Віктор Клець: «Ми усвідомлювали, що маємо бути з народом»

Повномасштабна війна мобілізувала чи не усе населення України на боротьбу проти окупантів. Хтось захищає нашу землю безпосередньо в окопах, хтось — у тилу. Хтось евакуює біженців, хтось волонтерить, хтось — перебуваючи за кордоном, донатить на перемогу. Не залишилася осторонь і Церква, яка з перших днів війни зрозуміла свою місію молитовника та самарянина.

Обираючи співрозмовника для інтерв’ю, ми опинилися перед складною дилемою: на цю роль претендували практично усі старші служителі УЦХВЄ. Уся Україна стала єдиним духовним фронтом. Ми ж зупинилися на Сумській області, яка одна з перших була атакована ворожими військами, зазнала — і зазнає донині — великих руйнувань і де працювали і продовжують працювати десятки місіонерів.

Розмовляємо з єпископом Віктором КЛЕЦЕМ.

— Ви колись розповідали про зовнішні обставини, завдяки яким стали служити місіонером на Сумщині (див. «Благовісник» №2, 2015). А яким було ваше внутрішнє покликання?
— Так, тоді було кілька пропозицій щодо переїзду, зокрема — Сумська та Чернігівська область. І там, і там ми паралельно служили, і там, і там були друзі... Але прийшов момент, коли треба було визначитися, ніби роздоріжжя. І коли молився про це, мені все в думки приходила Сумщина. Поступово настало чітке усвідомлення, що це саме те місце, куди Бог мене кличе і спрямовує, де Він хоче, щоб я працював.

— Служіння на Сумщині ведеться вже 30 років. За цей час місіонерами було засновано понад 20 церков. Скільки місіонерів служать в області на даний момент?
— Саме так, у березні виповнюється рівно 30 років. Коли ми приїхали в область у 1993 році, тут було всього три церкви. Місіонери (переважно — від «Голосу надії») стали працювати в районних центрах, селищах та селах. Сьогодні в нас нараховується 21 церква й 17 малих груп. До повномасштабної війни на Сумщині працювало близько 40 місіонерів. Деякі сім’ї виїхали, але й прибули нові, тому кількість практично не змінилася.

— Люди на заході та сході України відрізняються. Чи доводилося вам шукати нові підходи щодо благовістя, коли переїхали з Волині на Сумщину?
— Звичайно. На Волині люди більш побожні, більше знають про Бога. На Сумщині ми побачили багато забобонів та окультизму. На заході України люди здебільшого розуміють, що таке гріх, що правильно, а що ні. На сході — дуже розмиті межі. Атеїстична ідеологія мала більший вплив у східних областях. А після розпаду СРСР незайняту духовну нішу заполонили різні екстрасенси. Тому починати благовістя потрібно було з початкового рівня — хто є Бог, що Біблія — Боже Слово і т. п. Та й навіть тепер, через 30 років, ще іноді зустрічаємо тих, хто вірить в ідеї, нав’язані комунізмом. По селах бувають люди, що досі Євангелії не мали вдома.

— Ще в інтерв’ю 2015 року ви сказали, що «війна послужила на благо духовності». Тобто люди стали більш відкриті до Бога. Чи змінилося щось за останній рік?
— Так, вже у 2014 році багато хто змінив своє ставлення до церкви. Але у 2022 році ми особливо яскраво побачили, як люди шукають Бога. Звісно, часто йти до церкви їх змушують саме матеріальні потреби. Але спілкуючись, бачимо і велику духовну спрагу. Люди стали усвідомлювати важливість молитви, багато хто розповідає, що стали регулярно молитися. Збільшився попит на газети та духовну літературу — народ прагне читати і розуміти Боже Слово. Поки що важко сказати, наскільки ці пошуки глибокі й чи приведуть до серйозних рішень. Адже зрозуміло, що люди налякані потрясіннями, які принесла війна. Тим не менше, усі наші церкви зросли кількісно на досить вагомий відсоток.

— Як для вас особисто почалася повномасштабна війна? Якими були перші емоції та дії?
— Мене розбудив єпископ нереєстрового братства Сумщини. Раніше ми з ним домовилися проводити спільні молитви за область. Почали 21 лютого. Планували першу частину тижня збиратися в їхній церкві «Жива надія», а другу — в нашій «Церкві Христа Спасителя». 23 лютого провели чергове вечірнє богослужіння, розійшлися. А о 5:30 ранку він телефонує: «Вікторе, почалася війна!» Я почав думати, молитися… Вирішив повідомити служителів області, перш за все тих, хто живе недалеко від кордону. Подзвонив першому, а він мені скидає відео, як в’їжджають колони військової техніки. Другому, третьому — те саме. Я написав до усіх наших місіонерів, що вони мусять визначитися, чи залишатися служити, чи виїжджати, вивозити сім’ї — це їхнє рішення і відповідальність. Дехто запитував нас, чи плануємо виїжджати. Я відповідав: якщо й будемо, то хіба що в останньому вагоні.

Потім ми зібралися в домі молитви, мали молитву, радилися, як діяти далі, розподіляли обов’язки. Почали шукати, де ще можна придбати продукти, пальне, щоб зробити запас для нашої церкви. Деякі запаси у нас уже були — ми відчували, що загроза реальна, певною мірою готувалися, але врешті решт таки не підготувалися… Ще до вторгнення ми збиралися міжцерковною радою, продумували наші дії на випадок війни. Радили людям у церквах робити запаси. Але тоді ще не усвідомлювали всієї серйозності.

— Як загалом змінилося ваше життя і служіння після 24 лютого?
— Почалися дуже насичені дні — служіння майже без вихідних, від ранку до вечора. З 24 лютого ми щодня стали збиратися о 9 ранку на молитву. Багато людей, в тому числі невоцерковлених, приходили за допомогою — і за духовною, і за матеріальною. Ми трохи допомагали в евакуації — вивезли біля 100 людей, переважно сімей з дітьми. Активно молилися за військових, допомагали їм, чим могли. Це дуже привернуло людей до церкви. Адже чи не в кожного — родичі в теробороні чи на фронті.

— Майже всі служителі й місіонери лишилися служити в таких непростих обставинах. Чому ви не виїхали? Що змусило лишитися попри ризики?
— Ми усвідомлювали, що маємо бути з народом. Усі ці роки ми проповідували Євангелію на словах. Прийшов час показати на ділі — що дійсно любимо людей, свій край і готові жертвувати заради Божого Царства.

Пам’ятаю, я подзвонив до одних місіонерів, у них малі діти, і дружина мала скоро знову народжувати. Став їх просити хоча б на певний час виїхати в безпечніший регіон. Він каже: «А як на це подивляться люди? Як я можу їх лишити? Треба фасувати продукти, роздавати…» І щось подібне відповідали майже всі місіонери. Доводилося у деяких випадках переконувати хоча б вивезти жінок і дітей.

Не раз дзвонили різні служителі з області, запитували, чи ми на місці, чи все добре. Уже пізніше вони розповіли, що для них це було великим підбадьоренням: «Якщо ви на місці, то й ми маємо лишатися!»

— Чи багато переселенців виїхали із Сумської області?
— Якщо говорити про церкви, то відносно небагато, думаю, близько 60 людей. Коли робили статистичну звітність, то побачили, що ми навіть у плюсі. Додалися люди, які прийняли хрещення, які перейшли з інших церков. А загалом виїжджало багато, особливо з окупованих територій. Ми бачили як колони переповнених автомобілів їхали з Сум.

— Чи траплялися під час вашого служіння моменти, коли вам і вашим співпрацівникам загрожувала реальна небезпека, коли переживали особливий Божий захист?
— Звичайно, таких моментів було багато. Неподалік від села, де ми живемо, був російський блокпост. А за метрів 300 до того блокпосту на околиці жила одна молода сім’я з церкви — у них троє дітей, та ще й доглядали за лежачою бабусею. Якось я відвідав їх, побачив, як діти ховаються в погребі… Кажу: «Переїжджайте до нас». Чоловік подумав, каже: «Тут в нас і худоба, і господарство — напевно, що ні». Але на наступний день дзвонить: «Чи ваша пропозиція в силі?» Кажу: «Звичайно!» Я поїхав їх забрати, і щойно повернулися, як почалася артилерійська перестрілка, ми ледве встигли сховатися в підвал.

На наступний день поїхали подивитися, що там так вибухнуло, чи не постраждали люди. Побачили розбитий російський блокпост, догораючу техніку. І тоді трапився епізод, що я вже подумки прощався з життям — до нас наближався російський БТР. Ми тільки встигли заскочити в машину і від’їхати. Вони майже порівнялися з нами, але не стріляли. Також інші служителі (з Писарівки, з Юнаківки) розповідали, як Бог зберігав під час обстрілів — коли прилітало зовсім поряд. Загалом ніхто з церкви не загинув і не був поранений за цей час.

— Уся Україна так чи інакше відчула, що таке бомбардування, відключення електроенергії… Сумщина — одна з областей, яка постраждала найбільше, ще й була окупована. Як було виживати в цих умовах?
— Майже вся наша область була окупована, крім північних районів. Але я б сказав, що окупація на Сумщині минула набагато легше, ніж в інших захоплених регіонах. Російська техніка здебільшого проїжджала через населені пункти, але там не затримувалася. Були блокпости, але можна було їх оминути й виїхати.

Світло стали виключати відразу після вторгнення, з теплом та водою теж були постійні перебої. Ми навіть трохи допомагали людям із питною водою. Перший місяць було складно з продуктами. Але згодом налаштували доставку гуманітарної допомоги із західних областей. Брати реально ризикували, проривалися! Потім логістичний центр зробили у Лохвиці (Полтавщина). Туди привозили вантажі із заходу України, а звідти ми забирали і везли на Сумщину, роздавали людям.

— Як ви давали раду великій кількості людей, які йшли до церкви? Чи вистачало служителів, щоб усім приділити увагу?
— Порівняно з регіонами, де приймали біженців, нам було легше, бо біженці їхали від нас. Ми служили місцевим тими силами, які в нас були. Дуже допомагала моя дружина. Без неї я б нічого не зробив. Наші служителі — це сестри-пенсіонерки, 70 і більше років. Вони щодня складали списки, пакували продуктові набори… Спершу ми роздавали допомогу через день, потім — два дні на тиждень. Команду складали троє братів і сестри — загалом нас було до 15 чоловік. На богослужіння приходило в середньому 200 людей. Будинок був переповнений. Через церкву пройшли тисячі. Ми до цього не були готові. Тільки від «Сумки самарянина» роздали по області більше мільйона тон продуктів. Не рахуючи допомоги від церков Волинської, Рівненської, Чернівецької, Тернопільської областей.

Зараз роздаємо людям анкети, щоб дізнатися, хто з них має бажання глибше вивчати Біблію, отримувати інформацію про життя церкви, зрештою — стати частиною церкви. На даний момент готуємо до хрещення 30 чоловік.

— Після 2014 року у вас також пожвавилася співпраця із владою та іншими конфесіями — численні молитовні сніданки, регулярні молитовні віче тощо. Яка ситуація тепер?
— Наприклад, вечірня міжконфесійна молитва у центрі Сум проходила щоденно з 2014 по 2022. Зараз ми щодня молимося по церквах, а спільну молитву маємо раз на тиждень. Молитовні сніданки з представниками влади продовжуються, раніше вони проходили тільки на рівні області, тепер — також на районному та міському рівнях. До церкви стали ходити викладачі, військові… Також їздимо до солдатів, молимося за них.

— З точки зору душпастирства чи була церква готовою дати відповіді на питання війни, служити травмованим переселенцям, військовим?
— Ми мусили орієнтуватися вже в процесі. Чули запити людей і просили в Бога мудрості, як на них відповідати. Довелося переглянути і багато власних поглядів. Наприклад, я раніше не вважав правильним брати в руки зброю, та й тепер, коли мене запитують, то раджу християнам все ж скористатися правом на альтернативну службу. Але спілкуючись з військовими, ми розуміємо, що це їхнє покликання, підтримуємо, благословляємо, просимо в Бога захисту для них. Самі військові кажуть, що вони потребують молитви та Євангелії. По можливості також допомагаємо матеріально — це продукти, бронежилети, тепловізори, квадрокоптери, спальні мішки, автомобілі.

— Усіх нас війна так чи інакше змінила. Як вона вплинула особисто на вас? Можливо щось переоцінили, зробили якісь висновки для себе, для церкви?
— Звичайно, в нас багато змінилося. Хоча і раніше, перебуваючи в служінні, ми постійно стикалися з екстремальними ситуаціями. Не такими, як тепер, та все ж і вони вимагали віддачі й посвяти. Останнім часом прийшло глибше усвідомлення, що життя людини не залежить від достатку її маєтку, що потрібно більше довіряти Богу в будь-яких обставинах, не сумніватися в Його могутності та благодаті.

— На що зараз особливо важливо звертати увагу християнам? До чого потрібно бути готовими?
— Важливо пам’ятати, що ми як християни покликані бути світлом та сіллю, відповіддю на будь-які виклики життя. Зараз не варто заспокоюватися, надіятися, що когось це не торкнеться. Адже й війни ніхто не чекав, до останнього не хотілося вірити, але вона прийшла. В усіх обставинах надіймося на Бога, пам’ятаймо, що Він вчора, сьогодні і навіки Той Самий.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 1,2023