківщина просить Євангелії українською. Раніше, коли ми закликали їх переходити на українську, нам відповідали: «Какая разніца?» А тепер ситуація змінюється, і це дуже радує. Це потужне зрушення мовного питання.

У тих регіонах часто бувають і брати із заходу України, особливо з Рівненщини й Волині. Здається, село щойно звільнили — а брати вже там. Щойно сталася якась проблема — а брати вже привезли допомогу. Тобто війна виявила прихований потужний потенціал. Хочеться багато прізвищ назвати, але розумію, що не охоплю всіх. Проте я задоволений працею багатьох і дякую Богові, що є люди, які стоять на своєму посту. Це цінно.

— З якими викликами стикаються служителі й волонтери в гарячих точках? Про що вони вам найбільше оповідають, коли ви з ними спілкуєтеся?
— Найстрашніше, коли люди оповідають про те, як потрапили під обстріл. Ти розумієш, що в кожного з них сім’ї, дітки. І є ризик не повернутися додому. Але я ні від кого з них не чув ні скарг, ні нарікання. Коли вони бачать, як люди, яким вони служать, зустрічають їх зі сльозами на очах, тішаться підтримкою та допомогою, волонтери забувають про страх перед обстрілами й готові їхати в найгарячіші місця знову.

Тобто головний виклик — повернутися додому живим. Немає жодних перешкод із боку влади чи інших структур. Ми також підтримуємо наших братів, наскільки можемо — і вони про це знають. Нас підтримують партнери з-за кордону. Тобто ми маємо внутрішній резерв і резерв, який поповнюється ззовні. Тепер Україна у світовому тренді — усі говорять про Україну, співчувають Україні, підтримують Україну. І через ці страшні події щось Господь робить у глобальному масштабі.

Волонтери оповідають, що люди дуже відкриті. Ніхто не відмовляється від Євангелії, від свідчення, від молитви чи духовної підтримки. Тобто здійснюється не лише матеріальна, а й духовна підтримка, що дуже важливо та у свій час дасть свої плоди, і ми ще побачимо велике пробудження в нашому народі.

На фото розстріляний та спалений бус Михайла Супруна з Рівненщини. Він був членом церкви ХВЄ смт Квасилів. Коли почалася війна, він волонтером їздив бусом у Гостомель, возив туди речі та продукти, а по дорозі назад вивозив людей. 11 березня зв'язок із Михайлом обірвався. Через місяць, коли цю територію звільнили, хлопці-односельчани, які теж волонтерили, знайшли спалений бус, а поряд — Михайлову могилу. Поховали героя жителі с. Мирча, біля якого його було вбито.

— Як ви уявляєте собі це пробудження? Як Бог буде піднімати людей, які стануть героями віри, як Він буде їх формувати?
— Мені це не відкрито. Це пріоритет Господаря нашого Всесвіту. Але в житті та вірі я керуюся Божим Словом, яке дає мені право робити певні висновки про те, як діє Бог. Боже серце та Його характер у тому, щоб кликати не праведників, а грішників до покаяння. І ця істина незмінна протягом віків. Тобто Ісус прийшов кликати не окремих людей, а всіх. І мені приємно говорити про це людям, що мій Бог не дивиться на особу, а хоче всіх спасти. І я хотів би, щоб ця думка звучала в наших церквах, щоб ми не лише себе вважали якимись унікальними, хрещеними Святим Духом. Зрозуміймо: якщо Господь дає нам благодать, то не тому, що ми якісь особливі — добріші чи святіші від інших. Бог дає нам благодать від Своєї повноти й дає даремно. Ісус приніс величезне благословення для всіх жителів Землі. І джерело цього благословення невичерпне, а ми, люди, лише трішечки долонею зачерпнули цієї живої води з океану й іноді думаємо, що вже океан проковтнули.

Бог хоче, щоб ми, спробувавши Його благодаті, понесли її людям. І робити це варто без високих думок про себе. Це не Божий Дух керує такими людьми.

Пробудження ж прийде тоді, коли назріє час для цього. «І коли прийшла повнота часу, — сказано в Писанні, — Бог послав Свого Сина». Часто світло в темряві загоряється тоді, коли найважче. Так було і в ізраїльському народі. Коли духовний занепад в Ізраїлі ставав темнішим за темну ніч, у ту мить з’явилася зоря на сході. Тобто Бог має власний проєкт. І Україна нині дозріває для сприйняття істини Божої. Люди мають цінувати Боже Слово, і воно тепер розповсюджується. Це так, ніби жінка поклала до тіста закваску, яка тихо робить свою справу. І Божа істина та Його благодать, які будуть тихенько доноситися світу через добрі справи, молитви, роздавання Божого Слова та свідчення людям, робитимуть свою справу. І зрештою прийде момент, коли загориться. І ми побачимо пробудження.

Пригадайте Мойсея, який сорок років, пасучи овець, ходив біля Хориву, біля тих самих кущів, але Бог не посилав вогню пробудження. Це була людина з великими амбіціями й планами. Та вона сидить на нулі, допоки перед нею Бог не запалить той кущ. Я говорю це в контексті пробудження.

Апостолам було звелено залишатися в Єрусалимі, доки не зійде Святий Дух. Їхнім завданням було молитися й формувати в собі цю спрагу. Це предтечі пробудження. І я бачу, що ці предтечі з’явилися в Україні. І коли люди дозріють, коли будуть спрагнені, пробудження прийде. І почнеться це, я вірю, серед молодого покоління, яке, перепробувавши багато чого й відчувши величезну пустку в душі, сформує запит: «Невже я порожняком проживу все своє життя?» І тоді, як написано в Писанні: «Хто покличе Господнє ім'я — спасеться».

Тобто пробудження прийде, але цього треба чекати, вкладаючи в це чекання наші щирі молитви, нашу щиру працю, потаємні сльози, нашу ревність і спрагу, а також терпіння. У Бога є Свій час, і, я вірю, цей час наближається.

— Чи ви могли б дати декілька порад служителям щодо того, що їм робити, щоб у церквах спонукати молоду генерацію до служіння Богові?
— Передусім хотів би застерегти всіх служителів нинішніх, щоб вони берегли себе від духовного занепаду. Коли служитель занепадає духовно, йому стає все нецікаво. Він стомлюється й вигоряє, як люблять нині говорити. Але для того, щоб служитель був свіжим, не втрачав ініціативи й не вигоряв, він має бути близько з Богом. Це дуже важливо. Тому слід завжди шукати Божого лиця. Апостоли, доручивши матеріальні справи іншим людям, перебували в молитві й Слові. Святий Дух і Слово Боже — це два потужних джерела енергії, вони невичерпні, і ними ми можемо постійно живитися. А там, де немає духовного підживлення, починається духовна деградація. Тоді виникає духовний егоїзм, авторитаризм і навіть сектантство.

Служитель, який перебуває близько з Богом, бачить, що нива велика, тому він не боїться залучати нових людей до праці. Велику увагу приділяє молодим людям, навчаючи й спонукуючи їх до служіння. Він розуміє, що ніхто не покликав нас бути всім, бо самотужки неможливо справитися з усіма викликами служіння. Тому важливо наставляти, залучати, заохочувати й підказувати.

У Посланні до Тимофія апостол Павло дуже чітко про це говорить. Він закликає молодого служителя зміцнятися в благодаті, вникати в себе й науку, говорить про його віру й разом з тим закликає його навчати інших, які зможуть далі нести вчення Ісуса. Тобто ревність починається з самого служителя. І якщо служитель зачахнув, то це проблема. Це буде відбиватися на служінні, яке він виконує, і на людях, які поруч.

Разом із тим служитель має тримати руку на пульсі, щоб бачити ситуацію в церкві й навколо. Церква — це не замкнений клуб любителів співати, молитися й т. ін. Церква повинна мати відчинені двері й будь-кого, змученого гріхами, з любов’ю прийняти. Так робив Ісус.

Тим більше, коли в церквах є молодь — це наш золотовалютний резерв. На них треба робити акцент, залучати до праці. А Бог у Свою чергу працюватиме з ними й зробить чудо. Ми можемо думати: «Та хто він там…» Або й самому може приходити думка: «Та хто я такий?» Це хибна думка. Я теж ніхто, виріс у простій багатодітній сім’ї, ніколи не мріяв про високі посади, але завжди хотів щось добре робити. І Господь мене з юності покликав, давав мені сигнали, бажання. Одним із них було сильне бажання багато читати. Я читав навіть вночі при ліхтарику, й мама не раз сварила мене за це. Але читання книг дало мені основу для служіння, для проповіді. Тому що пастор чи інший служитель, який не читає, — не розвивається. Тому я заохочую всіх людей читати хороші книги, які формують основи віри, структурують знання, які ми отримуємо, читаючи Писання, учать формулювати думку. Павло говорить: «Принеси мені книги» або: «Вникай у себе й науку».

Я вірю, що молодь має великий потенціал, і Бог буде працювати з ними. І навіть із непомітних сьогодні людей, яких ми й не бачимо ніде, можуть постати герої віри, якщо над їхніми серцями працюватиме Сам Господь.

Ми живемо в останні дні, в останні часи, і немає кращого в житті, як бути посвяченим Богові. Ісус каже: «Переможцеві дам їсти сокровенну манну». Що ж це за манна? Як на мене, Бог має щось особливе для людей, які присвятили себе Йому. І сторонні люди, які далекі від Бога, не можуть навіть здогадатися про це. Ця спільність із Богом — як особлива духовна їжа, яку навіть складно описати тим, хто не скуштував її. Жодна мова світу не має слів, які б могли описати ті духовні блага. Господь знає, що без Нього наш дух порожній, немічний або ж і мертвий. Та коли Господь нас оживляє, то хоче нам, живим, давати силу, мудрість, знаряддя для праці, відвагу, натхнення, благодать на благодать. Але ми маємо бути відкритими до цього, маємо цього хотіти.

Я дуже хочу, щоб молодь наблизилася до Бога, спробувала, Який добрий Господь. І тоді в неї виникне велике бажання служити Богові й людям. Брати від Бога й передавати іншим, які страждають, які розбиті й розчаровані. Люди б’ються зі своїми проблемами, як з Голіафом, і не можуть їх здолати. І коли ти хоч одній людині на день допоможеш, спрямуєш її до Ісуса — день буде прожитий немарно.

Розмовляла Галина ФУРМАН

Благовісник, 3,2023