Представлясмо область. Старший пресвітер об’єднання церков УЦХВЄ Черкаської області Віталій МАЛИШЕВСЬКИЙ:
«Місіонерство на Черкащині відіграє ключову роль»

Про церкву в Черкаській області

— У чому особливість, специфіка Черкаської області?
— Напевно, у тому, що це центральна область, тут знаходиться географічний центр України. Я вважаю, що потрібно посилювати центр, щоб уся країна була сильна. Але, на жаль, наш регіон найслабший у братерстві — маємо лише 14 церков у 14 населених пунктах і майже 400 членів. Значна частина з них — місіонерські общини.

Центральне розташування області пов’язане також із великою кількістю туристів. Зокрема їдуть у Канів, на могилу Тараса Шевченка. В Умань приїжджають хасиди. Є потенціал для благовістя. Але в нас дуже обмежені ресурси. У Каневі є місіонери, в Умані немає. Але нашу область відвідують вуличні благовісники на чолі з Олександром Курченком. Також у нас є великі поселення ромів, місіонери проводять серед них дитяче та соціальне служіння.

— Яких років сягає історія ХВЄ Черкаської області? Як прийшла Євангелія в цю область? Як виникли церкви власне нашого об’єднання?
— Наскільки мені відомо, є згадки про церкви ОЦХВЄ на Черкащині ще в довоєнні роки. Я думаю, що це воронаєвський рух сюди досягнув. А до Об’єднаної Церкви тут ще були баптистські церкви. Ще при Катерині сюди переїжджали багато німців працювати на землі. Багато з них були християнами — менонітами, баптистами. Вони не тільки вчили землеробського ремесла, а й проповідували. Мали свої церкви.

А церкви УЦХВЄ з’явилися, мабуть, на початку 1990-х, це були вихідці з ОЦХВЄ. Також тут діяло об’єднання «Церква Божа в пророцтвах». Потім був ряд поділень. І зрештою частина церков і груп увійшли в УЦХВЄ. Період становлення був дуже складним, тому що супроводжувався різними конфліктами. Тепер церков ОЦХВЄ тут більше, ніж наших — близько 50 общин.

Першим старшим пресвітером нашого обласного об’єднання був Петро Корнійчук, другим — Віктор Ткаченко (він служив у Кіровоградській області, а також опікувався нечисленною Черкаською), третім — Анатолій Кривенко, четвертим — Борис Сафанюк.

— Які фактори впливали на ріст і розвиток церков в області?
— Тепер розвиток відбувається за рахунок того, що утворюються дочірні церкви від уже існуючих. Є служителі, які зацікавлені в насадженні церков, але загалом таких людей небагато. А також — за рахунок місіонерства, коли відкривається община в новому населеному пункті. Це два основні напрямки утворення церков. Місіонерство відіграє ключову роль, і ми робимо на нього наголос. На Черкащині працює місія «Голос надії». Є понад 20 місіонерів, близько 7 місіонерських точок.

Є багато населених пунктів без церков. До недавнього часу навіть не було церкви в обласному центрі — лише кілька років тому започаткували. Так, у Черкасах уже є дім молитви, збирається близько 30 людей.

— Які методи благовістя найбільш дієві? Як населення реагує на проповідь Євангелії?
— Найкраще діють три види благовістя. Особистий євангелізм — коли християни проповідують колегам по роботі, по навчанню… Табірне служіння — у нашій місцевості це дуже хороший метод, який дозволяє досягнути і дітей, і їхніх батьків. Соціальна робота, добрі справи — проводимо мобільну клініку, очну клініку, роздаємо продуктові набори, гуманітарну допомогу, співпрацюємо в цьому з соціальними службами.

Більшість людей у нашому регіоні вважають себе православними, хоча й відвідують церкву раз на рік. Ніби й не відкидають проповіді Євангелії, але йти в церкву багато хто боїться. Дивно, але досі живі стереотипи й «лякалки» часів Радянського союзу — хоча й не настільки, як на Східній Україні. Але навіть слово «секта» ще чується. Причому люди просто називають так протестантські церкви, навіть не вкладаючи в це негативного значення.

— Які ще види служіння розвинені на Черкащині?
— Напевно, найбільше розвинуте дитяче служіння. Також місіонерство. Є один невеликий реабілітаційний центр. Трохи активувалося жіноче служіння. Молодіжний відділ насамперед потребує керівника — немає людини, яка взяла б на себе відповідальність по області. І загалом у церквах небагато молоді… Ведеться соціальне служіння, зокрема серед циган. Також у Ватутіно відкрили Соціальний центр. Він призначений для людей похилого віку, працює напрямок матері й дитини, ведеться праця з дітьми після інтернату.

— Що ви назвали б найбільшим досягненням в області? А в чому церкви потребують підтримки?
— Поки що в нас немає якихось значних успіхів, якими можна було б похвалитися. Особисто для мене є досягненням налагодження стосунків із ОЦХВЄ. Коли ми тільки приїхали в область, відчувалася напруга між нашими об’єднаннями. Але на сьогодні вдалося досягнути миру й порозуміння — ми можемо спілкуватися, відвідувати церкви один одного, проводити спільні зібрання. Дякувати Богу, стосунки й співпраця стабілізувалися.

Ми маємо велику потребу в людях — у служителях, у посвячених місіонерах. У нас є нові церкви, які відкривають новонавернені... Буваючи в церквах Західної України, я не раз звертався із запрошенням приїхати до нас. Є місця, де ми починаємо працю. І якби туди просто переїхали на проживання декілька сімей, то нам була б велика підтримка. Адже завжди найскладніше почати, і потрібні свіжі сили, команда. До речі, у нашій області є переваги щодо купівлі землі, нерухомості — усе набагато дешевше.

Також є і фінансові потреби, особливо тоді, коли будуємо доми молитви. Ми вдячні, що на наші звернення приїжджають на допомогу працівники з Волині, Рівненщини. Також приїжджають команди молоді для проведення дитячих таборів. Але потреба все одно залишається.

Про шлях служіння

— Як ви відчули покликання до служіння?
— Я виріс у с. Корчин Рівненської області. Нас було 10 дітей у сім’ї — 5 хлопців і 5 дівчат. З дитинства ходив на богослужіння. Наша церква налічувала близько 160 чоловік. Мій батько був дияконом. Часто в нас вдома збиралися служителі вирішувати різні питання. Пам’ятаю, що служителем я не хотів бути, хоча мав бажання проповідувати.

Коли повернувся з армії, мені відразу доручили керівництво молодіжним служінням. Мені був 21 рік, я вважав, що сам ще надто молодий. Але чотири роки прослужив. Потім на п’ять років поїхав у Прибалтику до брата. Працював там, а вечорами навчався в біблійному коледжі у Вільнюсі, деканом у нас був Іванас Шкуліс. Якось на занятті з місіології я відчув, що Бог щось до мене говорить, щось відбувається. Коли повернувся з коледжу на місце проживання, це не припинилося. Я став молитися, каятися, сповідуватися, говорити з Богом. Відчував поклик. Я сказав: «Боже, якщо Ти мене кличеш до якогось служіння, кудись хочеш послати, то я даю згоду!» Я розумів, що ще не готовий, але прийде час, коли Бог кудись поведе. І додав: «Навіть якщо прийде час, а я не хотітиму піти, все одно поведи мене!» Після цього мені стало спокійно на серці.

Життя йшло, закінчилося навчання. Я ніби нормально прижився у Вільнюсі, допомагав там у служінні. Але в якийсь момент зрозумів, що треба повертатися в Україну. Потім два роки жив у Костополі, але старався не брати на себе ніякого служіння, бо відчував, що довго там не пробуду. Та все одно протягом року відповідав за молодіжне служіння в місцевій церкві. У 30 років одружився. Ще до одруження ми з Ларисою погодилися, що поїдемо на місіонерство, хоча й не знали ще куди. А після весілля поїхали в таке собі турне — шукати те місце, де ми маємо бути. Були в різних областях. Одне з міст, куди нас запросили, було Сміла. Я туди не хотів, тому що в той час це було проблемне місце. Але коли приїхали, то, попри всю нашу логіку, відчули, що Бог нас хоче бачити саме тут. Було багато різних причин, відмовок, питань, аргументів, але Бог усіх їх забрав. І досі переконаний, що це була Божа воля. Загалом минуло чотири роки від того поклику у Вільнюсі до початку місіонерства.

— Як ви стали обласним пресвітером? Чи легко було погодитися на це служіння?
— Коли ми приїхали в Смілу, там була невелика група з десяти людей і зареєстрована церква, але не було кому служити. Я став виконувати обов’язки пастора, згодом був рукопокладений.

Коли Анатолій Кривенко складав повноваження старшого пресвітера, ми стали просити Михайла Паночка направити когось до нас на це служіння. І він направив Бориса Сафанюка, який до цього працював в Росії. Але той прослужив тільки два роки й повернувся у Волгоградську область. Знову постало питання обрання обласного керівника. І коли я вчергове, будучи в київській канцелярії, звернувся з цим до старшого єпископа, він обняв мене й каже: «А ти не хочеш взятися за це служіння?» Для мене це був шок, я не очікував, не бачив себе в цій ролі — і відразу відповів: «Ні!» Він каже: «Ну, ти помолися, подумай».

Я боявся, не хотів цього служіння, усвідомлюючи всю відповідальність. Але якось, молячись, згадав одну ситуацію. Ще коли жив у Костополі, потрапив якось на молитву, і там щодо мене було таке видіння: «Ти сидиш на стільці, приходить ангел і вдягає на тебе військовий одяг із офіцерськими погонами». Я й забув за той випадок, а тепер згадав. І прийшло розуміння, що ця справа дійсно від Бога. Я й до цього часу розумію, що в мене немає якихось особливих здібностей для служіння старшого пресвітера. Є багато здібніших людей. Але комусь потрібно виконувати цю працю. Тож у 2008 році я погодився спробувати — і працюю до цього часу.

— Які фактори, на вашу думку, є ключовими для духовного й кількісного росту церкви?
— Святе життя християн і посвята в служінні. Без цих речей навряд чи можливий якийсь успіх. Кожен член церкви має це розуміти. Адже люди бачать наше життя. Якось ми підвозили одну жінку. Зазвичай розмовляємо з пасажирами, а цього разу якось промовчали всю дорогу. Виходячи, вона питає: «Вибачте, а ви віруючі?» — «Так, а чому ви запитуєте?» — «У вас якісь лиця не такі!» Це було для мене приємним підтвердженням, що люди в нас бачать Бога.

— Часто чим більша церква, тим більше незадіяних людей, адже «є кому служити», на відміну від менших общин. Як у вас із цим? І як подолати проблему пасивності?
— Ми мусимо залучати всіх, кого можемо. Можливо, спрацьовує той фактор, що «немає кому», тож ніяк відмовити. Хоча задіяти людей у служінні буває досить непросто. Це насамперед індивідуальна робота з кожним. Коли доручаєш людині служіння й вона відчуває відповідальність, то і її ставлення до нього міняється. У процесі вже приходить смак.

Загалом, я помітив, що молоді церкви й новонавернені люди більш посвячені, зацікавлені в зростанні. Звичайно, вони можуть і багато помилятися, бо не мають досвіду, зате вони горять. Тому важливо таких відразу помічати. Якщо їх відразу не задіяти, то пізніше це буде зробити значно важче. Думаю, що зарано не буває. Пам’ятаю, як нам бракувало дитячих служителів, і ми довіряли відповідальність навіть підліткам. Вони виросли гарними посвяченими служителями.

— Як впливають на церкву кризи останнього часу — війна, пандемія?
— Ми починаємо чимось цінувати, коли втрачаємо. Так було з богослужіннями до карантину — люди відвідували хто як, не завжди цінували. Коли не можна було збиратися, багато хто змінив своє ставлення. Була велика спрага до служінь. Але потім знову всі звикли…

Щоб це якось вплинуло на людей, то мають відбутися перш за все внутрішні зміни. Бо зовнішні фактори, навіть війна, спочатку людей трохи насторожують, вони починають більше шукати Бога, а потім призвичаюються — та й усе. Так само й пандемія. Дехто взагалі перестав ходити на зібрання через страх заразитися.

У нас, мабуть, усі в церкві перехворіли, але якихось масових заражень не було. Один із наших дияконів складніше переніс хворобу — лежав у лікарні під киснем. Решта — просто вдома перехворіли.

— Яке бачення, мрії ви маєте щодо розвитку обласного об’єднання церков?
— Є проекти з відкриття нових церков, є бажання мати церкви в районних центрах, але проблема — у служителях. Тими силами, що є, розвиватися складно. Коли немає кому поселитися в новому населеному пункті, і ми тільки час від часу приїжджаємо — то це має дуже слабкий ефект. Є села, де благовістимо, але закріпитися не можемо. Тож працюємо в міру можливості.

Про особисте

— Кого ви вважаєте своїми вчителями?
— У ранній період це, звичайно, були батьки. Тато завжди говорив із нами, навчав життю. Під час навчання в училищі в Костополі великий вплив на мене мав Василь Кравчук. Це був досить складний період становлення, важливих рішень. Мені було 15 років, я тоді й Бога любив, і світ вабив. Я жив недалеко від нього і вечорами ходив на гарячі молитви. До мене часто там говорив Бог. І в 17 років у мене був переломний момент особистого покаяння й твердого рішення йти за Богом. Там же отримав хрещення Святим Духом. Згодом став регулярно читати Біблію. І коли пішов в армію, то був уже духовно підготовлений.

— Чи переживали ви випробування віри під час служби в армії?
— Це був уже 1989 рік, режим дуже пом’якшав. Але все одно ще тиснули — замполіт викликав, погрожував гауптвахтою, тюрмою за відмову від присяги. Перших три місяці було страшно. Але випробувавши нас, потім навіть довірили відповідальні посади. Одного брата-баптиста взяли водієм комбата, а мене — черговим по гуртожитку в селі. З того часу я навіть жив поза частиною. На другий рік служби нас уже відпускали у відрядження, і ми щонеділі їздили в Ялту на зібрання (я служив у Криму). Ніколи нікому такого раніше не дозволяли.

— Чи був хтось із місіонерів, який надихнув вас до служіння?
— У першу чергу мене надихнув Господь. А з людей це був Сергій Ярута. Перша моя поїздка відбулася 2001 року в Чувашію, Марій-Ел. Мій брат Михайло вже там працював, і я їх відвозив своїм бусом. Я там два тижні прослужив із місіонерами, побачив усе на власні очі. І це було ще одним поштовхом для мене, щоб зробити остаточне рішення щодо місії.

— Цей номер журналу присвячений стосункам в сім’ї. Розкажіть, будь ласка, історію вашого одруження.
— Лариса — з Луцька, але ми, власне, познайомилися на місії. Михайло запросив її допомогти в дитячому служінні. І вперше ми зустрілися в Корчині, звідки я мав їх відвозити в Росію. Вона мені ще тоді приглянулася. Зрештою вирішив поговорити. Сказав, що маю почуття, запропонував молитися. Ми були знайомі всього два тижні. Я повернувся в Україну, вона лишилася там. Життя йшло, ми працювали, служили порізно, але продовжували молитися. Через півроку я знову приїхав до місіонерів. Поговорив із нею вже більш конкретно, сказав: «Багатства не маю, усе що маю — автомобіль. Де буду жити, не знаю, тому що планую їхати на місіонерство. Якщо ти готова розділити таку мою долю, подумай». Вона каже: «Знаєш, побувши півроку на місії, я багато в чому змінила свої погляди. Я настільки звикла, що не знаю, чи зможу жити інакше. Відчуваю, що це моє». Так ми й домовилися. Я її забрав в Україну. Вона ще закінчила місіонерську школу, і ми одружилися. Наступного року відзначатимемо потрійний ювілей — 20 років шлюбу, 20 років як ми на місії і 20 років нашій церкві. У нас із Ларисою 10 дітей — 9 синів і одна дочка.

— Як правильно вибудувати стосунки в шлюбі й зберегти кохання впродовж 20 років?
— Я завжди вважав, що дружина дана мені від Господа з Його волі, адже я довго молився за це. І, дякую Богу, у нас дуже добрі стосунки. Жодного разу не було якихось серйозних проблем. Звичайно, дрібні непорозуміння бувають, коли в нас різні погляди на щось. Але ми мирно спілкуємося й приходимо до спільної думки без жодних проблем. Головне — мати комунікацію й вчасно вирішувати всі протиріччя.

— Яким був найважчий і найщасливіший момент у вашому житті?
— Почну з другого — щасливим я відчуваю себе завжди, адже щастя залежить не від обставин, а від перебування в Богові, від усвідомлення, що ми спасенні Ним. Щодо труднощів — важкий момент був через рік після нашого приїзду на Черкащину. У нас склалися напружені стосунки з церквою, нерозуміння, несприйняття. Але ми молилися, і Бог підтримав, допоміг це пережити. Зрештою буря стихла й все владналося.

— Чи були моменти, коли ви переживали надприродні відповіді на молитву?
— Так, не раз люди в церкві свідчили про зцілення після молитви. У нас є традиція — після Причастя робити молитву за хворих з оливопомазанням. Пам’ятаю випадок із перших років служіння в Смілі. Одна жінка стала відвідувати церкву. Та вона потрапила в лікарню, перенесла операцію й ніяк не могла встати після неї. Дзвонить і просить, щоб приїхали за неї помолитися. А ми тоді були в Луцьку. Через кілька днів, як тільки приїхали, я зайшов до хворої, поспілкувалися, помолився за неї, поклавши руки. Вона так вірила, що Бог її уздоровить! Навіть жінок у палаті в цьому переконувала. Одна з них сказала: «Якщо ти встанеш, то і я повірю в Бога!» І після того, як я пішов, вона вперше піднялася й стала ходити. Це було справжнє чудо для них, вони були щасливі. Жінка швидко видужала й через тиждень виписалася з лікарні.

— Що ви побажали б церквам України, зважаючи на виклики останнього часу?
— Біблія каже, що Бог — наша охорона. Якщо шукатимемо Його постійно, то ніякі випробування не лякатимуть нас. Випробування були, є і будуть. Одні змінюватимуться іншими. Але коли ми в Господі — страх не охоплюватиме нашого серця. Бог допоможе, захистить і проведе незалежно від обставин. Покладаймося на Нього кожного моменту життя. За час служіння ми мали різні труднощі — матеріальні, духовні. Але надіялися на Бога — і Він ніколи нас не залишав. Завжди приходила відповідь — і ми бачили турботливу руку Бога над собою.

Для церкви залишається пріоритетним повеління Ісуса Христа проповідувати Євангелію. Це її місія за всякого часу, незважаючи на обставини. Можна й тепер знаходити можливості для благовістя, і церква повинна це робити. Ніщо не має зупинити Євангелії.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 4,2021