Інтерв’ю

Віктор КЛЕЦЬ: «Сумщина сьогодні радує!»

Майже 90 відсотків церков Сумської області — утворені внаслідок діяльності місії «Голос надії». Це приклад того, як місіонери можуть змінити релігійну ситуацію в масштабах конкретного регіону. Віктор Клець, започаткувавши місіонерську працю на Сумщині, пройшов шлях від місіонера до пастора, а сьогодні виконує служіння старшого пресвітера обласного об’єднання церков ХВЄ і відповідального за працю місіонерів у Сумській області. Про успіхи й невдачі на цьому шляху Віктор Віталійович розповів журналістам «Благовісника».

— Ви віддали велику частину життя Сумській області!
— Так, був причетний практично до усіх місіонерських церков, які були організовані на Сумщині, окрім декількох. На той час у Сумській області було всього три церкви. Тепер — 22. Тут працює 36 місіонерів. Переважна більшість — з Волинської та Рівненської областей. Декілька — місцевих.

— Чому була обрана саме Сумщина?
— Наскільки мені відомо, керівництво Об’єднання церков ХВЄ України зібрало на початку 1990-х років керівників місій, щоб розподілити області для служіння. Тоді за Львівською областю закріпили Полтавщину, за Рівненською — Чернігівщину. Волинській області дісталася Сумщина. На той час місія «Голос надії» працювала переважно в Росії. А оскільки Сумщина межує з Росією, то директор місії Микола Синюк вибрав її.

Я був відповідальним за євангелізаційну роботу в місії. Отож, волею-неволею довелося мені займатися Сумщиною.

— Ви пам’ятаєте свою першу поїздку на Сумщину?
— Перша наша поїздка була в Конотоп. Там церкви ще не було взагалі. Перед поїздкою ми відправили брата Володимира Кірпічова «на розвідку» в обласний центр — місто Суми, щоб він оцінив обстановку, домовився про оренду приміщень для євангелізацій. Але він не знайшов спільної мови з тамтешнім регіональним керівником і поїхав у Конотоп. Там домовився про оренду «Палацу культури», розвісив афіші й повернувся додому.

І ми поїхали в Конотоп. Їхали ЛАЗом. Всього нас десь чоловік 15 було: гурт «Євангельський голос» у складі восьми чоловік, Микола Синюк, Євген Мельничук, Юрій Вавринюк... Поселилися в готелі — адже нікогісінько там не знали. Наступного дня стали проводити євангелізаційні заходи. Було важко. Після двох днів дехто став казати: «Чого ми сюди приїхали? Треба вертатися…» На сухому пайку, у готелі… 1993 рік — у магазинах пусто. А на євангелізаціях — практично порожні зали.

Ну, ми й зібралися, пам’ятаю, у кімнаті: «Браття, це буде поразка, якщо ми поїдемо! Давайте будемо більше молитися!» Стали постити, по кілька разів на день збиратися для молитви. І дійсно — Господь відповів. Ми познайомилися й подружилися з общиною баптистів. Місцеві почали допомагати, приводили з собою людей на євангелізації.

Після закінчення двох євангелізаційних тижнів ми не лишили Конотопа. Хоча постійного місіонера там не було, та щоп’ятниці поїздом «Ковель-Москва» я їхав туди. Орендували для служінь одну кімнату, люди потроху стали приходити. Потім з фільмом «Ісус» туди поїхали — я запросив Олександра Устимчука. Він тепер часом жартує: «Я-то їхав сюди просто ящики носити, а залишився тут місіонером!»
Одна з найбільших церков тепер — у Конотопі. Багато людей саме з Конотопа також стали місіонерами.

— Коли легше працювати: зараз чи тоді?
— Тоді, звичайно. Люди були більш голодними, набагато краще приймали Боже Слово. Практично не траплялося випадків, коли хтось відмовлявся взяти Новий Заповіт або не хотів слухати… Якось в Конотопі ми на євангелізації зустріли атеїста, то здивуванню не було меж. Але навіть він не сперечався з нами й слухав Боже слово.

А от недавно в нас, у Сумах, був такий випадок. Ми влаштовуємо «Молитовні намети», там роздаємо «Молитвослови» — збірники біблійних молитов («Отче наш», «22 псалом», «90 псалом», «102 псалом», «10 заповідей», «Молитва покаяння» тощо). То люди не хочуть брати. Я підійшов до одного дідуся, кажу: «Візьміть, коли, як не сьогодні, потрібно молитися до Бога!» А він відповідає: «Я атеїст!» Дивуюся: «Як атеїст? Стільки років ми живемо у вільній країні, а ви атеїст? Невже ви ніколи не молилися?» Каже: «Дуже рідко!» І не схотів узяти ні Нового Заповіту, ні «Молитвослова».

Тому зараз набагато твердіший ґрунт, набагато важче достукатися до людей.

— Що для вас легше: бути місіонером чи пастором?
— Ці два служіння дуже відрізняються. Завдання місіонера — проповідувати, євангелізувати, закликати людей до Господа, приводити до церкви — з їхніми тягарями й невирішеними проблемами. А вже пастор веде їх далі, разом з ними радіє й плаче, до кожного виробляє індивідуальний підхід… Тут, мабуть, навантаження більше, відповідальність більша… Але це тільки моя думка.

— Які місіонерські цілі ви ставите перед собою сьогодні?
— Ще не в усіх районних центрах є церкви. Тому ми серйозно працюємо в цьому напрямку.

— Чим особлива духовна атмосфера в Сумській області?
— От саме останнім часом духовна атмосфера дуже хороша. Сумщина сьогодні радує! Можливо, це не зовсім доречно звучить, але війна послужила на благо духовності.

Зокрема щонеділі, о 16:00, ми проводимо Молитовні віче — прямо перед входом у міську раду. У віче беруть участь 9 церков міста різних конфесій. Крім того, щодня о 18:00 на цьому ж майдані також збираються люди для молитви, звичайно, у значно меншій кількості, ніж у неділю. Молимося за мир та Боже благословення для України. Сьогодні якраз 430-й день цієї молитви. Влада ставиться до цього прихильно, люди приходять. Такі заходи почалися ще із Майдану.

Отже, дуже потеплішали стосунки з іншими конфесіями. Ми також збираємося на спільні пастирські бесіди, семінари тощо. Складаємо спільні плани.

Розмовляли Ольга Міцевська та Дмитро Довбуш

"Благовісник", 2,2015