Олександр Довиденко: «Біблійний інститут змінив мій погляд на п’ятидесятництво»

Пропонуємо розмову з ректором Київського біблійного інституту Олександром Віталійовичем Довиденком та публікуємо його особисте свідчення про життя і служіння Господу, яке сьогодні важко уявити без викладацької діяльності.

«Християнська освіта? У нас нею нехтували!»

Родом я з Чернігівщини, де виховувався в благословенній консервативній церкві. Батьки — щиро віруючі люди, богобоязливість яких, напевно, найбільше вплинула на моє рішення в юначому віці прийняти водне хрещення. У той час я навіть гадки не мав, щоб іти навчатися в християнський ВНЗ. У нас було прийнято бути проти християнської освіти, і я був проти. Але Бог послав у моє життя двох людей, які спонукали змінити таку позицію.

Першим був пастор нашої церкви Микола Павлович Смаль, який казав: «Саша, якби я був молодшим, то пішов би вчитися. Ви молоді, ідіть…» Та остаточно переконала вступити до КБІ Віра Деркач, директорка Департаменту жіночого служіння УЦХВЄ. Ми готувалися до євангелізації в Чернігівській жіночій колонії (я тоді ще з однією сестрою грав на бандурі). Віра Іванівна, поспілкувавшись із нами, зробила висновок: «Ти мусиш навчатися!»

Як виростають «Крила віри»

Це був 2002-й. Перший рік у КБІ був важким, адже мої «найбільш правильні» погляди консервативного п’ятидесятника стали поволі змінюватися. Я слухав предмети, аналізував, у думках намагався бути опонентом викладачам, та чим далі, тим більше розумів, що не маю достатньо аргументів: Слово Боже говорить саме так, а не так, як я думав раніше. І це було непросто психологічно.

Ще одне, що найбільш вплинуло на зміну світогляду — це можливість їздити по церквах України в складі інститутської вокально-інструментальної групи «Крила віри». У гурті я грав на бандурі, виступав і з сольним репертуаром. В одній із церков нас назвали харизматами. Чому?! Тільки за те, що ми грали на музичних інструментах?!

У мене, «найбільш правильного п’ятидесятника», в голові зароїлися думки. Що ж таке харизматія, а яке класичне п’ятидесятництво? У чому суть прославлення, у чому суть віри загалом? Це сприяло тому, що я по-новому усвідомив, що в центрі всього стоїть Христос — а Він є Любов!

Зварювальник або викладач

Після закінчення інституту я повернувся в рідну церкву й став служити керівником молоді. Розумів, що не маю права сидіти на задній лавці, хоча й до цього особливо не сидів, старався бути активним для Господа.

Паралельно з КБІ закінчив навчання в Чернігівському профтехучилищі за спеціальністю зварювальника, тому збирався йти працювати на завод. Я й сьогодні дуже люблю зварювальні роботи, коли два шматки металу стають одним цілим, а шов виходить такий рівний… Сам варю, правда, на побутовому рівні.

Та мої плани піти на завод перебило запрошення на ще одну роботу — у КБІ. Оскільки за рік до того я вступив на навчання ще й до Острозької академії, між «зваркою» і викладацькою кафедрою обрав кафедру.

У КБІ спочатку був відповідальним за практику та очно-заочну програму, а вже наступного року сочав викладати предмет «Євангелія, життя Ісуса Христа», потім гомілетику (наука про правила церковного проповідництва), еклезіологію (наука про природу й властивості Церкви) та есхатологію (розділ теології й філософії про кінець світу та долю людства після нього).

Бог дав сім’ю, житло, церкву!

Зі своєю дружиною Лесею познайомився ще в КБІ, на першому курсі, вона вже навчалася на другому. Після випуску Леся два роки працювала місіонеркою на моїй рідній Чернігівщині, тож у нас була можливість ще більше спілкуватися. У 2005 році ми одружилися.

Після весілля обоє працювали в інституті, а жили при церкві «Сілоам» на Вітряних горах, у Києві. Час ішов, сім’я росла, і через чотири роки ми стали молитися Богу за більш просторе житло. Незабаром старший пресвітер церков Київщини, нині вже покійний Олександр Єрсонович Озеруга запропонував нам поїхати на місію. Дав кілька варіантів на вибір, і ми обрали село Велика Снітинка Фастівського району. Тож у 2009 році з сім’єю переїхали з Києва в село, де й живемо вже майже 11 років. Бог зростив там чудову церкву ХВЄ «Джерело життя», у якій я служу пастором.

Який місіонер без труднощів?

Сьогодні ми маємо гарний дім молитви, велику, добре облаштовану територію в центрі села, транспорт. Дякувати Богу, церква має авторитет серед людей. Але не завжди так було.

Перші п’ять років узагалі видалися важкими. Молодим людям у новій місцевості складно психологічно: навколо незнайомі люди, які до приїжджих (і це природно) ставляться не так, як до друзів або людей, знайомих із дитинства. Місіонерам завжди треба долати бар’єр неприйняття, іноді починаючи фактично з нуля. У нас було трішки по-іншому, там вже існувала невеличка група віруючих, яку треба було якось об’єднувати, ставити цілі в служінні, щоб розвивалася. Крім того, треба було жити, орендувати житло, забезпечувати сім’ю…

Ми багато молилися за всі ці потреби. А в один прекрасний момент мов би хтось провів невидиму межу й сказав: «А тепер буде по-іншому!» За наступні п’ять років Господь дав нам усе, про що тільки міг мріяти колишній випускник КБІ — пасторське служіння в готовому домі молитви (підприємство нашого брата-забудовника, нині народного депутата Віктора М’ялика за рік звело чудове приміщення «під ключ»). З часом з’явилося й власне житло, і транспорт, і команда, яка може самостійно розвивати служіння.

Вірю, що нині ми є саме там, де Господь хоче нас бачити. У нас із Лесею троє дітей: Оленці 14 років, Віталіку — 10, а Евелінці — 8. У минулому році мене запросили на роботу ректором у рідний КБІ. Дякую Господу за такі можливості та прошу мудрості для подальшого служіння на Його ниві.

Благовісник, 3,2020